Олена мовчала про те, що сталося з нею багато років тому. Вона жила тихо, уникаючи чужих справ і турбот. Коли до неї зверталися за допомогою — ніколи не відмовляла, але й сама ніколи не втручалась без потреби.
Світ навколо вона відчувала гостріше за будь-якого дикого звіра. За ледь відчутним рухом повітря вловлювала присутність людей. Запахи підказували їй про хвороби чи душевний стан тих, хто був поруч.
Якось до неї приїхав чоловік, який поставив запитання:
— Як вам це вдається? Я ж спеціально прийняв душ, одягнув чисте. За пів години дороги до вашої оселі я навіть не встиг увібрати в себе вуличні запахи, а ви — обнюхали, замовкли на хвильку й точно сказали, в чому моя біда.
Олена ледь усміхнулась краєчками губ:
— Люди, які страждають від недугів, виділяють особливий запах відчаю. Треба лише навчитися розрізняти, звідки йде цей аромат безвиході.
Зрозуміти те, що іншим здається недосяжним і незбагненним.
Та той відвідувач виявився надто допитливим.
— Ви допомагаєте багатьом, я впевнений у цьому. Недарма ж я приїхав саме до вас. Але чому ви не можете допомогти собі? Пробачте за відвертість, але це видається мені якоюсь несправедливістю.
Олена лише знизала плечима:
— У моїх силах немає здатності вилікувати себе. Трави тут безсилі. Бо це не хвороба. Це, швидше, наслідок того, що зробив зі мною розум.
— Буває так: людину сильно налякали або сталося щось страшне — і вона втрачає мову чи починає заїкатись на все життя. Зі мною трапилось щось подібне. Тільки я перестала бачити.
Це був єдиний раз, коли Олена заговорила про свою сліпоту. І то лише тому, що перед нею стояла людина, яку скоро мала забрати смерть. Він випромінював безмежний відчай. Повністю. Без натяку на світло.
Олена відчувала, ніби всередині нього палає вогонь. Йому залишалося зовсім небагато.
У той вихідний день Олена, як завжди, вирушила до лісу. Поруч біг Барон — величезний кудлатий пес. Розумний і слухняний, хоча іноді дозволяв собі бешкетувати, коли був непоміченим.
Олена з усмішкою прислухалась до його пустощів. Вона добре знала — як би він не бігав, завжди слідкував за нею краєм ока. І щойно вона оступиться чи похитнеться — Барон миттєво опиниться поруч, підставляючи своє плече.
У селі, що біля якого мешкала Олена, її вважали бабусею. Усі називали її лише «бабуся Лєна», й вона не заперечувала. Лише нижче натягувала хустку, щоб прикрити обличчя.
Нікому не було потрібно знати, що їй лише наступного року виповниться п’ятдесят. Нехай вважають її старенькою — так менше питань.
Раптом Олена зупинилась. Відчула, як і Барон завмер. Вона насторожено прислухалась. Після втрати зору її слух загострився до неймовірного рівня. Десь у далечині наближався автомобіль. Машина їхала просто до її будинку. Все ближче й ближче. Барон притиснувся до її ноги, щоби вона відчула його поруч.
— Тихо, Барончику, можливо, це не до нас, — прошепотіла жінка.
Але авто зупинилось саме біля її дому. Вона з псом рушила до хвіртки. Добре хоч не встигли піти далеко.
У серці Олени з’явився неспокій. Коли приїжджали по допомогу — вона відчувала це інакше. А зараз було відчуття, ніби лихо наближається разом з незнайомцем.
Дверцята авто відчинились, і вона почула:
— Навіщо ти це робиш? Ти ж розумієш, що якщо лікарі не змогли допомогти, то знахарка з глухого села тим більше не зможе…
— Ось тут ти помиляєшся. Подумай сам, усе ж виглядає ідеально. Я довго водила тебе по лікарях, правда? Дуже турботлива дружина. Нічого не допомагає, так? І ось я у відчаї хапаюсь за останню надію — цю жінку.
Везу тебе до знахарки. Можливо, нетрадиційна медицина допоможе. І знову я — турботлива дружина. А те, що ти помреш тут, а не вдома — навіть краще, погодься. Свіже повітря, природа. Можливо, ти навіть встигнеш помилуватись гарними заходами сонця. Бачиш, як я подбала. Навіть крісло тобі привезла.
— Яка ж ти мерзота. Даремно стараєшся. Усі рахунки заблоковано.
— Нічого страшного. Я зачекаю. Коли вступатиму у спадок, блокування знімуть. І я не думаю, що доведеться довго чекати. Якби ти тільки знав, як ти мені набрид. Я вже не можу на тебе дивитись, розумієш? Жити й усвідомлювати, що поруч із тобою майже труп.
Чоловік важко зітхнув:
— Може, ти й права. Краще вмерти поруч із дикими звірами, ніж з такою гієною, як ти. Їдь.
Двері машини грюкнули. Двигун заревів, і авто стрімко зникло.
