Дерев’яні жалюзі на вікнах кабінету були прикриті, і смуги світла різали напівтемряву, осідаючи золотавим пилом на дорогому офісному килимі.
— Лєно, ми ж із тобою знайомі не перший рік, — голос Ігоря був м’яким, майже улесливим. — Ти ж розумна жінка, усе розумієш.
Олена дивилася на свого керівника, на його доглянуті руки, що лежали на полірованій поверхні столу. Вона нічого не розуміла. Ще зранку вона проводила планірку, роздавала завдання і будувала плани на наступний квартал.
— Я розумію, що проєкт зданий із випередженням графіка, Ігорю. І що клієнт уже надіслав подячного листа. Що саме я маю зрозуміти?
Він трохи відкинувся у своєму масивному шкіряному кріслі, яке видало тихий, самовдоволений скрип.
— Проєкт — це чудово. Твоя робота завжди була бездоганною. Але компанія виходить на новий рівень. Нам потрібна свіжа кров, розумієш? Енергія, драйв. Молоді хлопці, які мислять іншими категоріями.
Олена відчула, як усередині все скам’яніло, перетворившись на важку, холодну кулю. Вона віддала цій фірмі двадцять років життя.
Вона прийшла сюди тоді, коли ті самі «молоді хлопці» ще ходили до школи. Вона створила відділ, який тепер вважався найкращим.
— Іншими категоріями? — перепитала вона, і її голос прозвучав дивовижно рівно. — Це якими, наприклад? Тими, де не потрібен досвід і стратегічне планування?
Ігор зітхнув, удаючи вселенський сум.
— Ну навіщо ти так. Твій досвід безцінний. Він — наше надбання, наш фундамент. Але на старому фундаменті потрібно будувати нову будівлю, з новими технологіями. А для цього потрібні інші інженери.
Він говорив розпливчасто, уникаючи прямих слів, і це дратувало більше, ніж відверта грубість.
Він намагався виставити її якимось музейним експонатом. Цінним, але припиленим.
— Ми не можемо просто так із тобою розпрощатися, — продовжив він, відкриваючи папку. — П’ять окладів. Найкращі рекомендації.
Я особисто їх напишу. Для такого спеціаліста, як ти, це просто можливість трохи відпочити і знайти щось… більш спокійне.
«Більш спокійне». Кодове слово для «пенсійне».
— Знаєш, Ігорю, — Олена повільно підвелася, спираючись долонями на стіл. — Колись ти прийшов до мене у відділ стажером. З палаючими очима й абсолютно порожніми кишенями. Я тебе всьому навчила.
Його обличчя на мить здригнулося, усмішка стала натягнутою.
— І я тобі за це безмежно вдячний, Лєно. Справді. Але бізнес є бізнес. Це не благодійність.
Іноді доводиться ухвалювати складні рішення, щоб рухатися вперед. Старий багаж лише тягне на дно.
Вона кивнула, уже не слухаючи його. Вона дивилася крізь нього, на стіну, де висіла фотографія їхньої команди після перемоги в масштабному тендері три роки тому.
Вона там у центрі, сміється. А Ігор стоїть збоку, ледь потрапивши в кадр.
— Я все зрозуміла, — сказала вона. — Документи в секретаря?
— Так. Усе готово.
Вона розвернулася і пішла до дверей, не озираючись. Вона відчувала його погляд у спину — полегшений і трохи винуватий. Але це вже не мало жодного значення.
Вийшовши з кабінету, вона пройшла повз своїх колег. Хтось опустив очі, хтось зробив вигляд, що страшенно зайнятий.
Лише молоденька Аня, яку вона сама взяла на роботу пів року тому, дивилася на неї зі щирим співчуттям.
Олена лише ледь помітно всміхнулася їй у відповідь.
Вона йшла коридором, і стукіт її підборів луною віддавався від стін. Це зовсім не було схоже на поразку.
