Анна Петрівна часто навідувалася на цвинтар, де спочивала її найбільша втрата — донька Марина, яка пішла з життя надто рано. Того дня все виглядало звично: осіння сірість, прохолодний вітер і мертва тиша, яку лише зрідка порушував шелест сухого листя. Підходячи до могили, жінка раптом завмерла: біля надгробка стояла маленька дівчинка, на вигляд — років шести. На ній була тоненька сукня, зовсім не по сезону, а тендітні плечі тремтіли від холоду.
— Дитино, ти хто така? — обережно запитала Анна Петрівна, наближаючись.
Дівчинка повільно обернулася. У її очах — незрозумий сум, а в рисах обличчя жінка раптом впізнала щось до болю знайоме.
— Як тебе звати? — ледь вимовила вона.
— Марина, — тихо озвалася дитина.
У Анни Петрівни похололо в грудях. Саме так звали її дочку.
— Хто ти? Що ти тут робиш? — голос зрадницьки здригнувся.
— Мама завжди приходила сюди… Я чекала на неї, — прошепотіла дівчинка.
Жінка відчула, як її серце стислося від болю. І тут вона помітила на дитячому пальчику крихітну каблучку — таку ж, яку багато років тому подарувала своїй Марині.
Анна Петрівна зробила крок назад, не в змозі повірити в побачене. Вітер закрутив пасма волосся дівчинки, і раптом вона почала танути в повітрі, мовби зникала в легкому тумані.
— Мамо, дякую, що не забула мене… — ледве чутно долинуло до неї.
А тоді — порожнеча. Ніби дівчинка й не існувала.
Анна Петрівна довго стояла біля могили, не здатна зрушити з місця. Сльози текли по зморшкуватих щоках, але в душі вперше за багато років стало по-особливому світло і тепло. Марина була поруч. Інша — та все ж вона. І, можливо, залишиться завжди.
Після тієї зустрічі жінка не могла знайти собі місця. Весь вечір і ніч перед очима стояла маленька Марина — з тією ж каблучкою, з поглядом її дитини. «Невже це був просто сон?» — думала вона, пригадуючи кожну деталь. Сон не йшов. А на ранок, попри втому, щось невидиме знову повело її на цвинтар.
Підходячи до могили, Анна Петрівна з тривогою озиралася навкруги. Порожньо. Лише легке ворушіння листя — ніби хтось щойно тут був. На надгробку лежала свіжа ромашка — улюблена квітка Мариночки. Але вона ж пам’ятала: вчора клала тільки троянди.
— Хто ж її поклав? — прошепотіла сама до себе.
— Я, — пролунав тихенький голосок за спиною.
Анна Петрівна різко обернулася. Дівчинка знову стояла перед нею. Та сама бліда, така ж зворушлива. Але цього разу — впевненіша, ніби справді чекала на зустріч.
— Чому ти приходиш сюди? — запитала старенька, присідаючи на лавку. Страх відступив, залишивши місце хвилюванню.
— Не знаю, звідки я. Але тут тепло. Тут… мама, — дівчинка глянула на Анну Петрівну з ніжністю, яка здавила їй серце.
— Ти ще щось пам’ятаєш?
— Тільки… що ти мені співала пісню про зірочку. Я досі її чую у снах.
Обличчя Анни Петрівни зблідло. То була їхня особлива колискова, яку знали лише вони вдвох. Ніхто інший про неї ніколи не чув.
Очі жінки наповнились сльозами. Вона обережно простягнула руку, щоб торкнутися дівчинки, але та тільки посміхнулася й відступила на крок.
— Мені час іти. Але я завжди поряд, — промовила дитина, махнула рукою і, як і раніше, почала танути в повітрі.
— Зачекай! — вигукнула Анна Петрівна. — Будь ласка, приходь ще! Ти ж моя… моя Марина, правда?
— Я завжди була твоєю. І завжди залишусь.
Навкруги запала тиша. Лише шепіт вітру відповів на її слова.
З того часу Анна Петрівна часто поверталася на цвинтар. Інколи знаходила ті самі ромашки. Іноді — чула ледь вловимий мотив тієї самої колискової. Але в серці вже не було болю. Там жила тиха й лагідна віра: душі, які люблять — ніколи не зникають назавжди.
З кожним днем жінка все менше сумнівалась у реальності побаченого. Квіти з’являлися навіть тоді, коли вона не приходила. А одного ранку вона побачила на надгробку… дитячий малюнок. Синім олівцем було зображено жінку і дівчинку, які тримаються за руки, а в кутку сяяло сонце й підпис кривими літерами: «Мама і я».
Анна Петрівна пригорнула малюнок до грудей. У ту мить вона вирішила: мусить дізнатися, хто ця дівчинка. Можливо, десь поблизу є дитина, яка втратила матір. А може, її Марина якимось чудом передала частинку себе тій дитині.
Вона почала розпитувати охоронців, місцевих мешканців, але ніхто не бачив жодної дівчинки.
— У нас тут рідко хто буває, а діти — майже ніколи, — знизав плечима сторож. — Крім вас, Анно Петрівно, давно нікого не зустрічав.
Одного вечора вона вирішила залишитися на цвинтарі до ночі. Сиділа біля могили, чекала. Минала година за годиною. Аж раптом — тихенький шурхіт. З темряви знову з’явилася дівчинка. В руках — ромашка.
