— Це кiнець! – Лiдiя Сергiївна обережно торкнулася куточкiв очей бiлою хустинкою та зiтхнула настiльки розпачливо, що її чоловiк, Iлля Степанович, занепокоївся. — Лiдочко, що сталося?! Краплi?! — Ох, залиш ти свої краплi, Iлюшо! Ти що, не розумiєш?! Це ганьба! Ганьба! Вся наша родина осоромлена! Подивися на неї! Вона навiть не кається!
Єдина спадкоємиця родини Воронцових i справдi не виглядала так, нiби мала намiр каятися. Вона не схиляла голову в покорi, не ридала в розпачi й не заламувала руки. Зовсiм навпаки.
Лiзавета Воронцова спокiйно смакувала черешнi. Закинувши свої довгi, неймовiрної краси ноги на поручнi веранди — точнiсiнько такi ж, як у її бабусi, прима-балерини Михайлiвського театру, за словами матерi, — вона брала ягоду з великої розписної тарiлки, що стояла на столi, вiдправляла її в рот, а потiм, прицiлившись, випльовувала кiсточку в кущi. Кожна така її дiя викликала у матерi нову хвилю розпачу.
— Єлизавето! Негайно припини! Що ти собi дозволяєш?! У нас серйозна розмова! А ти… Ти…
Лiдiя Сергiївна обурено змахнула руками i поспiшила до своєї кiмнати, щоб нарештi прийняти заспокiйливi краплi.
— Лiзо, доню, ти жартуєш? – з надiєю спитав Iлля Степанович, перш нiж рушити слiдом за дружиною.
— Нi, тату, зовсiм нi! I, будь ласка, передай мамi, що всi її намагання продовжити це сватання приреченi на провал. Я за Максима замiж не вийду! Нехай навiть не сподiвається.
— Ти розбиваєш їй серце!
— Не перебiльшуй, тату!
— Може, ти ще подумаєш?
— Нi. Я вже вiдмовила йому. Ми сьогоднi все обговорили й ухвалили рiшення. Якщо ти не почув мене з першого разу — повторюю: весiлля не буде.
— О, горе менi!
З вiтальнi пролунали жалісні зойки, що змусили Iллю Степановича поспiшити на допомогу дружинi, а Лiза зiтхнула i взяла ще одну черешню.
— Господи, що я скажу всiм?! Це жахливо! Ресторан замовлений, запрошення вже розiсланi!
— Мамо, я не просила тебе їх розсилати! – спокiйним голосом промовила Лiза. – Це було твоє рiшення — тобi й розгрiбати!
— Це жорстоко, доню! Я хотiла, як краще!
— А вийшло, як завжди. Так, мамо? – усмiхнулася Лiза i потягнулася. – У мене свої плани на життя. Яка прикрiсть, чи не так?
— Єлизавето! – голос Лiдiї Сергiївни затремтiв, вона знову схлипнула. — Що ти собi дозволяєш?!
— Поки що — нiчого особливого! – Лiза пiднялася, зiбрала зi столу неторкнутi чашки з холодним чаєм i махнула рукою.
– Я знаю, що ти скажеш. Я цiлком здатна вимити три чашки. I навiть не розбити їх.
Лiза зникла в кухнi, а Лiдiя Сергiївна вiдклала свою хустинку.
— Вона — точна копiя твоєї матерi! – з розпачем вигукнула вона до чоловiка. – Навiть iнтонацiї тi самi! Господи, за що менi таке покарання?!
Легендарну Регiну Аркадiївну, свекруху, Лiдiя Сергiївна терпіти не могла ще з початку свого подружнього життя. Вона виходила замiж уже зрiлою жiнкою й вважала, що має достатньо мудростi та досвiду. Тому очiкувала поваги вiд свекрухи. Але Регiна Аркадiївна гадки не мала, що її невiстка чекає вiд неї шани та поступливостi. Вона й не думала змiнювати манеру спiлкування.
