У дровниці знову зияла діра, чорна і кривувата, наче вибитий зуб у рівній усмішці. Валентина Петрівна повільно провела долонею по шорсткому зрізу сусіднього поліна, відчуваючи під пальцями кожну зазубрину.
Десять штук. Рівно десять добірних, сухих березових чурок зникли за сьогоднішній день, поки вона їздила в райцентр за ліками від тиску. Вона не стала кричати або бігти до паркану, щоб влаштувати скандал, який, як зазвичай, закінчився б нічим.
Валентина просто стояла і дивилася на порожнечу, в якій розчинилися її праця та спокій. У цій порожнечі було все: і її мізерна пенсія, відкладена на дрова ще зими, і ниючий хребет, і те липке відчуття безпорадності. Вона знала злодія, але спійманий за руку привид завжди вислизає, залишаючи лише брудні сліди.
За високим парканом, на ділянці Зінаїди, гучно і сито гавкнула собака, відпрацьовуючи господарський хліб. Зінаїда, сусідка справа, була дамою пишною, голосною і, за власними твердженнями, «самотньою вовчицею», яка шукає щастя. Хоча ця «вовчиця» тягла на свій двір усе, що погано лежало, з хваткою професійного мародера.
— Ну все, — тихо промовила Валентина, і голос її прозвучав сухо, як тріск гілки, що ламається.
В середині більше не було образи чи звичного роздратування, там виникла холодна, прозора ясність. Стоїк усередині неї, який роками терпів, згладжував кути, і «товариський мир» нарешті прийняв остаточне рішення. Терпіння — це не нескінченний ресурс, це дамба, і сьогодні вона дала тріщину.
Вона попрямувала в сарай, де пахло старим машинним маслом, сухою стружкою і трохи бензином. На верстаку, у ідеальному порядку, лежали інструменти покійного чоловіка, які вона берегла як пам’ять.
Валентина обрала полінце з особливою ретельністю, немов ювелір підбирає оправу для діаманта. Найкрасивіше, рівне, з білою, шовковистою корою, яка весело і спокусливо завивалася в трубочки. Це була ідеальна приманка для жадного ока.
Свердло ввійшло в дерево з натужним, писклявим звуком, викидаючи фонтанчики світлого тирси на темний фартух. Валентина працювала методично, без зайвих рухів, висвердлюючи глибоку порожнину всередині дерева. Вона знала, що робить: заряд повинен бути спрямованим, щоб вибити дверцята печі, а не рознести кладку.
З ящика була витягнута захована з минулого Нового року потужна петарда, від якої зазвичай здригалися вікна в усьому селі. Але одного звуку для її плану було критично мало — звук зносить вітер, а їй потрібна була мітка. Незмивна печатка сорому.
На полиці стояла банка з сухим пігментом — «Лазур», фасадний, в’їдливий, як сільські плітки. Якщо такий пил потрапить на вологу пропарену шкіру, то два тижні людина буде схожа на мешканця планети Пандора.
Валентина акуратно, намагаючись не розсипати жодної крупинки, засипала яскраво-синій порошок у отвір поверх заряду. Ущільнила щільно, але обережно. Зверху приклала щепку, замазала стики смолою, присипала деревним пилом і затерла землею для достовірності.
Твір мистецтва. Троянський кінь у березовій шкурі був готовий до своєї місії.
— Буде тобі баня зі спецефектами, Зіна, — прошепотіла вона, розглядаючи свою роботу.
Руки її не тремтіли, навпаки, вона відчувала дивне, майже медитативне спокій. Ввечері, коли сутінки почали загущатися, вона поклала «сюрприз» на самий верх поленниці, ближче до паркану. Так, щоб було зручно дотягнутися рукою, навіть не перелазячи цілком — вона знала лінь своєї сусідки.
Валентина повернулася в дім, але світло не вмикала, щоб не злякати удачу. Заварила міцний чай з чебрецем, сіла біля вікна за щільною шторою і приготувалася чекати.
Сутінки за вікном пахли охолодженою землею та димом від далеких вогнищ, де палили картопляне бадилля. Валентина сиділа нерухомо, як статуя, прислухаючись до звуків вечора: стрекіт коників, далекий гул електрички.
З боку сусідського двору почувся шурхіт, ніби велика щура возилася в кущах малини. Валентина усміхнулася в темряві: калитку між ділянками вона спеціально не змазувала вже рік, і вона скрипіла, як потерпіла. Будь-яка нормальна людина скористалася б нею, але Зінаїда воліла шлях через низький штакетник — так їй здавалося непомітніше.
Над парканом показалася голова в з’їханому набік кольоровому хустці. Очі сусідки бігали, скануючи темні вікна будинку Валентини, шукаючи ознаки життя.
— Спить, стара грымза, — пролунало задоволене бурчання.
