— Семене, потерпи ще трохи, я вже майже закінчив, — м’яко сказав у слухавку Василь Андрійович, намагаючись говорити якнайніжніше. — Не сумуй там без мене, добре?
Він акуратно поклав телефон на стіл і усміхнувся. Хоча на перший погляд був суворим чоловіком, з гострими рисами обличчя і важким поглядом, у душі був зовсім іншим — теплим, глибоким, чуйним. Він розумів: онук цілком може впоратися сам. Семен уже вмів дивитися фільми, читати книги, навіть готувати щось простеньке — макарони по-флотськи або омлет. Але все одно іноді дзвонив і казав, що сумує… І хоча Василь знав, що це певною мірою гра, спосіб дитини висловити свої емоції, серце його розчулювалося кожного разу. Він підтакував, заспокоював, просив не сумувати.
Минуло вже два роки, як Сьомка живе з ним. Два довгі роки — повні болю, втрат і повільного відновлення.
Він добре пам’ятав той день, коли вперше привіз онука додому. Здавалося, що світ розвалився остаточно. Сам ледве тримався на ногах, ніби кілька разів помирав і воскресав, щоб знову почати жити. Але вибору не було. Все, що залишилося після тієї трагедії — шестирічний хлопчик із порожніми очима, загублений у власних думках.
Все сталося тієї клятої ночі, коли батьки Семена — син Василя Андрійовича Міша та його молода дружина — поверталися з гостей. Вони викликали таксі, просто хотіли дістатися додому. Але майже біля самого під’їзду в їхню машину на шаленій швидкості врізався автомобіль, за кермом якого був п’яний юнак. Удар був страшенний. З трьох пасажирів вижив лише Семен. Маленький, крихкий, мов зламана іграшка. Як він уцілів — інакше як дивом не назвеш. Медики швидкої, які бачили чимало жахів, лише хитали головами: «Ангел охоронець прикрив крилами». Машину розірвало вщент, а Сьомка вийшов майже неушкодженим — кілька подряпин, та й то, можливо, вже після того, як його витягли із салону.
Дружина Василя померла давно — ще коли синові було шістнадцять. Потім він став опікуном Міші. А згодом — і Сема. Роки йшли, але біль не вщухав. Після загибелі сина та невістки Василь був близький до відчаю. Думки крутилися, як воронка: «За що? Чому нам така доля?!» Але одного разу він подивився в очі внука — порожні, як зимове небо над покинутим парком — і зрозумів: якщо зараз зламається, то хлопчик залишиться зовсім сам. А цього допустити не можна. Не можна.
Минали місяці. Лише через пів року Семен почав поводитися як звичайна дитина. Мовчазний, задумливий, але вже не такий відчужений. Василь повернувся до роботи. Спочатку поряд із хлопчиком часто була сусідка — Ніна Петрівна, добра жінка з материнським серцем. Вона допомагала, підтримувала, пильнувала, щоб Сьомка не залишався сам. Потім, коли хлопчик став самостійнішим, просто навідувалась — перевірити, нагодувати, запитати, як справи.
Ніна Петрівна була золотою людиною, але мала одну звичку, яка виводила Василя з рівноваги — постійно намагалася його одружити. То якихось наречених приводила, то натяками сипала. Спочатку Василь не розумів, чому раптом навколо нього з’явилося стільки зацікавлених жінок.
— Ну що, Вась, ніхто не приглянувся? — якось поцікавилася вона.
І тоді він зрозумів усе. Засміявся:
— Та ти, Ніно Петрівно, вирішила мене заміж видати?
Сусідка насупилась:
— А що тут смішного? Чоловік ще молодий, здоровий, а живе, як бурлака… Неправильно це! Можеш ще комусь щастя подарувати, та й сам не згинеш у самоті.
Василеві довелося пообіцяти, що «буде приглядатися до жінок», аби тільки вона відчепилася. Але згодом виявилося, що не тільки Ніна Петрівна звернула на нього увагу. Жінки самі почали загравати. Це його дратувало, і він звільнився з лікарні, перейшов працювати патологоанатомом. Можливо, це рішення треба було прийняти раніше, але саме після втрат дружини й дітей будь-яке загравання здавалося йому фальшивим і болючим.
