— Спочатку постаріла, тепер ще й захворіла. Я подаю на розлучення! — Чоловік голосно грюкнув дверима, навіть не підозрюючи, як сильно прорахувався…
Лариса сиділа за кухонним столом, тримаючи телефонну трубку в руці. Щойно чужий голос повідомив їй новину, яка буквально вибила землю з-під ніг. У голові шуміло, думки метушливо змінювали одна одну, але жодна не мала завершеного змісту. Один-єдиний питання раз по раз лунав усередині: «Що робити?» Відповіді не було.
Розповідати комусь про свої тривоги жінка не збиралася. Вона давно зрозуміла, що справжніх друзів у неї немає. Ніхто не радіє твоєму щастю, ніхто щиро не співчуває твоєму болю. Усі слова — лише маска, а за нею або заздрість, або злорадство. Лариса змирилася з тим, що їй не пощастило із друзями.
Раніше вона завжди ділилася всім із батьками. Але їх більше немає, і порожнеча, яку вони залишили, ніяк не заповнити. Її чоловік Олег колись був тим, кому вона довіряла. Але останнім часом Лариса відчувала, що його ставлення до неї змінилося. Все частіше в розмовах звучали натяки на її вік, на те, що «осінь життя» вже настала.
— Знаєш, жінки старіють раніше за чоловіків. Я прочитав це в статті, — якось кинув Олег.
Або ж зауважував, що Лариса більше не так уважно стежить за собою, як раніше. Вона не розуміла, звідки ці претензії. Вона ж усе ще відвідує перукаря, сама робить манікюр (після невдалого досвіду в салоні) й носить сучасний одяг. Так, час наклав свій відбиток, але й Олег не молодіє! Інші пари їхнього віку проводять вечори разом, гуляючи й спілкуючись, а Лариса дедалі частіше сидить одна біля вікна, очікуючи чоловіка з роботи.
Вона підозрювала, що причина такої поведінки Олега — інша жінка. Але доказів у неї не було. Дітям розповідати про свої переживання Лариса теж не хотіла. Донька, яка нещодавно вийшла заміж і готується стати мамою, не повинна хвилюватися. Син навчається в іншому місті, і телефонні розмови на такі теми здавалися недоречними.
Лариса вирішила поговорити з чоловіком напряму. Їй потрібно було переконатися, що він залишився тим самим чоловіком, у якого вона колись закохалася.
— Щось сталося? — запитав Олег, помітивши її засмучений вигляд.
— Так, — почала Лариса, відчуваючи, як важко вимовляти ці слова. — Мені поставили страшний діагноз. Скажи, Олеже, ти б зміг доглядати за мною, якщо буде потрібно? Чи не залишиш мене?
Чоловік нервово потягнувся до волосся й шумно видихнув.
— Лар, я давно хотів із тобою поговорити, але ніяк не наважувався. Раз ти вже почала… Я хотів сказати, що йду від тебе. Розумієш, ти старієш швидше, ніж я. А тепер ще й захворіла. Я не хочу ставати доглядальником. Мені ще жити й жити. Та й… у мене є інша жінка. Ти сильна, ти впораєшся.
Олег швидко встав, пройшов у кімнату й вийшов із пакетом речей у руках.
— Я трохи речей забрав, у вихідні заїду за рештою. Ти лікуйся, не згадуй мене лихим словом!
Олег зачинив за собою двері, залишивши Ларису на самоті. Вона гірко посміхнулася: «Ну що ж, це було очікувано…».
Єдиною людиною, з якою вона могла поговорити, залишився її син Артем. Лариса вирішила зателефонувати йому, сподіваючись почути теплий голос, який, хоч на мить, вгамує її біль.
— Синку, скажи, коли ти збираєшся приїхати? — запитала вона, ледве стримуючи хвилювання.
— Скоро, мамо! — радісно відповів Артем. — Не хотів казати, сюрприз хотів зробити, але раз ти спитала, то вже нехай! Мене відправляють на практику в наше місто! Уявляєш, яке везіння? Працюватиму у солідній компанії, це ж неймовірно!
— Це справді чудово, — зраділа Лариса, і на якийсь час усі тривоги відійшли на другий план.
Через тиждень Артем уже був удома. Лариса вирішила не відкладати важливу розмову й тієї ж вечері почала:
— Тьомо, трапилася така ситуація, я навіть не знаю, що й думати… Нещодавно мені зателефонував нотаріус і сказав, що я маю вступити в спадщину.
Артем підняв брови, уважно слухаючи матір.
— Виявилося, що я не рідна донька своїм батькам. Вони мене всиновили, коли я була немовлям. Моя біологічна мати покинула мене й утекла за кордон із багатим чоловіком. Жила там, поки не овдовіла, а тоді почала шукати мене через детективів. Коли дізналася мої дані, склала заповіт і хотіла зі мною зустрітися. Але літак, на якому вона летіла, зазнав катастрофи. Тепер я маю право на її спадщину.
