– Спершу постаріла, потім погладшала, тепер ще й захворіла. Я подаю на розлучення! – гримнув дверима чоловік, навіть не здогадуючись, наскільки сильно прорахувався…
Лариса сиділа за кухонним столом, притискаючи к уху телефонну трубку, з якої щойно почула новину, що вибила ґрунт з-під ніг. Вона не знала, що тепер робити. Думки проносились у голові одна за одною, але жодна не встигала оформитися у рішення. «Що тепер?» – це єдине питання чітко звучало в середині, але відповіді не було. Розповідати комусь, що її так тривожить, вона й не збиралася. Лариса давно зрозуміла: справжніх друзів нема. Ні радості за щастя, ні щирого співчуття – лише слова. А в душі або позаздрять, або порадіють твоєму горю. Не пощастило їй ні з подругами, ні з приятелями.
Батьки завжди були тим надійним тилом, до якого вона бігла і з добрим, і з болем. Але їх уже немає. І як же їй не вистачало їхньої підтримки. Можливо, вона могла б поговорити з чоловіком, але останнім часом почала помічати: він немов віддалився. З’явилися дивні натяки – мовляв, роки беруть своє, осінь життя вже не за горами. То він розповість, що жінки старіють швидше за чоловіків, то дорікне, що Лариса перестала стежити за собою, як колись.
Вона цього не розуміла. Їй здавалося, що майже нічого не змінилося: все ще відвідує перукаря, правда, манікюр стала робити сама – після невдалого візиту до салону, коли палець довелося лікувати більше місяця. Одягається сучасно, каблуки носить. Так, час залишив свої сліди, але й чоловік не молодіє. Інші подружні пари її віку вечорами гуляють, тримаються за руки, мило розмовляють, а вона все частіше залишалася наодинці біля вікна, поки чоловік «затримувався на роботі». Вона добре розуміла, що це значить, але прямих доказів зради не було.
Були ще діти. Але з ними поділитися чимось таким важким вона поки не могла. Донька нещодавно вийшла заміж, чекала дитину – навіщо їй зайві тривоги? Син навчався в іншому місті, та й телефоном таке не скажеш. Тому Лариса вирішила поговорити з чоловіком. Але перед цим хотіла переконатися, що він все ще той самий: люблячий, вірний, чуйний. Особливо в останньому вона вже сумнівалася. Проте тягнути було нікуди – час підтискав. І Лариса, зібравшись з духом, зустріла його з роботи з серйозним виразом обличчя.
– Щось сталося? – запитав Олег, поглянувши на неї.
– Так, – відповіла вона тихо, хоч говорити було важко, – мені поставили невтішний діагноз. Скажи, Олеже, ти будеш піклуватися про мене, якщо доведеться? Ти не залишиш мене? Це важливо для мене.
– Що? Який ще діагноз? – чоловік помітно занервував.
– Це не має значення. Суть у тому, чи зможеш ти залишитися поруч, якщо мені знадобиться допомога?
Олег важко впав у крісло, потер руками обличчя й шумно видихнув.
– Розумієш, Лар, я давно хотів із тобою поговорити. І от, мабуть, момент настав. Я й справді збирався піти. Все відкладав, а тепер… Ти старієш, це помітно. А тепер ще й хворієш. Вибач, але я не хочу бути тягарем. Я подаю на розлучення, поки не пізно. Щоб ще аліменти не платити, якщо раптом нетрудоспроможною станеш. Ти не дивуйся – таке буває. Я читав в інтернеті. У мене ще життя попереду. І… у мене вже є інша жінка. А ти впораєшся. Ти ж завжди все витримувала. Ось і тепер…
Він встав, пройшов до кімнати, а вже за кілька хвилин вийшов з пакетом у руках…
— Потім заїду за рештою. Лікуйся. І не згадуй лихим словом.
Двері грюкнули — і Лариса залишилась одна. Вона не плакала. Лише втомлено всміхнулася: «Цього й слід було чекати».