— Ти прийшла, — прошепотіла Анна Петрівна. — Будь ласка, скажи правду. Хто ти?
Дівчинка наблизилася. Її очі раптом затуманились сльозами.
— Я… частинка тебе, мамо, — відповіла вона. — Ти так довго кликала мене, так багато плакала, що я змогла повернутись. Але лише як тінь. Мені не можна довго тут бути. Мене вже кличуть назад.
— Але чому ти з’являєшся у вигляді дитини? Чому не така, якою була тоді, коли пішла?
— Бо лише так ти здатна мене побачити. У твоїй пам’яті я залишилась саме такою — маленькою, щасливою. Саме в цьому віці ти любила мене найбільше, — дівчинка усміхнулася крізь сльози. — Я прийшла, щоб сказати: ти можеш відпустити мене, мамо. Я щаслива. Не сумуй за мною.
Анна Петрівна не втримала ридань. Вона притисла дівчинку до себе — і цього разу відчула справжнє тепло. Серце заспокоїлося. Вперше за багато років.
— Я завжди тебе пам’ятатиму, — прошепотіла вона.
— І я тебе, мамо. Але тепер ти маєш жити. Для себе. Для світла.
Дівчинка відпустила її руки, відступила на крок… і повільно розчинилася у повітрі, залишивши по собі єдину пелюстку ромашки.
Відтоді Анна Петрівна більше її не бачила. Але точно знала: її Марина знайшла спокій. І головне — вона більше не самотня.
Минуло кілька місяців.
Анна Петрівна змінилася. Люди, які знали її багато років, дивувалися — в її погляді знову з’явилася м’яка, тепла усмішка. Вона вже не приходила щодня на цвинтар, не сиділа там годинами, згорбившись від болю. Тепер вона навідувалася щонеділі, клала квіти, і завжди — одну ромашку. Як знак, що пам’ятає.
У її душі запанував спокій. Вона не припинила любити свою доньку, але перестала жити лише минулим і втратою.
Одного разу, повертаючись із кладовища, вона почула дитячий плач. На лавці у парку, сховавшись за спинкою, сиділа дівчинка — розгублена, налякана. Анна Петрівна підійшла обережно й запитала:
— Ти тут сама, дитино? А де ж твоя мама?
— Мама… вона мене залишила… Я не знаю, як додому повернутися… — схлипуючи, відповіла дівчинка.
Не вагаючись, Анна Петрівна відвела її до поліції, допомогла знайти батьків. З того часу вони часто бачилися у парку. Дівчинку звали Оля, і вона мешкала зовсім поряд, у сусідньому дворі. Вона швидко прив’язалася до старенької й почала заходити до неї в гості, приносила малюнки і просила:
— Бабусю, розкажи ще казку про дівчинку та зірочку.
Анна Петрівна розповідала. І щоразу, дивлячись у захоплені оченята Олі, відчувала: доля подарувала їй другий шанс. Не щоб замінити Марину, а щоб знову бути потрібною. Дарувати тепло.
А іноді, вночі, коли крізь відчинене вікно світило зоряне небо, їй здавалося, що серед того світла вона знову бачить Марину — спокійну, усміхнену.
Любов не зникає. Вона просто змінює форму.
І тепер Анна Петрівна точно знала: в її серці живуть дві дівчинки.
Минали роки. Вона вже не була тією самою згаслою жінкою, якою її пам’ятали раніше. У її житті з’явилася Оля — дівчинка, яку вона прийняла серцем, як рідну онуку. І з кожним днем ця любов ставала глибшою.
Але іноді, дивлячись на дитячі малюнки, які приносила Оля, Анна Петрівна помічала щось дивне. На кожному зображенні було двоє — сама Оля та ще одна дівчинка, трохи старша, з написом: «Моя подруга Марина».
— Олю, хто ця дівчинка? — одного разу лагідно поцікавилася бабуся.
— Це моя подружка. Вона приходить до мене, коли я сумую, і каже, що ти — дуже добра. Її звати Марина. Ти її знаєш, бабусю?
Анна Петрівна зніяковіла.
— А ти можеш описати, як вона виглядає?
І дівчинка почала розповідати: золотаве волосся, улюблена сукня в ромашку, а на пальчику — маленьке колечко.
Це була вона. Її Марина.
— А що вона тобі говорить? — хрипко спитала старенька.
— Що ти більше не сама, що я тепер з тобою, аби ти знову усміхалася. І що вона завжди мене оберігає.
Анна Петрівна міцно притисла дівчинку до себе, сльози текли по щоках, але всередині було світло і спокій. Усе стало на свої місця.
Марина не просто попрощалася. Вона залишила комусь свою ніжність, передала своє світло — тому, хто мав зцілити її матір.
Можливо, поява Олі — не випадковість. Можливо, саме Марина привела її у життя Анни Петрівни.
Тієї ночі вона побачила сон: її доросла донька стоїть у саду, усміхається, а поруч тримає за руку маленьку Олю.
— Дякую, мамо, — промовила Марина. — Тепер ти вже не одна. Тепер ти — знову щаслива.
Прокинувшись, Анна Петрівна побачила, як сонце яскраво світить крізь вікно, а на підвіконні лежить один-єдиний пелюсток ромашки.
Любов справді не вмирає. Вона завжди лишається поруч. У новому обличчі, в іншому серці — але ніколи не зникає.