Валентина в темряві стиснула край підвіконня так, що пальці похолодніли. «Грымза» — це вона? Та, яка минулого літа дала Зіні два відра яблук просто так, по-сусідськи? Доброту часто приймають за слабкість, а ввічливість — за дурість.
Зінаїда, кряхтячі від напруги, перегнулася через паркан, і її пишне тіло у вицвілому халаті нависло над поленницею. Рука жадібно, впевнено потяглася до дров, саме до верхнього ряду.
— Важке, зараза, — прошипіла сусідка, хапаючи підготовлене полінце і притискаючи його до грудей, як рідну дитину.
Друга рука полізла за добавкою, прихопивши ще пару звичайних чурок — жадібність не лікується вмовляннями. Зінаїда перевалилася назад на свою територію, пролунали кроки, скрип важких дверей лазні.
З труби сусідської лазні вже валив густий, жирний дим, розчиняючись у вечірньому небі. Вона топила. Чужою працею, чужими грошима, чужим часом — і вважала це своїм священним правом.
Валентина опустила штору і перевела подих. Серце стукало рівно, глухо, відраховуючи секунди до розв’язки. Вона згадала, як водій вантажівки звалив дрова купою біля воріт, і вона два дні, згинаючись від радикуліту, переносила їх під навіс.
Раптовий дзвінок телефону розрізав тишу будинку, змусивши кота Василя недовірливо здригнутися. На екрані світилося ім’я дочки: «Лєночка».
— Мамо, привіт! Ти не спиш? — голос дочки звучав тривожно, з тією вібруючою ноткою, яку мати чує за тисячі кілометрів.
— Ні, доню. Чаю п’ю. Сталося щось?
— Сергій… Він не дзвонив тобі?
Валентина насупилася. Сергій, її зять, глянцевий менеджер з метушливими очима, телефонував їй тільки по святах, та й то під примусом.
— Ні. А повинен?
— Він у відрядженні, мамо. Сказав, зв’язку не буде, якийсь об’єкт у лісі. Але вже третій день телефон взагалі вимкнений. Я хвилююся, місця собі не знаходжу.
Лєна завжди намагалася зберігати обличчя, вся у матері — теж Стоїк, тільки молода, ще не загартована життям.
— Не хвилюйся, — твердо сказала Валентина, хоч усередині здригнуло передчуття чогось поганого. — Він у відрядженні зараз… спокійно. Зв’язок знайде — подзвонить.
— Я, мабуть, приїду, мамо. Не можу сама в квартирі, стіни тиснуть. Уже виїжджаю, через годину буду.
— Приїжджай. У мене торт є, «Наполеон», купила вчора.
Валентина поклала трубку. Сюрприз. Це слово сьогодні звучало з особливим, гірким присмаком. За вікном було тихо, але це була оманлива тиша перед бурею.
Вона вийшла на ґанок, загорнувшись у шаль. Повітря стало холодніше, віщуючи близьку осінь. З боку лазні Зінаїди долинав веселий тріск вогню і плескіт води — злодій милився, злодій насолоджувався життям.
Минуло півгодини, час тягнувся густою патокою. Валентина вже почала сумніватися: можливо, порох відсирів? Може, Зінаїда поклала полінце не в піч, а про запас?
Але тут ніч розірвав…
Це був не дзвінкий постріл, а глухий, нутряний хлопок — БА-БАХ! Наче величезний велетень ударив кулаком по металевій даху зсередини. Земля під ногами ледь помітно здригнула.
З труби сусідської лазні, як джин із пляшки, вирвалося хмара. Вона була не сірою і не чорною. У світлі єдиного вуличного ліхтаря вона здавалася отруйно-лазурною, пронизливо-синьою.
Слідом пролунав дует: високий, істеричний жіночий крик і низький, наляканий чоловічий рев.
Валентина повільно підійшла до паркану, спостерігаючи, як двері лазні розпахуються з пинка. Клуби синього диму та пару вивалилися назовні, огортаючи двір сюрреалістичним туманом.
З цього інфернального хмари вискочила фігура. Чоловік. Прикриваючись жалюгідними залишками лазневого віника. Він був синім. Абсолютно, тотально синім — від маківки до п’яток.
Синій порошок, змішаний із потом і парою, ліг рівним шаром, перетворюючи людину на ожилу фантазію божевільного художника. Він кашляв, спльовуючи синю слину, а очі на темно-синьому обличчі біллі від жаху, як два чайні блюдця.
Слідом викотилася Зінаїда, теж синя, наче ізолента, замотана в простирадло, яке тепер нагадувало прапор невідомої держави.
— Диверсія! — кричала Зіна. — Газ вибухнув! Ми горимо!