Олена одразу впізнала жіночий голос. Колись ця жінка вже приїжджала до неї, пропонуючи велику суму за трави, щоб повільно отруїти чоловіка. Вона не розуміла, що тут життя не вимірюється грошима.
Олена відчула, як чоловік дивиться на неї:
— Доброго дня. Перепрошую, але мене тут висадили, а сам я дістатись нікуди не можу.
Олена завмерла. Цей голос теж був знайомим, але пам’ять відмовлялась підказати, звідки.
— Вітаю, — відповіла вона.
Вона з Бароном підійшли ближче. Пес нервував, і Олена розуміла чому. Чоловік, вочевидь, сидів просто на землі. Треба було допомогти йому пересісти в коляску, про яку згадувала жінка. Олена швидко обстежила простір тростиною.
— А ось і вона, — нахилилась, перевірила руками і зібрала конструкцію.
До неї приїжджало чимало людей, які пересувались у подібних візках. Вона підкотила коляску ближче до чоловіка:
— Сідайте.
— Не можу. Нема за що вхопитися.
— Бароне, допоможи.
Олена почула, як чоловік недовірливо хмикнув, а потім здивовано вигукнув:
— Та ти розумніший за деяких людей!
Після кількох зусиль, сопіння та пихтіння чоловік вмостився у своєму кріслі.
— Вам зараз усе одно нікуди не дістатись. Тиск почне підійматись. Скоро стане критичним, — Олена обережно поклала руку йому на голову.
Він здригнувся:
— А ви звідки знаєте?
Щось заворушилось у її грудях. Зараз. Зараз вона мала згадати, чому цей голос їй знайомий. Але ні, знову вислизнуло.
Олена почала злитися. Вперше таке. Вона завжди все пам’ятала. Завжди контролювала ситуацію. А тут її мозок наче глузував з неї. Як тоді…
Це було багато років тому. Тридцять. А точніше — майже тридцять один. Олена — молода, гарна, сповнена планів і надій — поїхала до міста. Вона мала намір вчитись, працювати, підкорювати світ. І там, за два дні, вона його зустріла. Він став для неї повітрям, світлом, життям. Він її кохав, і вона це точно відчувала…
Згодом Олена дізналась, що вагітна. Вона не могла дочекатися тієї миті, коли розповість коханому радісну новину, й кинулася до нього додому. Та побачене там перевернуло її світ — в його ліжку лежала інша жінка.
Це був не просто удар — це стало початком глибокого душевного краху. Олена вискочила надвір, не тямлячи дороги. Її нудило, зупинятись доводилось постійно — наче хронічного п’яницю після запою. Вона хотіла лише одного — зникнути. Назавжди. Так далеко, щоб більше не бачити нікого.
Вона побігла до річки — до того самого місця, де так часто бувала з Олексієм. Лягла в траву, дивлячись на сонце, на захід. Світило здавалося тьмяним, ніби припорошеним пилом. А потім перетворилося на пляму, і все довкола розчинилося в темряві.
Її знайшли випадково вранці. Викликали «швидку» та поліцію. Перед ними лежала жива дівчина, що не ворушилась, а її очі були мертві.
Ті кілька днів стерлись із пам’яті Олени. Вона нічого не пам’ятала, лише темряву і страх. Хтось згадував лікарів, обстеження. Хтось казав, що вона втратила дитину. Але для неї тієї дитини вже не існувало. Минуле обірвалось у пітьмі й більше не поверталося.
У цю хату вона потрапила випадково. У притулку, де опинилася Олена, одна бабуся розповідала про село, лікарські трави та просте життя. У Олени не лишилося ані рідних, ані майна — лише стара хатина за двісті кілометрів від міста. Вона вирішила поїхати.
Готувалася. Вчилась жити заново. Лікар питав:
— Як ти плануєш жити одна?
— Якось. Інші ж якось живуть, — відповідала вона.
— Можливо, це навіть на краще. Може, щось там допоможе, і зір повернеться. Хоча тобі б до професорів. Такий випадок — рідкість. За весь час лише один такий чув.
— І що з тією жінкою сталося? Зір повернувся? — спитала Олена.
— Ні. Вона не витримала. Прожила ще п’ять років і пішла сама.
— Зрозуміло.
— Але не втрачай віри. Чудеса часом трапляються.
Олена робила все, що могла. Вона долала себе, заново вчилася сприймати світ. Пригадувала розповіді бабусі, торкалася кожної травинки, вдихала запахи. І з часом їй здавалося, що вона відчуває рослини шостим чуттям.
Спершу допомогла жінці витягти чоловіка з алкоголізму, потім чоловіку з постійним тиском, потім ще комусь… За допомогу грошей не брала ніколи. Якщо лишали продукти — дякувала.
Одного разу один з відвідувачів повернувся і привіз їй Барона. Тоді він був ще щеням. Та тільки лизнув її — і вона відчула: це буде найвірніший друг на довгі роки.
У хаті вона орієнтувалася бездоганно. А тим часом стан чоловіка погіршувався. Олена швидко заварила трав’яний збір і подала:
— Пийте.