— Лiдо, люба, що за аромат?! – шепотiла вона, зморщуючи нiс, коли Лiдiя входила до кiмнати.
— Це мої новi парфуми! Вам не подобається?
— Можливо, вони й непоганi, але навiщо ж виливати на себе цiлий флакон? Достатньо краплi на зап’ястя.
Лiдiя, яка дiйсно любила парфуми й не знала мiри, ображено пiдтискала губи.
— Чим я їй заважаю? – скаржилася чоловiковi.
— Лiдо, люба, мама всiм таке каже. Це її стиль.
— Нехай змiнює стиль, або я за себе не ручаюсь! I не називай мене «люба»! – обурювалася Лiдiя.
Звісно, Регіна Аркадіївна й не думала змінювати свою поведінку. Її гострі, а інколи й дошкульні зауваження не раз доводили Лідію до сказу. Це ставало причиною непорозумінь, невдоволення й певного охолодження у стосунках Іллі Степановича з матір’ю. Але все змінилося одного разу, коли в театрі Лідії зробили комплімент, який вона сприйняла досить неоднозначно:
— Лідочко, ви справжня леді! Ось що означає вплив Регіни Аркадіївни! Не жінка, а легенда! Який смак! Яке відчуття стилю! Чудово, що в неї з’явилася така чарівна копія!
Порівняння зі свекрухою Лідію Сергіївну обурило, але комплімент їй сподобався. Як не крути, а Регіна справді була іконою стилю. Тому Лідія змовкла. Вона завжди була розумною жінкою й уміла робити правильні висновки, навіть якщо це супроводжувалося роздратуванням до окремих особистостей.
Зі свекрухою вона тримала дистанцію, була ввічливою та стриманою. А після народження Лізи й зовсім забула про всі образи. Регіна Аркадіївна обожнювала онуку й з радістю проводила з нею стільки часу, скільки дозволяли батьки дівчинки.
У благородній родині, де всі були творчими людьми, окрім Лідії, яка працювала стоматологом, запанували спокій та злагода. Ліза росла у любові та турботі. Бабуся та батько її балували, а мати хоч і була суворою, але мріяла, щоб її дитина прожила краще життя, ніж вона сама.
Про своє минуле Лідія не розповідала нікому. Чоловік знав лише загальні деталі, але не розпитував про подробиці. Ілля Степанович був мудрою людиною: як тільки зрозумів, що дружина не хоче говорити про минуле, більше не порушував цю тему. Лідія була йому за це вдячна. Вона обірвала всі зв’язки з колишнім життям і зосередилася на сьогоденні.
З матір’ю Ліда не спілкувалася. Причини для цього були більш ніж серйозні, але вона не хотіла ворушити спогади про те, що сталося в її молодості. Єдине, що залишилося в неї від минулого, – маленький медальйон із фото кучерявого хлопчика. Вона не знімала його й ніколи не відкривала. Не могла змусити себе…
Лідія пам’ятала все до найменших деталей. Її синові було лише два роки, коли бабуся, якій довірили маленького Павлика, залишила його ненадовго, щоб збігати до магазину за молоком. Літня спека, відчинене вікно й ліжечко, яке мати Лідії посунула ближче до нього, щоб дитині було спокійніше…
Втрата сина мало не зламала Ліду. Вона не могла їсти, спати, думати… Проклинала себе за те, що не взяла академічну відпустку, а вирішила продовжити навчання. У той фатальний день вона складала іспит, а повернувшись додому, зрозуміла, що її життя закінчилося, так і не розпочавшись.
Чоловік, який був у тривалій експедиції, навіть не встиг повернутися, щоб попрощатися з сином. Лідія розлучилася з ним майже одразу. Вони прожили разом три роки, але вона швидко зрозуміла, що навіть народження дитини не здатне зміцнити їхній шлюб. Розлучення було лише питанням часу.
