Дуняшенька, моє сонечко, я чекаю на тебе 31-го. Я вже й ананас купила. Вперше.
– Тьотю Зою, я саме приїхала, щоб сказати. У нас тут… В загальному, в цьому році не вийде. Я в компанії… розумієте…
– Як? – тьотя Зоя застигла.
– Ну ось так, тьотю Зою. Славко там буде. А Ви ж знаєте…
– Ну так… ну так… Чого це я. Тобі ж з друзями цікавіше… Ладно. От сьогодні приїхала, то й добре. Може, візьмеш тоді ананас? Навіщо він мені? Я ж і не їла його ніколи. Не знаю навіть, як.
– Ананас? А давайте. З задоволенням візьму.
Тьотя Зоя була велика, точніше, пишна, не стільки товста, скільки широка в усіх частинах тіла – в стегнах і плечах, з великим розміром взуття та маленькою головою. Вона завжди збирала свої сиві волосся у пучок, з якого постійно стирчали шпильки.
Колись вона працювала в музеї. І ця музейність залишалася з нею. Вона носила старомодні сарафани, коричневі та сірі, прямі з поясом, з вицвілими штапельними блузами. Свою сумку вона називала радикюль і не змінювала її вже років п’ятнадцять.
Традиційно під її старомодним абажуром за круглим столом зустрічали новий рік.
Дуся, яку всі нові друзі тепер називали Євою, разом з мамою, завантажені продуктами і каструлями, приїжджали до тьоті Зої в обідній час і починали готувати.
Вони різали, кришили, терли, тушкували під звуки новорічних телепрограм. Мама з тьотею Зоєю обговорювали робочі новини та постійно турбувалися про події в країні.
Коли Дуся була маленька, вона дивилася мультики або крутлася на кухні серед своїх мам і тьоті, а ставши старшою, на рівних з мамою та тьотею допомагала, впроваджуючи нові кулінарні звички.
Її відправляли в магазин за майонезом та іншими інгредієнтами, і вона з радістю мчала туди і так само з радістю поверталася назад. Правда, одного разу «загуляла» – захопилася новорічними вітринами, зайшла на ковзанку…
Ох, і сварили її тоді в два голоси!
В підлітковому віці, коли все всередині бурлило, Дуся раптом не любила тьотю Зою. Вона здавалася їй надто повчальною, намагалася переконати маму в старомодності. Тьотя Зоя була старша за маму на сімнадцять років. І колись замінила її рано померлу матір. Тепер вони часто придиралися до Дусі.
У Дусі почався протест. Вона грубила тьоті, мама її сварила, а вона з ангельським виглядом дивувалася – а що я такого зробила? – доводячи маму до сліз. Цей родинний зв’язок між мамою та її сестрою дратував. Чи справді мама повинна всюди радитися з цією Зоєю? У неї ж застарілі погляди!
Але час минав. Дуся зі своєю молодістю, запалом і бажанням змін віддалялася від них, а мама та тьотя Зоя залишалися разом.
Мами не стало три роки тому. Вона раптово захворіла, спочатку діагностували цироз, а потім взагалі…
Тьотя Зоя забрала маму з лікарні до себе додому. Тоді і Дуся переїхала до них. Їй було двадцять два, вона закінчувала інститут.
Мама лежала при вікні, все розуміла. Вранці вона довго дивилася у вікно, пильно спостерігаючи, як молоді гілки за вікном метаються одна перед одною, скидаючи іскри першого світла, омиваючись м’якою владою зорі.
Тьотя Зоя спала в тій же кімнаті, кожну хвилину переживаючи за сестру, вникаючи не тільки в її потреби, а й у думки, намагаючись полегшити останні години.
Тьотя Зоя колись була заміжня, але розлучилася з чоловіком, не проживши й десяти років. Дітей у неї не було, хоч вона і їздила по церквах, молилася. Так вона залишалася єдиною сім’єю для мами та Дусі.
Дуся прощалася з мамою важко. Сльози палили очі дуже довго, незупинно котилися по щоках. Вона металася, не хотіла нічого.
А тьотя Зоя трималася.
– Ну, досить, Дуняша! Думаєш, мама хотіла б, щоб ти так через неї страждала місяцями? Відпускай її… Живи! Живи, мама тільки це й чекає там, на небесах…
– А якщо немає?
– Що немає?
– А якщо нема ніяких небес, і мами просто ніде немає… – хлюпала носом Дуся.
– Є… Як це немає? Ось бачиш, сніг йде. Це мама там з повітряною лопатою скидає на землю сніг з пухнастої хмари. Для нас… Пам’ятаєш, як вона любила сніг розгрібати біля під’їзду?