Синій чоловік метався по ділянці, натикаючись на кущі агрусу і верещачи від уколів шипів. Валентина Петрівна спиралася на паркан, дивлячись на це шоу з виглядом театрального критика, що оцінює бездарну постановку.
Її погляд зупинився на чоловікові. Повний, з невеликим пузиком і знайомою родимкою на плечі, яка зараз виглядала як чорний острів у синьому океані.
— Ей, голубок! — крикнула вона, і голос її прорізав істерію сусідів, як ніж масло.
Чоловік завмер, ніби наткнувся на невидиму стіну. Він повільно, наче уві сні, повернув голову. На Валентину дивилися налякані очі її зятя. Сергія. Того самого, який зараз «страждав» на об’єкті в лісах.
У Валентини не відвисла щелепа, навпаки, зуби стиснулися так, що скули побіліли. Пазл склався з сухим клацанням. Ось вона, «командировка». Ось чому Зінаїда так часто просила сіль через паркан, вицікавлюючи, коли приїде Лєна. Вони були тут, під боком, використовуючи її дрова, щоб гріти свій дешевий блуд.
— Сергій? — спитала Валентина.
Це було не питання. Це був вирок, підписаний і скріплений печаткою.
Сергій намагався прикритися віником, який уже обсипався й нагадував облізлий кущ.
— Валентина Петрівно?! — прошепотів він зривним голосом. — А ви… ви що тут робите?
— Я-то у себе вдома, Сергію. Дрова охороняю. А ти, я погляну, у «командировці» непогано влаштувався?
Вона перевела крижаний погляд на Зінаїду, яка намагалася сховатися за спиною «кавалера».
— Клімат там, кажуть, вологий? Чи це у тебе від страху така синява по всьому тілу пішла?
Зінаїда, зрозумівши, що «газ» не вибухнув, а трапилася моральна катастрофа, намагалася перейти в наступ, але виглядала при цьому жалюгідно.
— Валя! Це не те, що ти подумала! — заверещала вона. — У мене кран потік! Я Сергія зустріла… на станції! Попросила полагодити! Він промок, довелося сушитися!
— У топці сушитися? — уточнила Валентина тоном, від якого вода б замерзла. — Разом із дровами? Чи ти його замість поліна туди засунула для тепла?
— Це непорозуміння! — втрутився Сергій, цокочучи зубами, чи то від холоду, чи від жаху. — Мамо, я все поясню!
— Мамо? — перепитала Валентина. — Яка я тобі мама, смарфік-переросток?
У цей момент фари розрізали темряву вулиці. До воріт дачі під’їхала знайома червона машина. Хлопнула дверця.
— Мамо? Я бачила машину Сергія у сусідів! Він що, приїхав?
Голос Лєни звучав дзвінко, але тривожно. Вона швидко увійшла в калитку, тримаючи в руках коробку з тортом. Валентина завмерла. Вона могла б зараз закричати, прогнати їх, сховати цей сором, врятувати доньку від болю.
— Йди сюди, Лєна! — крикнула Валентина, не обертаючись. — Тут у нас… театр кабукі. Гастролі згорілого театру.
Лєна підійшла до паркану. Вона побачила матір, що стоїть прямо, як солдат на посту. Побачила димлячу лазню сусідки. І двох синіх істот, що тісно прижалися одне до одного біля куща агрусу.
Вона примружилася, вслухаючись у темряву. Подивилася на «Аватара». Впізнала плавки, які сама купувала чоловіку перед поїздкою до Туреччини. Впізнала позу — винувату, згорблену, яку він завжди приймав, коли його ловили на брехні.
— Сергій? — тихо спитала вона, і в цьому тихому питанні було більше сили, ніж у будь-якому крику.
Німе дійство тривало, здавалося, вічність. Лише коники продовжували стрекотіти, байдужі до людської драми. Сергій зробив крок до дружини, і з нього посипалася синя пилюка.
— Лєнусік! — почав він заучену пластинку. — Це диверсія! Нас підірвали! Я жертва! Я йшов… допомагати! По-сусідськи!
Лєна дивилася на нього. Її обличчя не спотворилося від болю, сліз не було, істерики, якої так боявся Сергій, теж не було. Натомість на обличчі Лєни з’явився дивний вираз — полегшення. Немов вона довго несли важкий рюкзак, не знаючи, що там цегла, і раптом скинула його в придорожню канаву.
Вона перевела погляд на Зінаїду. Та намагалася щільніше завернутися в простирадло, але сині плями зрадницьки світлилися на шиї та руках.
— Допомагав, значить, — повільно, зважуючи кожне слово, промовила Лєна. — Крани чинив? У лазні? Голим?
— Лєна, я… — Сергій спіткнувся, не знаходячи слів.
Лєна раптом розсміялася. Спершу тихо, потім голосніше. Це був не істеричний сміх, а сміх людини, яка нарешті зрозуміла дурну шутку, яку їй розповідали півроку.