Як тільки всі документи були оформлені, вона зібрала невелику валізу й назавжди покинула місто, де пройшло її дитинство та юність. З того моменту, коли вона дізналася, що більше не мама, Ліда почувалася столітньою старою. Їй здавалося, що вся біль, яку людина може пережити, вже пройшла крізь неї, випаливши все живе. Лишився тільки попіл…
Принаймні, так їй здавалося…
А потім з’явився Ілля.
Він прийшов до неї на прийом, тримаючись за розпухлу щоку.
— Давно у вас це?
— Уже тиждень мучуся.
— Ну що ж ви як дитина? — роздратовано мовила Лідія. — Доросла людина, а не розумієте елементарного!
— Ви праві! Нічого не розумію… — усміхнувся крізь біль Ілля Степанович.
У цій усмішці було щось таке, що Лідія розгублено замовкла й навіть переплутала інструменти, чого з нею ніколи не траплялося. Отямившись, вона густо почервоніла, і Ілля мимоволі заплющив очі, щоб не смущати її ще більше.
Вона працювала мовчки, зосереджено, але її рухи вперше після втрати Павлика знову стали легкими й майже ніжними.
Більше року Ілля зустрічав її після роботи й проводжав додому. Вони майже не говорили, але розуміли одне одного без слів. І коли він зробив їй пропозицію, вона задумалася.
— Мені добре з тобою… Але я не знаю, чи зможу зробити тебе щасливим…
— Чому сумніваєшся?
— Я не хочу дітей.
— Чому?
— Я розповім тобі. Але без подробиць, — Лідія була серйозна. — А після цього ти подумаєш. І якщо завтра не прийдеш, я зрозумію. Подумай сам. І порадься з мамою. Ти ж її дуже любиш? Ось і запитай у неї, що робити.
Радитися з матір’ю Ілля, звісно, не став. Він давно виріс, а Регіна не була з тих жінок, які нав’язують поради, навіть власному сину. Винятком стала лише Ліда, та й то значно пізніше. Регіна жартувала, що після виходу на пенсію стала нестерпною, і невістці від неї дістається так само, як у класичних анекдотах. Вона, звичайно, кокетувала, адже, як і всі балерини, вийшла на пенсію рано. І до того часу, коли син повідомив їй про своє одруження, вона вже встигла двічі побувати у шлюбі й розлучитися.
Ілля розповів матері про Лідію все як є. Регіна мовчки слухала, затягуючись сигаретою, стряхуючи попіл у тендітну порцелянову чашечку. З кожним словом сина її обличчя ставало все більш суворим. Коли він закінчив, вона глибоко зітхнула, відсунула чашку й запитала:
— Ти її любиш?
— Так.
— То навіщо вагаєшся? Любов — це скарб, що дістається далеко не кожному. І якою б великою не була за нього ціна — вона все одно замала. Розумієш? Замала! А ще… Справжній скарб не може бути легким. Іноді його вага здається нестерпною, але сили нести його завжди знайдуться, якщо правильно оцінити, що тобі дісталося.
— Ти справді так думаєш?
— Я знаю.
На цьому розмова завершилася. Ілля познайомив Лідію з матір’ю. Регіна підставила їй щоку для поцілунку, а потім повезла до своєї швачки. А згодом дістала зі старовинного комода невелику скриньку.
— Тут, Лідо, фамільні коштовності Воронцових.
— Що ви! Я не можу їх прийняти!
— Можеш і мусиш. Ти тепер частина сім’ї. Обери те, що подобається. Але пам’ятай: це не просто прикраси. Їх треба носити з розумом.
— Як це?
— Моя бабуся казала: ходити на ринок у діамантах — це поганий тон. Хіба що ти в Одесі. Там це виправдано — аби рибні торговки позеленіли від заздрості та зробили знижку шикарній жінці.
Лідія несподівано для себе засміялася. Вона й не помітила, коли розучилася це робити.