– Ох, тьотю Зою…, – Дуся не вірила, але вже усміхалася.
Дуся залишилася в своїй квартирі, але тепер уже сама. І життя понеслося. Як тільки почала працювати, одразу затіяла ремонт, і тьотя Зоя допомогла фінансово.
Колектив в офісі був інший. Тут вона представилася Євою. Здавалося, ім’я Дуся, та й Евдокія, роблять її зовсім селянською, а Єва – це вже благородно.
Дівчата й жінки в колективі часто ходили до салонів краси, любили вечеряти в кафе. Дуся теж потроху вливалася в таке життя. Познайомилася зі Стасом, якого після університету забрали в армію, вона чекала.
Останні два роки за звичкою зустрічала новий рік з тьотею Зоєю. Але оберт часу затягував її в нові знайомства, і цього разу вони з друзями вирішили зустріти новий рік у розкішному готельному комплексі на березі Неви.
Це була подія. Про це місце ходили майже народні легенди: прозорі ліфти, казкові новорічні декорації, басейни з натуральними пальмами та неймовірна кухня.
– Ого! Нам пощастило, що забронювали… Там тусовка буде! Погуляємо! – раділа подруга і колега Міланка.
А Дуся раділа, що там буде й Стас. Осінню він повернувся з армії, їхні стосунки стали близькими, але…
Дуся не могла його зрозуміти. То він був дуже милий, а то відсторонювався, наче боявся наступного етапу стосунків. Він звинувачував все на зайнятість, необхідність «стати на ноги», заробити…
На новий рік і на цю спільну вечірку Дуся покладала великі надії.
– Так хоч після свят забіжиш? – тьотя Зоя робила вигляд, що не дуже засмучена.
– Я зателефоную. Ми може заїдемо на базу… Може, навіть зі Славком заскочимо. Не сумуйте, тьотю Зою. З наступаючим вас. Побіжу, а то справ ще купа.
А справ дійсно було багато: салон краси, примірка нарядів і купальників, підготовка подарунків. І ще Дусі не подобалися туфлі, і вона планувала заїхати в магазин і купити інші.
В магазин вона потрапила лише ввечері тридцятого разом із Мілою.
– Ну, як тобі ці? – тримала перед собою пару туфель Дуся–Єва.
– Пройдуть! Ох, дорогі…
– Але як у них танцювати?
– Ну, потерпиш. Там танці класні… Хочеш, ось ці перші візьми. Каблук менший.
Мілу зацікавив інший відділ, вона пішла щось подивитися собі.
– Беріть перші, – почувся голос позаду Дусі.
– Чому? – обернулась Дуся. За нею стояв молодий чоловік з туфлями в руках.
– В цих занадто небезпечно. Високі, – усміхнувся він, – А мені ось ці не порадите? Виглядають старомодно, але зручні, а ці – сучасніші…
– Чому старомодно? Вони зараз модні, з такою тракторною підошвою… беріть…
– Так? Тоді їх і візьму.
Дуся обрала перші туфлі, знайшла Мілу, вибрали взуття і їй. Потім на касі знову зустріли того ж чоловіка. Він став у чергу за ними.
– У вас є наша картка зі знижкою? – запитала продавчиня.
– Ні, – майже хором відповіли подруги.
– Тоді продиктуйте номер телефону, я випишу на майбутні покупки.
Дуся продиктувала номер, а коли продавець почав пробивати, молодий чоловік простягнув картку зі знижкою.
– Ооо, дякую, – сказала Дуся. Знижка була дуже суттєвою.
– Дякую, – кивнув чоловік, повернув картку та попрощався.
Далі – ще справи…
А вранці – зачіска, збори… Як завжди, не все влаштовувало, здавалось, щось не врахувала. Переживаючи за локони, Дуся бігала по квартирі, перевіряючи все знову і знову. Ананас загорнула у фольгу, також взяла з собою.
Вона без кінця дзвонила Мілі, уточняючи деталі. У такому місці вона ще ніколи не була.
– Міл, тапки для басейну точно не потрібні?
– Зачем? Є все одноразове…
Ближче до вечора на таксі з колегами вирушили до комплексу.
І почалося…
Сяючі вогні розкішного комплексу, шикарні види на Неву з панорамних вікон, відкрита кухня – можна було спостерігати за роботою кухарів, метушливі снігурочки-офіціантки.
У величезному просторі зали – столи на шість осіб. І в центрі кожного столу хитро нарізаний, але складений у ціле – ананас, прикрашений маленькими новорічними кульками. Ананас у сумці Дусі явно був тут зайвий.
Але тут святкував не лише їхній колектив, зібралося кілька організацій одночасно. Вони не знали один одного.