Йому було всього п’ятдесят. Сина він народив у дев’ятнадцять, внука — у тридцять дев’ять. Вік був цілком нормальний. Спортом займався, руки золоті, чарку міг пригубити — але тільки на великі свята.
Зміна добігала кінця. Було спокійно — тих, кого привозили пізно, приймала вже інша команда. Василь вийшов покурити. Весна щойно починалась, у повітрі відчувався запах чогось нового, свіжого.
Біля дверей сидів величезний пес. Він дивився з такою тугою, що серце стискалося.
— Що, друже, когось із твоїх привезли? Не журись, брате… Таке буває. Іди додому, іди…
Пес зітхнув, ніби людина, відійшов трохи вбік і знову сів.
За годину Василь знову вийшов — пора було йти. Пес усе ще був там, тільки тепер скиглив тихенько, ніби просився всередину. Дивна поведінка. Собаки ж смерть заздалегідь чують. Чому ж він такий тривожний?
— Коль, кого до нас привезли? Чий це пес?
Молодий санітар, що готувався вступати до медичного, одразу відповів:
— Жінку знайшли на вулиці. Без документів. Схоже, гуляла з собакою і…
— Де вона?
— Он там, ще не забрали. Петрович скоро огляне й вирішить.
Петрович, напарник Василя, завжди починав зміну з чашки гарячого чаю.
Василь підійшов до жінки. На вигляд — років сорок. Обличчя спокійне, ніяких видимих травм, і… дивно, але виглядала вона зовсім не мертвою.
Він торкнувся її руки — і здригнувся:
— Та ви що?! Вона жива!
Санітар Ігор мало не зомлів…
— Швиденько — викликайте «швидку»! І покличте Петровича сюди!
Василь кинув рюкзак, скинув куртку. Пульс… є! Слабкий, але все ж відчувався!
Петрович прибіг першим, одразу взявся до діла:
— От же ж таємний пасажир у нас! Ну нічого, ми тебе зараз назад до живих повернемо! Що ж ти задумала, а?
Минуло ще кілька хвилин — і примчала бригада. Ті самі лікарі, що привозили жінку. На їхніх обличчях читалося щире здивування.
— Та як же так?! Тиск був нульовий!
Жінку обвісили крапельницями, підключили до апаратури. Василь і Петрович провели «швидку» до машини. Пес радісно бігав поруч, гавкав і ніби усміхався.
Коли авто поїхало, Василь присів перед собакою:
— Молодець, схоже, саме ти врятував її життя. Головне тепер — аби вона поправилась. А з тобою що робити?
Собака схилив голову, подивився пильно. Василь, сам того не очікуючи, запропонував:
— Хочеш до мене? В мене онук, Сьомка. Він псів обожнює. А як господиня одужає — повернемо тебе назад.
Пес махнув хвостом і гавкнув — немов погоджувався.
«Та ну… — подумав Василь. — Розумні, звісно, але не до такої ж міри!»
Виявилося — саме до такої.
Жив Василь неподалік — п’ятнадцять хвилин пішки. Пес ішов поруч, щільно тримаючись біля ноги, не звертаючи уваги ні на що довкола.
— Сьомо! Я вже прийшов! І не сам!
Внук вискочив із кімнати, побачив собаку — очі блиснули:
— Дідусю!
— Знайомся. Як його звати — не знаю, але надзвичайно розумний пес.
— А де ти його взяв?
Семен підбіг, обняв собаку за шию. Василь напружився — все ж таки незнайомий пес. Але той лизнув хлопця в щоку й знову махнув хвостом.
— Ох і пригода! Пішли вечеряти, і гостя нагодуємо. Щось мені каже — голодний він добряче.
Пес трохи поїв, напився води й уважно подивився на Василя.
— Щось хоче…
— Діду, він питає, де йому можна прилягти!
— Оце так!
Василь дістав плед, склав удвічі й поклав біля крісла. Пес ліг, поклав морду на лапи.
— Діду, він сумує…
— Ще б не сумувати — ледь господиню не втратив.
Василь розповів внукові все, що сталося. Семен сів на підлогу біля пса:
— Не хвилюйся. Твою господиню обов’язково вилікують!
Собака поклав голову йому на коліна й тяжко зітхнув — прямо як людина.