Швидше — на початок чогось невідомого і зовсім іншого. Чогось, що ще належало усвідомити.
Першого тижня Олена перебирала шафи. Вона методично викидала старі папери, одяг, який не носила роками, і різний непотріб, що накопичився за час, поки вона будувала кар’єру. Це допомагало не думати.
Син, Кирило, спостерігав за цим мовчки. Він не ставив запитань і не пропонував пустих утіх.
Просто щовечора приїздив після своєї роботи, привозив продукти й вечеряв із нею.
— Мамо, у мене проблема з логістикою, — сказав він одного разу, коли вони сиділи на кухні. — Підрядник заламав ціну, а я не можу зрозуміти, вона ринкова чи він просто побачив, що ми стартап, і вирішив нажитися.
Кирило зі своєю командою розробляв якусь складну IT-платформу для складських систем. Олена ніколи особливо не вникала, вважаючи це просто молодіжним захопленням.
— Покажи договір, — попросила вона.
Кирило простягнув їй планшет. Олена вдягнула окуляри й занурилася в читання. Цифри, пункти, дрібний шрифт — усе це було її стихією.
Через двадцять хвилин вона відклала планшет.
— Він завищив ціну на тридцять відсотків. І ще ось тут три пункти, які ставлять тебе в повну залежність від його складу.
Ось, ось і ось. Подзвони в «Транс-Логік», спитай Михайла, скажи, що від мене. Він дасть тобі реальні цифри.
Кирило здивовано підняв брови. Він подзвонив. За пів години він сидів із приголомшеним виглядом.
— Мамо… Вони запропонували умови вдвічі кращі. І сказали, що для твоєї людини готові дати знижку на перший рік. Хто ти взагалі така?
Олена всміхнулася. Вперше за довгий час.
— Я просто людина зі старим багажем.
З цього дня все змінилося. Кирило почав приносити їй не лише продукти, а й свої бізнес-завдання.
Спершу це були договори, потім — фінансові моделі, далі — стратегія виходу на ринок. Олена втягнулася непомітно для себе.
Вона більше не перебирала шафи. Вона сиділа з ноутбуком, аналізувала конкурентів, шукала слабкі місця в проєкті сина і пропонувала рішення.
Її «безцінний досвід», від якого відмовився Ігор, тут виявився життєво необхідним.
Через два місяці Кирило приїхав не сам, а зі своїми партнерами — двома бороданями в розтягнутих футболках.
Вони розсілися на її невеликій кухні, і Олена три години розкладала їм по поличках їхній власний бізнес.
— Олено Вікторівно, — сказав нарешті один із них, — ми без вас як сліпі кошенята. Кирило мав рацію. Нам потрібна така людина в команді.
— Ми хочемо запропонувати вам посаду операційного директора, — серйозно мовив Кирило. — З часткою в компанії.
Олена подивилася на сина. На його серйозне, доросле обличчя. І на хлопців, які дивилися на неї з надією та повагою. Не зі співчуттям, як Аня. Не з винуватим полегшенням, як Ігор. А саме з повагою.
— Я подумаю, — відповіла вона, хоча вже знала відповідь.
За пів року їхній невеликий стартап орендував офіс у центрі міста. У них працювало тридцять людей і з’явилися перші великі контракти.
Олена сиділа у власному кабінеті — світлому, просторому, з панорамним вікном. Вона була заступницею генерального директора. Його правою рукою та головною радницею.
Іноді їй телефонувала Аня зі старої роботи. Розповідала новини. Про те, що новий «молодий і енергійний» керівник завалив два проекти. Що пішли ключові співробітники. Що Ігор постійно нервує і зривається на підлеглих.
— Кажуть, старі кадри були надійніші, — зітхала Аня у слухавку. — У нас усі кажуть, що даремно він вас тоді…
— Все, що не робиться, все на краще, Анечко, — відповідала Олена, дивлячись на графіки зростання на моніторі.