Стас не сидів за столом Дусі. Недалеко, але все ж не з нею. Він інколи підходив, галантно допомагав дамам за їхнім столом.
Інтер’єр ресторану зачаровував: сучасні тренди, елементи старовини, індустріальні мотиви… Дуся подумала, що тітка Зоя була б шокована – все змішано. Але розкіш переповнювала: сукні та костюми організаторів, виступи артистів і незвичайні страви на столі.
За скляною стіною – величезний, поки що порожній басейн з лежаками, міні-саунами, баром, автоматами, тренажерним залом та іншими благами, які Дусі були незнайомі. Планувалося, що після курантів і феєрверків всі перейдуть туди для продовження програми.
Програма лилася, чергувалися ігри, пісні артистів, танці, привітання від Діда Мороза… Все чудово, професійно. Сказково красива підсвітка додавала чарівності, в залі лунав шум, а шампанське кружило голову.
Краєм ока Дуся помітила, що Стас запросив на танець сторонню дівчину, і вони весело танцюють. На годиннику – одинадцята.
– Тут місце таке, що на місці не затримаєшся…, – побачивши настрій подруги, виправдовував його Міла, – Розважайся, Евка, отримуй задоволення…
І Дуся пішла прямо до Стаса.
– Стас, потанцюємо?
– Давай…
Вони вийшли в центр майданчика, танець був повільний. Шампанське додавало сміливості.
– Стас, а що буде в наших з тобою відносинах у новому році? Як думаєш…
– В наших? Ну, щось буде. Все буде нормально, – відповідь була як відмазка. Розмова явно не сподобалась, – Ти ж знаєш, мені треба встати на ноги… Побачимо.
– Побачимо. Тільки мені здається, що я бачу трохи наперед…
Вона відійшла і пішла в гардероб, захотілося на вулицю. Оглянула залу, Стас так і стояв на місці. Дуся накинула пуховик і вийшла на відкриту веранду. Люди курили там. Дуся ніколи не курила, але зараз чомусь пошкодувала про це.
Веранда виходила вікнами на житловий будинок. Він був досить далеко, але з його вікон, звісно, добре було видно майданчик веранди. Дуся стояла біля парапету й дивилася на ці вікна.
Стас підійшов також.
– Ев, ну ти що? Новий рік же. Місце таке класне. Скоро в басейн пірнемо, круто проведемо час! Не псуй настрій. Розслабся…
– А я не Єва, – раптом зізналася Дуся.
– В смислі? – насупився Стас.
– Я – Евдокія. Мама звала мене Дусею, а тітка – Дуняшею.
– Нормально тебе мамка окрестила! – свиснув Стас, – Прикольно…
– Ага, – Дуся подивилася на небо, воно було темним. За склом зали падав світловий сніг, тут він біг по підлозі веранди.
– О! І правда, як сніг іде, – сказав Стас, щоб хоча б щось сказати.
І тут Дуся побачила, що в слабо освітленому вікні будинку напроти стоїть жінка. Вона дивиться не на них, а кудись у небо, наче там щось є. Стоїть одна… А скоро новий рік. Ось так і тітка Зоя зараз… Одна, мабуть, біля вікна…
Вона ж ніколи не зустрічала новий рік одна. І… вона ніколи не пробувала ананас. А він лежить у сумці.
– А сніг і правда зараз піде, – раптом сказала Дуся.
– Звідки тобі знати? – сумнівався Стас.
Дуся простягнула долоні за межі даху веранди.
– А у мене там мама з повітряною лопатою скидає сніг з хмари. Для всіх нас… – усміхнулася Дуся.
– Та ладно тобі, давай вже…
І раптом її долоні дійсно торкнула велика легка сніжинка. А потім у темряві заговорили інші, а слідом посипалися сніжинки.
– Бачиш…, – усміхалася Дуся.
– Пішли, Ев, замерзнеш…
– Ти йди, я зараз…
Стас пішов, роздратований, а Дуся дістала з маленької сумочки… ні, з ретикюля, телефон і швидко набрала номер таксі. Вона стрімголов кинулася до гардероба, схопила речі та помчала довгим коридором до ліфтів, гарячково тиснучи на кнопку. Але скляний ліфт навіть не думав поспішати.
«Авто номер… чекає», – просигналив телефон, і Дуся, не гаючи часу, кинулася до сходів. Взувати чоботи не стала – сунула їх у пакет, а в туфлях бігти сходами було незручно. Тож вона просто скинула туфлі й помчала в самих колготках, швидко перебираючи ногами по десятках сходинок.
На вулиці вона поспіхом натягнула туфлі, але, зробивши крок, послизнулася і впала на вкриту льодом плитку. Проте приземлилася вдало – прямісінько в замет.