— Мамо, дякую! — сказала донька, витираючи сльозу, що виступила від сміху.
— За що? — здивувалася Валентина, ще тримаючи оборону біля паркану.
— Я півроку не могла довести, що він мені бреше. Все «затримувався», «нарада», «відрядження»… Я відчувала себе божевільною, думала, що я параноїк. А тепер…
Вона вказала пальцем на чоловіка.
— А тепер він промаркований. Як бракована деталь на заводі. Дуже зручно. Жодних сумнівів.
Сергій стояв, синій і жалюгідний. Вся його пиха, весь блиск успішного менеджера зникли під шаром дешевої фарби.
— Лєна, пробач! Це фарба змийеться! Ми підемо додому, я помиюся…
— Не змийеться, — із задоволенням, чітко вимовляючи кожне слово, повідомила Валентина Петрівна.
Вона сказала це, як вирок верховного судді.
— Це фасадна. «Лазур». На олійній основі з потужним закріплювачем. Місяць триматиметься, поки шкіра не оновиться. А якщо будеш терти мочалкою — ще глибше в’їсться.
Сергій у жаху глянув на свої долоні, які в світлі ліхтаря здавалися чорнильними.
— Місяць? Мені на роботу в понеділок! У мене презентація перед інвесторами!
— Презентація? — перепитала Лєна. — Ну ось і презентуєш. Новий імідж. Скажеш, це корпоративний стиль для повного занурення в проєкт.
Зінаїда, зрозумівши, що її роль у цій п’єсі остаточно звелася до масовки, намагалася уповзти до будинку.
— Я… я в поліцію подзвоню! — завизжала вона. — Це хуліганство! Замах!
— Дзвони, — спокійно кивнула Валентина. — А я розповім дільничному, звідки у тебе в печі мої позначені дрова. У мене, до речі, усі чеки збережені. І, Зіна, ти забула про камеру на стовпі, яку правління місяць тому повісило. Хочеш підняти записи, як ти через паркан лазиш?
Зінаїда заткнулася миттєво. Аргумент із камерою був чистим блефом, але страх розкриття виявився сильнішим за логіку.
Лєна підійшла до калитки, але не відкрила її. Вона стояла по той бік — на боці матері, на боці правди.
— Значить так, Сергію, — сказала вона рівним, діловим тоном, яким зазвичай розмовляла з нерадивими підрядниками. — Додому ти не поїдеш. У такому вигляді я тебе в свою машину не пущу, хімчистка салону нині дорога.
— А куди мені?! — завопив Сергій, втрачаючи залишки людського обличчя.
— У місто, — пожала плечима Лєна. — Ти ж там у відрядженні. Ось і йди. Пішки. Тебе таким гарним ніхто з таксі не візьме, подумають, що прибулець. А речі я тобі кур’єром пришлю. У пакеті для сміття.
Вона повернулася до матері і посміхнулася — вперше за вечір щиро і тепло.
— Пішли, мамо, чай пити. У мене торт. І давай його їсти просто зараз, на ніч, до біса дієту.
Валентина кивнула. Вона відчувала, як йде багатомісячне напруження, як випрямляється спина, що перестала боліти. Вона захистила своє. Не тільки дрова. Вона захистила гідність і майбутнє своєї доньки.
Вони пішли до будинку — дві жінки, одна старша, інша молодша. Спини прямі, хода легка, вільна.
Епілог
Сергій залишився стояти посеред темної сільської вулиці, сяючи синім неоновим світлом. Мимо, скриплячи педалями, проїжджав голова СНТ на старому велосипеді. Він різко загальмував, ледь не впавши в придорожню канаву, і витріщив очі на дивне явище.
— Слухай, мужик, — обережно запитав він, боячись підступу. — Ти чого такий… колоритний? Ти що, джин із пляшки?
Сергій приречено зітхнув, розуміючи всю глибину свого падіння. Він подивився на закриті двері будинку Валентини, на теплі вікна, де запалювався затишний світло.
— Ні, — сказав він. — Я — виконане бажання тещі.
Валентина, вже стоячи на ґанку, обернулася. Останній штрих до портрету, фінальний акорд симфонії справедливості.
— Зінка! — крикнула вона в темряву. — А дрова верни! Десять штук! І за зятя мого можеш доплатити, я його тобі уступаю по собівартості, як бракований товар. Тільки май на увазі — він багато їсть і дрова колоти не вміє!
Вона захлопнула двері, відсікаючи холод вулиці. У будинку було тепло, пахло м’ятою та ванільним кремом. Вперше за довгий час повітря було чистим, без домішку брехні та недомовок, а дрова в печі потріскували весело і чесно, зігріваючи тих, хто цього справді заслуговував.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію! Мені буде дуже приємно.