Лариса витримала паузу, а потім додала:
— Це стало для мене потрясінням. Як мені сприймати те, що рідні батьки — не кровні? І чи маю я моральне право прийняти спадщину від тієї, яка мене колись кинула?
Артем присвиснув.
— Нічого собі новина, мамо! Але чому ти маєш відмовлятися? Якщо ти не приймеш спадок, усе просто дістанеться комусь чужому. А так у тебе буде забезпечене життя.
— Справді, там значні статки… — сказала Лариса й показала сину електронне листування.
Артем уважно подивився, а потім запитав:
— А як батько відреагував? І де він взагалі?
Лариса розповіла, як перевірила чоловіка, збрехавши про хворобу, щоб зрозуміти, чи можна йому довіряти. Олег не пройшов випробування.
— Ось так! — обурено вигукнув Артем. — Він мені більше не батько!
— Але ж, Тьомо, він був хорошою людиною. Просто так склалося…
— А якби ти справді захворіла? Таке не можна пробачити! І це моє остаточне слово! — твердо сказав син.
Лариса важко зітхнула:
— Але як мені їхати за кордон? У мене немає закордонного паспорта, я не знаю мови… Як я там розберуся?
Артем усміхнувся.
— Мамо, якщо ти тепер багата, найми юриста, який знає мову й зможе допомогти тобі з усіма справами.
— А де його знайти?
— Це вже я вирішу, якщо ти погодишся, — впевнено відповів Артем.
І Лариса погодилася. Поки вона займалася оформленням паспорта для подорожі й вирішила на всякий випадок сама подати на розлучення, Артем шукав потрібну людину. І ось, коли всі документи були готові, син повернувся додому з радісною усмішкою.
— Знайшов! Юрист із багаторічним досвідом. Володіє мовою досконало. До речі, зараз живе там, а сюди приїжджає лише у справах. У нього велике адвокатське бюро в нашому місті.
— А чому ж він тут відкрив бюро, а не там? — здивовано запитала Лариса.
— Не знаю, — знизав плечима Артем. — Сама у нього й спитай!
Через кілька днів Лариса вже сходила з трапа літака в чужій, незнайомій країні. Її супроводжував галантний чоловік трохи старший за неї, приємний як зовні, так і в спілкуванні. Під час перельоту вони встигли обговорити багато тем, і юрист відповів на її питання про бізнес. Виявилося, що він місцевий, але живе за кордоном через проблеми зі здоров’ям, проходить курс лікування. Через це його дружина залишила його. «Хворі партнери мало кому потрібні», — подумала Лариса.
Володимир виявився не лише чудовим професіоналом, але й чудовим гідом. Він показав Ларисі місто, цікаво розповідаючи про кожну пам’ятку. Документи для оформлення спадщини оформили швидко, але продаж нерухомості, яка тепер належала Ларисі, зайняв більше часу, і їй довелося затриматися в чужій країні.
— Знаєте, Володимире, — сказала якось Лариса під час прогулянки, — Як би тут не було добре, але додому хочеться більше. Недарма кажуть, що в гостях добре, а вдома краще.
— Повністю з вами згоден, Ларисо. Мене теж тягне в рідні краї. Сподіваюся, лікування скоро дасть результати, і я більше не буду змушений постійно повертатися сюди.
— Дай Боже, — підтримала його Лариса. — Щиро бажаю вам якнайшвидшого одужання.
— Ларисо, я вважаю своїм обов’язком сказати вам, що ви скрасили мої непрості дні. Давно не відчував такого натхнення. Але боюся, що після вашого від’їзду мені знову стане сумно. Не хотів би з вами прощатися.
— А ви приходьте в гості, коли повернетеся додому, — усміхнулася Лариса.
— Запрошення прийнято, — не приховуючи радості, відповів Володимир.
Повернувшись додому, Лариса зібрала дітей на сімейну раду, щоб чесно поділити несподіваний спадок.
— Ні, мамо, нам нічого не треба, — заперечували діти. — Відкрий рахунок, нехай проценти будуть додатковим доходом. Зможеш подорожувати, як завжди мріяла, і це буде чудовою надбавкою до пенсії. І машину собі купи, ти ж завжди хотіла!
Проте Лариса не стала слухати дітей. Машину за їхньою порадою вона все ж купила. А ще придбала квартиру сину й відкрила рахунки для дочки та себе.
Про чоловіка Лариса майже не згадувала. Діти з ним не спілкувалися, та й він не цікавився їхнім життям. Здавалося, що цієї людини взагалі не було в їхньому житті.
Якось увечері пролунав дзвінок у двері. Лариса відкрила й була здивована: на порозі стояв Володимир. У руках він тримав не букет квітів, як це зазвичай буває, а велику корзину з екзотичними фруктами.
— Це вам, Ларисо! Добрий вечір!
— Так, вечір і справді добрий, — відповіла вона, не приховуючи радості. — Проходьте, чого ж ми на порозі.
