Спочатку всі сміялися з неї, коли її звільнили, а потім – плакали.
Останнім часом Валентині відверто не щастило. Усе, що могло піти не так – пішло. Спочатку чоловік пішов до іншої жінки. Вона довго не могла оговтатися, бо навіть уявити не могла, що колись опиниться в такій ситуації. Довіряла йому, як собі.
Щойно трохи прийшла до тями, як він знову з’явився. Спокійно заявив, що їм із новою дружиною ніде жити, а тому вона повинна віддати їм їхню спільну квартиру.
– Мам, не принижуйся, – сказав тоді її син Максим, якому було чотирнадцять. – Ми щось винаймемо, хай живе там, раз він вважає це правильним.
Валентина погодилася. Сил боротися вже не було. Вони знайшли однокімнатну квартиру десь на краю міста. Єдиним її плюсом було те, що Максиму не доводилося робити пересадки, щоб доїхати до школи. Щоправда, дорога займала пів години, але син не скаржився – навіть жартував, що так хоча б виспатися можна.
І ось, коли вона вже думала, що гірше не буде, їхню фірму, де вона працювала бухгалтеркою понад десять років, викупили. Новий власник вирішив повністю змінити колектив. Жодних договорів ще не укладали, тож її, як і решту працівників, просто виставили за двері.
Хтось швидко знайшов роботу, хтось і досі шукав. У когось був вибір, у неї ж – ні. Їй потрібно було оплачувати квартиру, збирати сина до школи, просто жити.
Вона носилася по місту майже два тижні, шукаючи бодай якусь можливість. Гарні вакансії давно зайняті, а на поганих – вижити неможливо. Зрештою, зрозуміла: треба шукати роботу не за спеціальністю. Але й тут їй не щастило.
І лише через два тижні, коли Валя вже майже втратила надію, випадково побачила оголошення.
Директор автозаправки довго розглядав її:
– Ви, мабуть, крали?
Вона оторопіла:
– З чого ви взяли?
– Ну, якщо вас звільнили, то, мабуть, за щось.
– Я ж кажу – новий власник звільнив усіх. Прийшов зі своїм колективом.
– І ви не боїтеся, що я це перевірю?
– Та ні, звісно. Можу дати контакти попередньої роботи.
– Гаразд, не треба. Просто незрозуміло, чому бухгалтерка з таким досвідом хоче працювати звичайною заправницею.
– Бо в нашому місті немає іншої роботи, де платять хоча б щось. Люди тримаються за свої місця, а там, де не платять – який сенс працювати?
– Ну, тут ти маєш рацію. Але слухай, якщо не впораєшся чи зробиш якусь дурницю – одразу підеш. Зарплата в нас нормальна, заміну знайдемо швидко.
Валентина нічого не відповіла. Не стала переконувати цього зарозумілого типа в тому, що вона не така. Занадто велика честь.
Пропрацювала вже тиждень і навіть зрозуміла, що завдяки чайовим, ймовірно, цього разу не доведеться позичати гроші. Це було не просто приємно, це додавало їй сили. Але сьогодні зранку син трохи засмутив її.
За сніданком Максим невпевнено сказав:
– Мам, тут таке діло… – він зам’явся, і Валя завмерла, припинивши жувати.
— Краще я покажу, ніж поясню.
Максим підвівся з-за столу й повернувся з кросівком у руках.
Це був той момент, якого Валентина боялася найбільше. Речі почали зношуватися, а кросівок не просто просився на смітник — він буквально волав про допомогу. Валентина чудово розуміла: в такому взутті син до школи ходити не зможе. Залишалися лише одні вихідні черевики, у яких Максим сьогодні й пішов. Але питання з кросівками потрібно було вирішувати негайно. Схоже, без боргів не обійдеться.
Вона глянула у вікно й помітила, як до колонки під’їхала машина. Підвелася, підступила ближче й запитала вже звичним тоном:
— Що заправляємо?
Із дверей старенького «Жигуля» вибрався дідусь:
— На п’ятсот гривень, доню, більше при собі не маю.
— Гаразд, поки йдіть оплачувати.
Валя вставила пістолет у бак і поринула в думки. Якщо зайняти в сусідки трохи більше, то можна було б віддати борг іншій сусідці й купити Максиму кросівки. Виходить, що віддавати доведеться більше, але не зараз, а, наприклад, через два тижні. Її мозок гарячково прораховував можливі варіанти… І в цей момент вона геть забула про машину й старенького.
Глянула на табло — і серце пішло в п’яти. Вона заправила бак повністю!
Дідусь уже сидів у машині. Валя хотіла пояснити йому, що сталося, але він, як тільки вона прибрала пістолет, весело махнув їй рукою й вигукнув у відкрите вікно:
— Дякую, доню!