Минуло кілька днів. Лариса сиділа біля вікна, думаючи, з чого починати далі. Зазвонив телефон. На екрані — номер сина.
— Мам, ти вдома? — дзвінко прозвучав голос Артема.
— Так, звісно. А коли приїдеш?
— Ось у чому сюрприз! Мене направляють на практику до нашого міста! Уявляєш?
Лариса розсміялася.
— Оце так подарунок!
Вперше за довгий час вона відчула справжнє полегшення.
Через тиждень Артем уже був удома. Того ж вечора Лариса вирішила з ним поговорити.
— Тьомо, я дізналась дещо… дуже несподіване. — почала вона. — Нещодавно мені зателефонував нотаріус. Виявилось, що я — не рідна дочка своїм батькам. Моя біологічна мати покинула мене немовлям і виїхала за кордон з багатим чоловіком. Недавно вона овдовіла, найняла детектива, щоб мене знайти. Але не встигла — загинула в авіакатастрофі. І тепер мені пропонують спадщину.
Артем аж присвиснув.
— Та ну! От це поворот! А ти сумніваєшся?
— Так. Я не знаю, як до цього ставитися. Вона мене покинула. А тепер я маю приймати її спадок?
— Мамо, якщо ти відмовишся — воно все дістанеться комусь чужому. А так… у тебе буде забезпечене життя.
— Ти маєш рацію. Але я навіть не знаю, з чого почати. Я не знаю мови, немає закордонного паспорта…
— Розберемось, — впевнено відповів Артем. — Я знайду хорошого юриста, який у всьому допоможе.
За кілька днів Лариса вже стояла біля трапа літака в іншій країні. Поряд з нею — Володимир, досвідчений юрист, що супроводжував її з першого дня. Він виявився не лише фахівцем, а й цікавою людиною.
— Знаєте, Ларисо, я не одразу погодився на цю справу. Але щось підказувало, що зустріч із вами буде особливою, — зізнався він.
Вона ледь помітно посміхнулася.
Поки тривали справи з документами, продажем майна, Володимир показував їй місто, водив по мальовничих місцях. І з часом Лариса відчула: вперше за багато років їй добре. По-справжньому добре.
Коли всі формальності були завершені, Володимир проводжав її до аеропорту.
— Ларисо, скажу чесно: мені буде вас не вистачати. Давно не зустрічав людину, з якою так легко спілкуватися.
— То приїжджайте в гості, — м’яко сказала вона.
— Обов’язково, — посміхнувся він.
Повернувшись додому, Лариса чесно поділила гроші: купила Артемові квартиру, доньці відкрила депозит, а решту поклала в банк.
Про чоловіка вона й не згадувала. Але одного разу задзвонив домофон. На порозі стояв Олег — п’яний, неохайний.
— Лар… Прийми мене назад, — пробурмотів він.
— Іди геть.
— Та кому ти ще потрібна, крім мене? — гмикнув він.
У той момент з ліфта вийшов Володимир із букетом у руках.
— Добрий вечір, Ларисо, — привітався він.
Олег зблід.
— Іди, — повторила Лариса. — Між нами більше нічого немає.
Вона зачинила двері.
Минуло два роки. Лариса стала бабусею. Володимир зробив їй пропозицію, і вона погодилася.
Та одного дня пролунав дзвінок із лікарні: Олег переніс інсульт і просив їх навідати.
Лариса зібрала дітей.
— Мамо, я б не пішов, — буркнув Артем.
— Синку, людиною залишаєшся тоді, коли вмієш прощати.
Вони поїхали.
У палаті лежав зістарілий, змарнілий Олег.
— Пробачте… — ледве прошепотів він.
Лариса похитала головою.
— Я допоможу з доглядальницею. Але більше — нічого не проси.
Увечері вона сиділа в саду. Володимир тримав її за руку.
— Ти шкодуєш?
— Ні. Якби не він, я б так і не дізналась, що таке справжнє щастя.
Вона глянула на нього і посміхнулася.