– Дякую, матусю! Я встигну! – прошепотіла, немов обіцяючи собі.
Вона вскочила в таксі.
– Ми встигнемо до бою курантів? – запитала у водія.
– Повинні. Але заметіль сильна, швидко їхати не вийде.
– Будь ласка, зробіть усе можливе! Мені дуже треба!
А сніг сипав навскіс, заметав зустрічну смугу, вкривав обочини пухкою ковдрою, створюючи перешкоди. Але їхня смуга залишалася чистою.
У машині Дуся змінила туфлі на чоботи. Вона вдивлялася в телефон, відстежуючи час, і вірила – вона встигне. Коли авто в’їхало у двір, вона мимохідь глянула на знайомі вікна – темно.
Вона кинулася сходами вгору, як колись у дитинстві, коли мама з тіткою сварили її за те, що надто довго затрималася в магазині. Здавалося, що зараз час відкрутиться назад, двері відчиняться – і там вони обидві. Такі рідні, такі теплі…
Вона гучно постукала в двері улюбленої тітчиної квартири без двадцяти дванадцять. Двері відчинилися майже одразу.
– Тітонько Зою… – видихнула вона. – Ти що, під дверима стояла? – вона міцно обійняла свою повненьку тітку, вдихаючи знайомий запах.
– Біля вікна… Відчула… І сніг, і тебе… Здається, ми знову разом, – тітка Зоя, ошатна, з брошкою на грудях, витирала сльози. – Ой, а стіл же не накритий… Я ж не знала, чи буде для кого…
– У нас ще цілих п’ятнадцять хвилин! Ну-ка, ну-ка…
І вони закрутилися у передноворічній метушні. Дуся рухалася швидко, спритно, а тітка насилу встигала за нею.
Швидко нарізала ковбаску, сир, відкрила мариновані гриби, шпроти, посипала зеленою цибулькою квашену капусту, налила в келихи червоного вина.
Залишалося п’ять хвилин. Чогось бракувало…
– О! Стоп, Новий рік! Ми будемо їсти ананас! Правда, вже в новому році…
Вона метнулася до передпокою, поставила ананас у центр столу й підняла келих.
– Я люблю тебе, тітонько Зою. Вас із мамою дуже люблю. І обіцяю – кожен Новий рік святкуватиму разом із тобою. І нехай таких свят буде ще багато-багато!
Тітка лише кивнула, витираючи сльози.
Куранти пробили.
– З Новим роком нас усіх! І твою маму, Дуняшко! Яка ж я щаслива, що ви в мене є.
– І ми щасливі, тітонько Зою. Але досить сліз! Будемо куштувати ананас!
Дуся, жуючи соковитий шматочок, весело розповідала, як раптом зрозуміла, що той дорогий комплекс був їй зовсім не до душі, хоч там було шикарно. Забагато людей, шуму, блиску, мішури… І так захотілося додому. Сюди – до тітоньки.
Про Стаса та свою шалену гонитву на таксі вона вирішила мовчати.
Через кілька годин тітка вже спала. А Дуся, роздумуючи над вечором, мила посуд, коли задзвонив телефон.
– З Новим роком, мила незнайомко. Як там ваші туфлі?
– Дуже слизькі на снігу… – швидко відповіла Дуся, одразу впізнавши голос хлопця з магазину.
– То ви що, зустрічали Новий рік просто неба?
– Ні, але довелося трохи пробігтися…
– Я так і знав, що ви – Попелюшка. Он і зараз посуд гримить. Миєте?
– Мию… Дозвольте поцікавитися, добродію, – Дусі стало весело, хотілося жартувати, – а звідки у вас мій номер?
– Ви назвали його продавцю, а я випадково запам’ятав.
– Випадково?
– Так. У мене з дитинства дивовижна пам’ять на цифри.
– Ви математик?
Хлопець засміявся.
– Мріяв ним бути. Але мене вигнали – сказали, що математики прагматики, а я – романтик. Тому став льотчиком. Витаю між небом і землею, рахую зорі, хмари, ну й метри над землею.
– Справді?
– Абсолютно. Я – Єгор. А ви – Попелюшка?
– Попелюшка… Але ще є ім’я. Я – Дуся, Дуняша, Євдокія… Яке вам до вподоби?
– Усі… У вас дивовижне ім’я. І ви – дивовижна, – сказав уже серйозно. – Може, покинете посуд і зустрінемось?
Дуся глянула на темну кімнату тітоньки Зої…
– А чому б і ні…
– Тільки, будь ласка, взуйте чоботи. Їх важче загубити…
Дуся вийшла на вулицю. Сніг сипав лапатими пластівцями. Вона підняла обличчя до неба.
– Ну, мабуть, досить, матусю…