І неспішно рушив із заправки.
Валя дивилася йому вслід, розуміючи, що дідусь навіть не здогадується, що бак у нього повний під зав’язку. Але що візьмеш зі старого? Його машині, мабуть, стільки ж років, як і йому. І тут вона збагнула найгірше — їй нічим платити за цей бензин.
— Кирсанова, зайдіть до мене.
Гучний голос начальника пролунав із динаміків.
Валя міцно стиснула губи. Ось і все, її відносно нормальне життя розсипалося, навіть не встигнувши початися.
— Сідайте, і одразу відповідайте на кілька запитань, — начальник зміряв її холодним поглядом. — Цей дідусь вам родич?
— Ні, що ви, я його вперше в житті бачу.
— Тоді чому ви залили йому бензину набагато більше, ніж він оплатив?
Валя провела рукою по щоці, стираючи зрадницьку сльозу, й видихнула:
— Це випадково сталося… Задумалася.
— Задумалася? При роботі з пальним? Тоді я вам пропоную задуматися ще й над тим, як ви збираєтесь компенсувати збитки. У вас є час до завтра. Якщо гроші не повернете, доведеться замислитися ще й над тим, де шукати нову роботу. І не забудьте при влаштуванні чесно говорити, що ви неуважна й безвідповідальна.
— Я відповідальна, просто так вийшло, чесно…
— Ой, та що ви, як мала дитина, виправдовуєтесь? «Я не хотіла, воно саме…» Йдіть, завтра чекаю вас із грошима. Але сьогоднішню зміну відпрацюйте до кінця.
Валя вийшла, сперлася на стіну й заплющила очі.
— Господи, за що мені це покарання? Чому все так?
Усю зміну вона обдумувала, що робити. Тепер виходило, що про кросівки для сина можна забути, а їй терміново потрібно шукати гроші, щоб віддати за бензин.
Але ж Максимові зовсім нема в чому ходити… Позичити так, щоб вистачило і на кросівки, і на борг, було нереально. По-перше, сума чимала, а по-друге, як вона віддаватиме? Вона ж навіть не знала, скільки отримає на руки. А раптом там ще якісь штрафи?
Вона бачила, як колеги насміхаються з неї, особливо друга заправниця. Та, проходячи повз, кинула їдко:
— Ну що, бухгалтере, недостача вийшла? Видно, не такий ти вже й хороший бухгалтер. Тепер ясно, чому тебе звідти поперли.
Валя промовчала. Навіть дивитися в її бік не стала.
Увечері Максим уважно подивився на неї:
— Мам, щось трапилося? Ти якась сумна.
Вона тяжко зітхнула:
— А чому радіти, синку?
— Ну як це чому? Сонцю, вітру!
Максим усміхнувся, а у Валі защеміло в грудях. Хотілося розплакатися. Ні, вона не може засмучувати ще й сина, треба щось вигадати.
— Ладно, піду до сусідки, спробую позичити.
— Мам, якщо це через кросівки, то я можу ще тиждень у черевиках ходити. Завтра фізкультура, але скажу, що забув.
Валя піднялася й пішла до Ніни Григорівни. Спочатку ця жінка ставилася до них із підозрою, навіть із осудом. Але згодом, коли вони нормально поспілкувалися, відношення змінилося. Валя вже кілька разів позичала в неї гроші, а Ніна Григорівна завжди казала:
— Приходь, якщо буде зайве, дам.
Валя постукала, сусідка відчинила двері й стала в проході.
— Привіт, що тобі? Тільки швидше, у мене діти в гостях.
Валя розгубилася, вона не чекала такої реакції, якось незручно стало. Але діватися було нікуди.
— Ніно Григорівно, я в борг прийшла попросити, з зарплати все поверну. Кросівки…
Сусідка не дала їй договорити:
— Валь, ну ти що, який борг? Ти ж розумієш, син із невісткою приїхали, витрат буде багато — гостинці, подарунки… Пробач, але цього разу нічим не допоможу.
Валя відступила. В голові загуло, а сусідка, дивлячись на неї злегка зверхньо, мовила:
— Ти знаєш, Валь, щось ти не так у житті робиш. Доросла жінка, а нічого не маєш — ні грошей, ні нормальних речей, ні житла, ні чоловіка. Подумай, може, ти десь помилилася?
Валя підняла на сусідку очі, повні сліз, але та навіть не чекала відповіді — просто зачинила двері.
Скрипнувши серцем, Валентина постукала ще в двоє дверей, до сусідів, із якими була хоч трохи знайома. Але, як і слід було очікувати, ніхто грошей не дав. Вона повернулася додому, сіла на стілець і розридалася.
Максим, наляканий, підбіг до неї:
— Мам, що сталося?