Вона не відчувала злорадства. Швидше — холодне задоволення. Вона знала, що її історія ще не завершена. Це був лише другий акт.
Звістка про банкрутство її колишньої компанії не стала для Олени несподіванкою.
Вона бачила передумови в звітах, які їй для цікавості надсилали старі знайомі з ринку.
Компанія Ігоря, зробивши ставку на «молодих і зухвалих», втратила старих клієнтів і не змогла залучити нових. Їхній «драйв» виявився мильною бульбашкою без міцного фундаменту з досвіду та репутації.
Одного дня керівниця HR-відділу поклала на стіл Олени теку з резюме.
— Олено Вікторівно, це фінальний кандидат на посаду директора з розвитку. Пройшов усі етапи, справив враження на всіх. Кирило попросив, щоб остаточне слово було за вами.
Олена кивнула, не відриваючись від монітора.
— Добре, залиш. Запрошуй на одинадцяту.
Вона відкрила файл із резюме лише за десять хвилин до співбесіди. Прізвище здалося знайомим. Ігор Самсонов.
Вона пробіглася очима по рядках. Генеральний директор, «Інноваційні Рішення».
Останнє місце роботи. Причина звільнення — «закриття проєкту». Яка витончена формулювання для банкрутства.
Серце не здригнулося. Не було ні злості, ні бажання помститися. Лише крижане, кристально чисте цікавість.
Рівно об одинадцятій до її кабінету увійшов чоловік. Постарілий, із потухлим поглядом і погано прихованою втомою в рухах. Дорогий костюм висів на ньому мішкувато.
— Добрий день, — сказав він, простягаючи руку. — Ігор.
— Олена, — відповіла вона, не додаючи прізвища й вказуючи на крісло навпроти. — Сідайте.
Він сів, окинув кабінет поглядом із заздрістю. Він її не впізнав. За ці півтора року Олена змінилася.
Нова стрижка, діловий стиль, а головне — погляд. Спокійний, упевнений погляд людини, яка перебуває на своєму місці.
— Отже, Ігорю, — почала вона, заглядаючи в його резюме. — Ви претендуєте на серйозну посаду. Розкажіть, чому вважаєте, що підходите нашій компанії?
Він почав говорити. Говорив завчено, правильно, наводячи приклади з минулих проєктів.
Ті самі проєкти, які колись вони робили разом. Він розповідав про них так, ніби це була виключно його заслуга. Олена слухала мовчки, не перебиваючи, лише зрідка киваючи.
— …мислять новими категоріями, розуміють тренди, — промовляв він. — Я впевнений, що майбутнє за молодими командами, яких потрібно лише правильно спрямовувати.
— Цікава думка, — озвалася Олена. — Але ж спрямовувати теж потрібно вміти. Для цього необхідний досвід. А досвід, як відомо, — це старий багаж. Він не тягне на дно?
Ігор знітився. Він підняв очі й вдивився в її обличчя. Вираз упізнавання проступав на ньому повільно, наче проявлявся знімок на фотопапері. Спершу розгубленість, потім шок, а далі щоки залило полум’ям сорому.
— Лено? — прошепотів він. — Олено… Вікторівно?
— Добрий день, Ігорю, — м’яко відповіла вона. — Тепер, коли ми впізнали одне одного, давайте повернемося до нашої розмови. Ви керували великою компанією. Що ж сталося?
Він стиснувся. Уся його удавана впевненість розтанула.
— Ринок… конкуренти… — мимрив він. — Складна ситуація.
— Ні, Ігорю. Ви просто позбулися людей, які були фундаментом компанії. Ви вирішили, що «старі вам не потрібні».
Пам’ятаєте, саме так ви сказали мені тоді? Ви набрали «молодих та енергійних», які розвалили все, що створювалося роками.
Вона говорила це без злості.