Регіна навчала її всьому, а Лідія сердито пручалася, хоча в душі була вдячна свекрусі. А коли дізналася, що вагітна, першою, кому довірилася, була не Ілля.
— Ти бліда, наче зів’яла троянда, — мовила Регіна Аркадіївна, повернувшись із подорожі. — Щось сталося?
Іллі вдома не було, а Регіна, допитуючись, довела Ліду до того, що та вибігла у ванну й довго не виходила. Свекрусі вистачило цього, щоб усе зрозуміти.
— Народжуватимеш у Софочки. Вона найкращий лікар. Їй я довіряю. Чого боїшся?
— Не знаю, чи впораюся…
— Лідіє, я ніколи не казала тобі такого, але зараз скажу: не будь дурепою! Дякуй долі й просто роби, що маєш! Пам’ятай — я за вами стежитиму. Я з тобою! Почула?
— Так… Дякую…
— Подякуєш пізніше, коли я стану старою буркотливою бабцею й псуватиму тобі нерви. Домовилися?
— Так.
— От і добре!
Єлизавета Воронцова народилася здоровою та гучноголосою. Регіна першою взяла її на руки біля пологового будинку, відгорнула мереживний куточок ковдри й розсміялася:
— Ювелірна робота! Молодець, Лідо!
І дотримала свого слова. Вона, прима й світська левиця, приїжджала до невістки, скидала дорогу шубу, набирала воду, натирала господарське мило й прала пелюшки. Потім купала Лізу, цілувала її рожеві п’ятки й ласкаво примовляла:
— Моє ти сонечко! Моє ти золотце! Нехай щастя тебе не покидає!
Суперечки й розбіжності відійшли в минуле.
Лідія нарешті отримала те, чого так прагнула: дім, сім’ю, спокій.
Але Павла вона не забула. Двічі на рік вони з чоловіком їздили на батьківщину, та до міста вона так і не заходила, з матір’ю не бачилася. Вони жили в невеликому готелі на околиці, і Лідія щоразу відраховувала хвилини до від’їзду.
Це тривало роками, аж поки Лізі не виповнилося десять і Ліда не отримала листа від матері.
Його зміст вона довірила тільки Регіні.
— Їдь, — сказала свекруха. — Забути не вийде, пробачити, можливо, теж. Але вона твоя мати. Згадай усе хороше, що було. Поговори не з тією жінкою, що образила, а з тією, яку ти пам’ятала в дитинстві. Люди роблять помилки. Ти, я, всі. Я не закликаю до святості. Але цей діалог важливий не для неї, а для тебе. І для Лізи. Думай!
Наступного дня Лідія попрощалася з чоловіком, залишила доньку Регіні й поїхала.
Розмова з матір’ю виявилася короткою. Вона ненадовго прийшла до тями, лише встигла стиснути руку доньки й прошепотіти: «Прости…»
Ліда повернулася через кілька днів. Регіна, передаючи їй дитину, кивнула:
— Молодець. Правильно зробила.
Здавалося, ось він — омріяний спокій. Всі разом, усе на своїх місцях. Але Лідія чомусь цього не відчувала. Її думки все ще були скуті страхом.
— Лідо, ти надто опікаєш Лізу, — зауважив Ілля. — Вона вже не маленька. Їй потрібен власний простір.
— Не розумію, до чого ти ведеш.
— Я прошу дати їй трохи свободи.
— Оце ти мені кажеш?! Тобі байдуже, що буде з твоєю донькою?!
— Звісно, ні! Але ти перегинаєш…
— Не перегинаю! Вона ж дівчинка! Що, якщо щось станеться? Я не переживу ще однієї втрати!
— Але чому ми маємо її втратити?!
— Бо таке може статися в будь-яку мить! І що тоді?! Кому стане легше?!
Іллі залишалося тільки зітхнути. Він любив дружину, але її страхи отруювали життя всій сім’ї.