— Не знаю, синку… Ніна Григорівна не змогла позичити, у неї гості… Та й інші теж відмовили.
— Та годі, мам, — спробував підбадьорити її хлопчик. — Ну, походжу я поки в черевиках, нічого страшного. Навіщо так засмучуватися?
— Ох, синку… Справа не тільки в кросівках.
І Валя, нарешті, виплеснула душу, розповіла синові, що трапилося на роботі. Максим мовчки слухав, а потім підняв на неї серйозний погляд:
— Мам, а що ж ми будемо робити?
Валя хотіла, як завжди, сказати: «Все буде добре», але раптом усвідомила, що не може цього вимовити. Вона більше й сама в це не вірила.
Наступного ранку вона йшла на роботу, розуміючи, що її звільнять. Вирахують усі гроші за бензин, і нічого вона зробити не зможе. Бо ж винна.
Коли увійшла, всі вже були на місці, ніби чекали на неї.
— Ну що, принесла гроші? — начальник розтягнув губи в недобру посмішку.
Валя бачила, яке задоволення отримують співробітники, спостерігаючи за її приниженням.
— Ні… У мене їх зараз немає.
— Тобто, немає зараз? І не буде?
Валя мовчала. Глибоко в душі ще жевріла слабка надія, що її не виженуть.
Начальник вже набрав у легені повітря, готуючись виголосити довгу повчальну промову, але раптом замовк. Його погляд ковзнув у вікно.
— Поговоримо пізніше… Подивіться-но, який у нас клієнт. Всі на свої місця.
На заправку заїхала дорога машина. З неї вийшов чоловік, озирнувся і попрямував до будівлі.
— Доброго дня. Скажіть, хто вчора працював на заправці?
Всі перезирнулися.
— Мій дідусь заїжджав, на дуже примітній машині — старенькому «Жигулі». Він погано чує, і, схоже, щось неправильно зрозумів. Хотів заправитися на п’ятсот гривень, а йому залили повний бак.
Начальник відразу виступив уперед:
— Валентина заправляла. Але можете не хвилюватися — я її вже звільнив.
Чоловік підняв брови:
— В якому сенсі — звільнили?
— Вона зробила розтрату, а грошей відшкодувати не може.
— Які жорстокі у вас правила, — чоловік витягнув із гаманця кілька купюр і кинув на стійку.
— Я приїхав не скаржитися, а розрахуватися. Дід у мене впертий, грошей у мене не бере, каже, що за своє життя всього нажив, і йому вистачає.
Він повернувся до Валі:
— Вибачте нас.
— Це ви нас вибачте, — пробурмотіла Валя.
— Зачекайте… А ви випадково не працювали бухгалтером у фірмі «Птах»?
Валя напружилася:
— Так, працювала. Нас викупили, і всіх розігнали.
— Ви Валентина Кирсанова?
— Так…
— Оце так зустріч! Я вас шукав.
— Мене? Навіщо?
— Сталася плутанина. Мій помічник неправильно зрозумів мої слова, коли я сказав, що компанія має працювати по-новому. Він вирішив, що потрібно змінити всіх співробітників.
Я говорив із колишнім власником, він дав характеристики на кожного працівника. Про вас він відгукувався дуже добре. Я хочу, щоб ви повернулися. Але не просто бухгалтером, а головним бухгалтером.
Щось мені підказує, що ви тут не тому, що любите запах бензину.
Валя ошелешено дивилася на нього. Вона бачила, як злість з’явилася в очах начальника і як скривилося обличчя другої заправниці.
— Я… Я… Так, я згодна!
Чоловік посміхнувся:
— Ось і чудово! Раз вас уже звільнили, можемо їхати. Заїдемо в офіс, оформимо документи. Ви отримаєте підйомні, у мене всі отримують. Потім пару днів відпочинете й виходите на роботу.
— Звісно! Я тільки речі свої заберу.
Валя кинулася в кімнату відпочинку. Взяла куртку, чашку, ложку… Більше нічого.
Вона навіть боялася думати, що зараз відбувається в її житті.
Сівши в дорогу машину, вона не втрималася і, від’їжджаючи, усміхнулася колишньому начальнику.
По дорозі новий бос запитав:
— Але ви ж бухгалтер! У вас усе має бути правильно і за законом. Чому ви віддали чоловіку квартиру? Чому не подали на аліменти?
— Я… навіть не знаю…
— Ну, нічого. Як приїдемо, наш юрист займеться вашим питанням.
Валя повернула голову до нього й подивилася так, ніби перед нею був інопланетянин.
— Дякую вам… Ви навіть не уявляєте, що зараз для мене зробили. Просто відчинили двері в нове життя.
Вона глибоко вдихнула й додала:
— Я обіцяю, я не підведу.