— Наша компанія, Ігорю, побудована на інших засадах. Ми цінуємо досвід. Ми переконані, що енергія молодості без мудрості зрілості — це хаос. А досвід без нових ідей — це застій. Ми шукаємо баланс. А ви, на жаль, людина крайнощів. І ви не впишетеся в нашу корпоративну культуру.
Вона підвелася, даючи зрозуміти, що співбесіда завершена.
— Але, Лено… я… мені потрібна ця робота, — у його голосі прозвучав відчай.
— Мені шкода, — відповіла Олена. — Але ми не благодійність. Це лише бізнес.
Вона повторила його ж власні слова. І саме в цю мить не відчула тріумфу. Вона відчула, що коло замкнулося. І що вона нарешті звільнилася від минулого. Не тому, що помстилася. А тому, що збудувала майбутнє, у якому для таких, як Ігор, вже не було місця.
Увечері до кабінету зазирнув Кирило. Він мовчки налив матері води, сів навпроти.
— HR сказала, ти його не взяла. Я так і думав. Жорстко ти з ним.
Олена подивилася на сина.
— Жорстко — це викинути людину на вулицю після двадцяти років роботи лише тому, що вона стала «старою». А я просто ухвалила бізнес-рішення. Він би не приніс нам користі. Його філософія руйнівна.
— Ти права, звісно, — кивнув Кирило. — Просто… я, мабуть, не зміг би. Дивлячись йому в очі.
— Зміг би, — впевнено сказала Олена. — Коли на кону справа твого життя і команда, яка в тебе вірить, ти навчаєшся приймати будь-які рішення. Головне, щоб вони були чесними. Моє рішення було чесним.
Вона не стала розповідати синові, що після відходу Ігоря ще хвилин десять сиділа нерухомо, втупившись в одну точку. Не через жаль до нього. Вона намагалася зрозуміти, що саме відчула. І усвідомила, що це було не задоволення, а радше гіркота.
Гіркота від того, як легко люди ламають чужі долі та свої власні, піддавшись безглуздим модним ідеям.
Наступного тижня Олена особисто переглядала резюме кандидатів у відділ маркетингу. Одне з них змусило її зупинитися.
Анна Вольська. Та сама Аня з її колишньої роботи. Судячи з резюме, вона звільнилася майже одразу після відходу Олени.
Олена натиснула кнопку селектора.
— Запросіть до мене Анну Вольську. Так, прямо зараз, якщо вона ще в будівлі.
За кілька хвилин у дверях з’явилася розгублена Аня. Вона виглядала дорослішою, але у погляді залишалася та сама щирість.
— Олено Вікторівно? Добрий день. Я не знала, що ви…
— Вітаю, Аню. Проходь, сідай, — Олена посміхнулася. — Розповідай, чому ти пішла від Ігоря?
— Я не змогла там працювати, — чесно зізналася Аня. — Після того, як ви пішли, а потім ще кілька людей… все стало якимось фальшивим. Одні гасла про інновації, а насправді — хаос і неповага.
Олена кивнула.
— Нам потрібні люди. Не «молоді» чи «старі». А надійні. Розумні. І порядні. Як ти ставишся до того, щоб спробувати у нас? Буде нелегко. Ми багато працюємо.
Очі Ані засяяли. Не тим хижим вогнем, що колись палав у Ігоря, а теплим, живим світлом.
— Я… я дуже старатимусь! Для мене це велика честь.
— От і домовилися, — сказала Олена.
Коли Аня вийшла, Олена підійшла до свого панорамного вікна. Місто жило своїм життям, розкинувшись унизу величезним, пульсуючим організмом. Вона більше не думала про Ігоря.
Вона думала про те, що їй вдалося збудувати щось більше, ніж просто успішний бізнес. Компанію, де «багаж» не вважався недоліком, а «молодість» — індульгенцією. Компанію, де у таких, як Аня, було майбутнє. І це відчуття було значно сильнішим і важливішим за будь-яку помсту.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію! Мені буде дуже приємно!