Він усвідомлював, що потрібно щось робити, але не міг зрозуміти – що саме. Жодна ідея не спадала йому на думку, як заспокоїти дружину.
Знову на допомогу прийшла Регіна.
— Віддайте Лізу на танці.
— Навіщо, мамо? Вона й так не бачить білого світу – одні гуртки, секції та репетитори.
— Усе зайве – в минуле! Їй потрібні танці. Парні.
— Це настільки важливо?
— Так!
— Гаразд. Я спробую!
Так у Лізи з’явилося нове заняття. І Максим.
Хлопець, трохи незграбний і схильний до повноти, прийшов у студію бальних танців завдяки бабусі. Його поставили в пару з новенькою.
— Нехай навчаються. Обоє запізно почали, тож особливого результату не буде, — вирішили тренери, навіть не підозрюючи, що Ліза – не з тих, хто простоюватиме в кутку залу.
Через три роки Максим і Ліза здобули свій перший кубок, а ще через кілька років стали постійними учасниками турнірів із бальних танців.
Максим уже не був тим неповоротким хлопцем. Тепер він став високим, привабливим молодим чоловіком, який поблажливо дивився зверху вниз на свою тендітну партнерку. Навіть судді були впевнені, що між ними щось більше, ніж просто танці.
А Ліза лише хитро посміювалася, не спростовуючи, але й не підтверджуючи цієї думки, ще не знаючи, що Лідія вже запланувала її майбутнє на роки вперед.
Про плани матері вона дізналася після випускного.
— Я нарешті визначилася. Поступатиму в медичний.
Ліза, яка завжди добре вчилася, довго зважувала всі «за» і «проти», щоб точно вибрати майбутню професію.
— Доню, але ми гадали, що у тебе зовсім інші плани. – Лідія посміхалася, але її посмішка була настільки дивною, що Ліза мимоволі здригнулася.
— Які ще плани? Я щось говорила?
— Ні, звісно. Ти ж завжди небагатослівна. Але я спілкувалася з Максимом і його батьками.
— І що? – Ліза досі не розуміла, до чого хилить мати.
— У нас є три місяці на підготовку. Осіння весілля – це так красиво! Я переговорю з бабусею, і ми зробимо все на найвищому рівні.
— Весілля? – Ліза примружилася. – Хто ж одружується? Максим?
— Дурненька! Звісно! Ви будете чудовою парою не лише на паркеті, а й у житті! Хіба це не прекрасно?
— А мене спитати ти, звісно, не вважала за потрібне? – промовила Ліза.
— Я була впевнена, що все давно вирішено, люба.
— Не називай мене «люба»! – відрубала Ліза.
Схопивши сумку, вона вибігла з дому, навіть не озирнувшись на окрик матері. Того ж вечора Лідія дізналася, що донька вирішила пожити у бабусі.
Регіна була небагатослівна.
— А чого ти чекала? Ліза – не іграшка. Ти подумала, що можеш розпоряджатися нею, як лялькою? Одягла сукню, наділа фату – і марш під вінець? Ти завжди була розумною жінкою! Я тебе не впізнаю!
— І не треба! Це моя дитина! І я хочу, щоб вона була щаслива! Максим її кохає!
— А вона його? – Регіна усміхнулася. – Чи її думка для тебе не має значення?
— Я краще знаю, що їй потрібно! Вона поки що не розуміє, чого хоче!
— А от і ні. Вона хоче стати хірургом. Це гідна мрія. Що тебе не влаштовує?
— Все! Хоче вчитися – будь ласка! Але спочатку нехай вийде заміж! Так я буду спокійна!
— Чим це тебе заспокоїть?
— Ти не розумієш? У неї буде чоловік. Захисник і опора! Максим – чудовий хлопець! Відтоді, як вони стали в пару, я сплю спокійно, бо знаю, що він зробить усе для її щастя.