— Фу, яка гидота, — скривився він.
— Пийте, поки відчуваєте запах. Як перестанете — буде пізно.
Він випив, і вона вказала рукою:
— А тепер лягайте. Зараз заснете.
Чоловік перебрався на дерев’яний диван. Олена почула рівне дихання і з полегшенням видихнула. Випросталась, зняла хустку й широку куртку. Їх вона одягала лиш для вулиці — щоб менше питань було.
Хто він? Чому голос такий знайомий? Олена сіла біля дивана, поклала руку йому на лоб. Очі почали пекти. Вона різко відсмикнула руку. Неймовірно! Невже хтось із минулого?
Знову доторкнулася:
— Лено? — прошепотів він.
Вона забрала руку. Очі палали, біль наростав. Серце калатало, у вухах дзвеніло.
Трапилось те, що не мало трапитись.
— Олексію? — запитала тремтячим голосом.
— Лено?
— Ні, цього не може бути… Це маячня.
— Але ж ти померла! Я шукав тебе. Всіх на ноги підняв. Мати показувала мені твою могилу. Я божеволів. Удома чергували лікарі, Лено.
Олена мовчала. Закрила очі, щоб втихомирити серце.
— А я і померла. В той момент, коли побачила тебе в ліжку з іншою. І дитина наша загинула.
— Лено, що ти кажеш? Яка постіль? Яка дитина?
— Я дізналась, що вагітна. Ми мали зустрітись увечері, але я не могла чекати. Побігла до тебе. Мама сказала: «Вдома». Я піднялась, там…
— Зачекай. Того дня я поїхав. Повернувся лише о восьмій. Боявся, що ти не дочекаєшся під нашими годинниками. Прийшов — тебе немає. Побіг у гуртожиток — і там нема.
Я розлютився. Подумав, що хочеш провчити. А я, між іншим, поїхав за подарунком. Ти ж мріяла про годинник із зозулею — символ родини. Я хотів просити твоєї руки з ним.
Очі вже не пекли. Ніби хтось тримав їх дбайливо.
— Але ж тоді, в тій кімнаті…
— То мій двоюрідний брат приїздив. Ох, мама! Напевно, зраділа, коли зрозуміла, що нас можна посварити. Лено, що з тобою сталося? Чому ти…
І вона заговорила. Розмірено, з заплющеними очима. Усе, що пам’ятала. І те, що вже встигла забути.
— Дівчинко моя, ти ж скільки пережила… Але як ти могла подумати, що я… Ти ж знала, що я кохав тебе більше за все на світі.
Олена розплющила очі й закричала. І відразу знепритомніла.
Барон підбіг до неї, а Олексій зісковзнув на підлогу. Після аварії він так і не відновився. Ходити не міг, загалом стан був критичним.
— Лено! Лено!
Вона повільно приходила до тями. Очі боліли, та вона відчувала: темрява відступає. Вона бачила світло. Силуети речей. Моргнула. Ставало краще. Форми чіткішали.
— Я бачу. Бачу!
Цілий рік Олена лікувала Олексія. І він раптом захотів жити.
— Лєнусю, ми ж іще молоді. Я встану. Переможу хворобу. Ми разом, чуєш? У нас попереду двадцять, а то й більше років!
Вона усміхалася крізь сльози. Замочувала трави, щоб рубці зникли і тіло зажило.
Софія летіла в авто. Їй треба було знайти ту травницю. Заплатити. Адже саме вона поховала Олексія, чи… Навіть якщо ні, підкаже, хто і де. Головне — документи. Два роки вона жила за кордоном з коханцем.
А тоді виявилось, що в нього є стара дружина, яка перекрила всі фінанси. Повернувшись, сподівалася, що хоча б тут усе владналося. Але ніхто нічого не знав про смерть чоловіка. Вона сама все з’ясує.
Їздила колами — не могла знайти той будинок. Усе перебудовано. Лікарня нова, будинки. О, машина! Треба спитати.
Автомобіль зупинився. Софія підбігла:
— Добрий день, скажіть, тут колись травниця жила? Не можу знайти дорогу.
Водій зняв окуляри й усміхнувся. Софія відступила:
— Олексій!
— Це що, жарт?
З машини вийшла жінка. Гарна, хоч і не молода.
— Навіщо ви приїхали? — спитала вона.
— Це ви?
— Та що ви! Вам же років дев’яносто, не менше.
— Олексію, чому ти ще живий?
Він розсміявся. Софія зрозуміла, як виглядає. Розчарування було настільки сильним, що вона закричала:
— Цього не може бути! Лікарі казали — максимум пів року. Чуєш?
— Чую. І ти слухай. Дім був твій? Я ж при розлученні залишив його тобі. Живи. Там на столику свідоцтво про розлучення і документи.
— Жити? А гроші?
— Ні. Розлучення не буде.
— Софія, не сміши. Я вже пів року, як одружений з жінкою, яку кохаю.