Наступного ранку Василь вийшов на пробіжку й узяв собаку з собою.
— Як же тебе кликати? Будеш просто Друг, згоден?
Пес тихенько гавкнув — ніби розумів, що Семена ще будити не час.
По дорозі Василь зайшов у зоомагазин — купив повідець, корм, миски. А після обіду, за проханням внука, взявся за телефон. Через пів години вже знав, у якій лікарні госпіталізували жінку. Зателефонував знайомому лікарю.
— Василю! Чув про твій героїзм!
— Та який там героїзм… Це лікарі — справжні молодці.
— Ти не уявляєш, який унікальний випадок! Рівень глюкози — майже нуль, плюс серцевий напад. Взагалі жодної життєвої активності…
— А як вона зараз?
— Ти ж мене знаєш — я такі випадки обожнюю! Вже при свідомості, крапельниці стоять, але небезпека позаду. До речі, нічого не знаєш про її собаку? Вона тільки й каже: «Друг, Друг…» Дуже переживає.
— Скажи, щоб не хвилювалась. Собака зі мною. Як видужає — забере.
— Молодчина! Приїжджайте. Сьомка з собакою погуляє, а ти розкажеш їй усе. Ми обережно посадимо її біля вікна — нехай подивиться, заспокоїться.
— Діду, а коли ми поїдемо до тієї тьоті? Треба ж запитати, що Друг найбільше любить!
— Завтра. Я ж якраз у вихідний.
Коли Василь зайшов до палати, жінка повернула голову. Її очі були яскраво-зеленими, глибокими, з відтінком болю й світла водночас.
— Добрий день…
— Вітаю. Я той самий Василь, у якого зараз ваш пес.
Очі жінки потеплішали:
— Ви… Ви Людина з великої літери! Я тільки заради Друга й жива залишилась. Це собака мого сина… А він загинув рік тому.
— Розумію… У мене теж — син і невістка… Після аварії залишився тільки онук. А ваш Друг із ним потоваришував — з Сьомкою. Вони зараз на подвір’ї — граються.
Жінка глибоко зітхнула:
— Ось так воно буває… Я не хотіла жити. Була зовсім одна. Нікому не потрібна доросла собака. Довелось триматися… А того дня забула випити ліки. Пішла на цвинтар, стало погано. Думала — дійду. Очнулась уже тут. А Друга — нема… Боже, якби з ним щось сталося… Я б собі цього не пробачила. Як дивитися тоді синові в очі?
— Не подумайте, я не божевільна. Просто так легше — уявляти, що колись ми всі там зустрінемось…
Василь навідував Марину ще у вихідні. Потім — ще через тиждень. Коли їй дозволили вийти на двір, він сам вивіз її у візку на свіже повітря.
Що тоді було! Друг так стрибав від радості, що всі навколо сміялися. Але до господині підходив дуже обережно — покладе голову їй на коліна, відійде, і лише тоді знову починає радіти.
— Діду, а як же тьотя Марина буде вдома одна? Вона ж ще слабенька…
Василь розгублено подивився на онука.
— І що пропонуєш?
— Ну… Можна ж покликати її до нас, поки не видужає повністю. То ти приглянеш, то я з Другом…
«Дякую тобі, Сьомка», — подумав Василь.
— Не знаю, чи погодиться…
— Дідусю, ну ти поговори! Суворо! Як умієш! Щоб точно погодилась!
Марина посміхнулася, трохи збентежено:
— Та як же так… Ми ж чужі люди, а ви звалюєте на себе такий тягар…
— Марина, не кажіть дурниць. Який ще тягар? Та ви ще не знаєте, як з нами важко!
— З вами? Та я ніколи не зустрічала добріших людей!
Настала тиша. Посмішки з’явилися на обличчях обох.
— Маринко… Я скажу прямо, як умію. Я хотів би, щоб ви переїхали до нас. Назавжди.
— Це як?
— Як є. Ти ж усе розумієш. Але знай — мені сорок шість…
— І що з того? Мені п’ятдесят.
Коли про це дізналася баба Ніна, одразу заявила:
— Ну от, Вась, значить можеш! Подивися — яка жінка! Така тобі й потрібна!
А коли Марина повністю одужала, всі вчотирьох поїхали на море. У відпустку. І там, тихо, відсвяткували весілля.