Володимир розповів, що після її від’їзду не знаходив собі місця. Її присутність так благотворно на нього вплинула, що він став почуватися набагато краще. Після повторного обстеження з’ясувалося, що всі результати в нормі.
— Ви маєте цілющу силу, Ларисо, і не сперечайтеся. А на знак вдячності дозвольте запросити вас на морську прогулянку на моїй яхті. Я давно про неї мріяв, але ще жодного разу не виходив у море. Одному це сумно.
— Із задоволенням приймаю запрошення, — усміхнулася Лариса, згадавши, що колись і сама мріяла про яхту.
З того дня між Ларисою та Володимиром зав’язалися романтичні стосунки.
Одного вечора Володимир запросив Ларису до театру й пообіцяв заїхати за нею. Вона вже була готова, коли у двері подзвонили. Відчинивши, Лариса завмерла на місці. Перед нею стояв Олег. Вперше вона бачила його в такому стані: п’яний і дещо «пом’ятий».
— Що тобі потрібно? — запитала Лариса. — Адресу переплутав у п’яному стані?
— Нічого я не переплутав, — промовив Олег заплутаним язиком. — Мене ця дурепа вигнала. Сказала, що якщо я хвору дружину кинув заради неї, то й від неї можу піти так само, якщо раптом…
Він хитнувся й підняв на Ларису здивований погляд:
— Щось ти зовсім не схожа на хвору.
— Олеже, йди, будь ласка. Зараз до мене прийде чоловік.
Олег розсміявся голосно:
— Та кому ти потрібна, окрім мене, Ларко? Не вигадуй. Чоловік повернувся. Приймай у обійми!
Лариса відштовхнула його й вже збиралася зачинити двері, коли двері ліфта розчинилися, й із кабінки вийшов Володимир. Він простягнув Ларисі букет лимонних хризантем, а Олег застиг, не рухаючись.
— Йди, Олеже, нам із тобою більше нема про що говорити, — повторила Лариса й зачинила двері, впустивши Володимира до квартири.
Час минав. Лариса стала бабусею милої принцеси. І одного дня настав очікуваний момент, коли Володимир запропонував їй руку й серце.
— Знаєш, Лар, у мене не було своїх дітей, але у твоїй сім’ї я почуваюся так, ніби твої діти — це й мої також. У вас завжди тепло й душевно. Мені дуже хочеться бути поруч із тобою завжди. У радості й печалі я готовий пройти з тобою весь вік.
Лариса без зайвих слів погодилася.
Через два роки Ларисі зателефонували з незнайомого номера. Жіночий голос повідомив, що Олег у лікарні, у нього стався інсульт, і він дуже просить, щоб Лариса та діти приїхали.
Лариса порадилася з дітьми.
— Думаю, треба його відвідати, якщо просить, — сказала донька.
— А я б не пішов. Нехай відчує на собі, як це — коли тебе хворого кидають ті, кого ти хочеш бачити поруч, — заперечив Артем і додав: — Тим більше, він стільки років про нас не згадував.
— Темо, не варто відповідати злом на зло. Давайте сходимо, якщо він просить, віднесемо гостинці, домашньої їжі. Йому, може, й допомогти нікому зараз.
…Зайшовши до палати, Лариса не впізнала колишнього чоловіка. Він дуже постарів за цей час, осунувся, посивів. Побачивши свою колишню родину, він розплакався.
— Пробачте мене, — з труднощами вимовив Олег.
До палати зайшла медсестра й дзвінким голосом повідомила, що персоналу не вистачає, як у будь-якій лікарні, а їхньому родичу потрібен постійний догляд.
Лариса похитала головою.
— На жаль, мені він уже ніхто, щоб я доглядала за ним. А дітям я не бажаю долі доглядати за тим, хто їх залишив, коли вони потребували його.
— Але ж я все усвідомив. Я каюсь, що так підло вчинив. Але я вже покараний, — ледве чутно промовив Олег.
— Я оплачуватиму сиділку для тебе, і це все, чим ми можемо допомогти. Прощавай, Олеже, й… одужуй!
Сказала Лариса, і всі вони вийшли з палати.
— Мамо, знаєш, мені дуже шкода батька, — схлипнула донька. — Але як згадаю, як він із тобою вчинив, то вся жалість кудись зникає.
— Згоден із тобою, — підтримав сестру Артем. — Я б йому багато чого пробачив, але за тебе — не можу.
— Мої дорогі, як би не було, він ваш батько, — сказала Лариса. — Я, звісно, оплачуватиму йому сиділку, але ви все ж відвідуйте його, якщо буде можливість.
Діти кивнули, і Ларисі стало трохи легше. Вона не хотіла, щоб вони носили в собі образу. Це неправильно. Людина залишається людиною, коли не залишає місця для злості й ненависті.
Сама ж Лариса почувалася такою щасливою, що навіть була вдячна колишньому чоловіку за те, що він пішов. Інакше вона б ніколи не дізналася, яким буває справжнє щастя.