— Я розумію твоє занепокоєння, — кивнула Регіна. — Але я не розумію твого бажання замкнути її в клітці. Навіть якщо вона золота, це все одно клітка. Бо це не її вибір, а твій.
— Ця суперечка безглузда. Весіллю – бути.
— Ну-ну! – хмикнула Регіна. – Мені здається, ти зовсім не знаєш свою доньку.
І Ліза це довела. Вона зібрала речі й переїхала до бабусі. Лідія була вражена, а її образа стала такою глибокою, що вона припинила будь-який контакт із донькою. Навіть про її блискучий вступ до медичного університету дізналася від чоловіка.
— Лiдо, може, вже час припинити ображатися i простягнути доньцi руку? Невже краще ночами плакати в її подушку, нiж обiйняти живу i здорову дiвчину? Чого ти метушишся? Навiщо мучиш себе? Може, досить? Пора налагоджувати стосунки? Я вчора був у них. Лiза цiкавилася тобою. Вона теж хвилюється.
— О, звичайно! Скажи ще, що їй не байдуже, що вiдбувається зi мною!
— Лiдо! — Iлля вперше за весь час їхнього шлюбу пiдвищив голос. — Це вже переходить усi межi! Твоя донька — частина тебе! Ти так чекала на неї, так хотiла! Що змiнилося настiльки, що ти вiдштовхуєш ту, без якої не можеш дихати?! Думаєш, я не бачу, як ти страждаєш?! То поясни менi, навiщо?! Я не розумiю!
— Я i сама не розумiю! — вирвалося у Лiдiї. — Я не знаю, що робити! Розумiєш ти?! Не знаю! Наробила помилок, а тепер не маю уявлення, як усе повернути назад… Я… Iллюшо, ти правий, я й справдi не можу без неї… Це так боляче, що менi здається, нiби навколо суцiльна темрява. Я не бачу свiтла. Його просто немає… Як тодi, коли не стало Павлика…
— Лiдо, припини! — Iлля схопив дружину за плечi й добряче струснув. — Лiза — жива! I чекає на тебе! Збирайся!
— Куди? Навiщо?
— Я вiдвезу тебе до доньки. I припини вже думати, що в цьому життi все залежить лише вiд тебе! Це не так! Дай своїй дитинi шанс жити, а не бути для тебе кришталевою трояндою, яку так боїшся розбити, що тримаєш пiд замками i бетонним ковпаком!
Чи то гнiв чоловiка, чи його слова стали останньою краплею, але Лiдiя нарештi зробила те, про що просив Iлля.
Примирення вiдбулося. Про що говорили Лiдiя i Лiза за зачиненими дверима в спальні Регiни, залишилося таємницею. Нiхто нiколи не дiлився цим, але по заплаканих очах i розчервонiлих вiд поцiлункiв щоках Iлля зрозумiв — вони знайшли спiльну мову.
Але доля вирiшила, що одного лише миру в їхнiй родинi недостатньо. Вона пильно стежила, як Лiза впевнено йде до своєї мрiї, а потiм пiдготувала такий поворот, що навiть Регiна здивовано зiтхнула.
— Єлизавето Iллiнiвно, привезли пацiєнта з гострим апендицитом.
— Зрозумiло. Чорт! Яке вже там «добре»?! Йду!
Лiза допила каву, потягнулася i попрямувала до приймального вiддiлення. Її змiна майже закiнчилася, але вiдмовлятися вiд операцiї вона не збиралася — досвiд треба набувати!
— Ти?!
— Я… — Максим спробував усмiхнутися, але тут же скривився вiд болю.
— Зрозумiло! Ну що, довiришся менi?
— Тобi? Так!
— Ось так просто? Без сумнiвiв, страхiв i останнього заповiту?
— Лiзавето, ти ще та дурненька!
— Ще й яка…
А через три роки Лiза вiдчинить хвiртку батькiвського дому й поставить на стежку, що веде до ганку, маленького хлопчика.
— Ну-но, покажи бабусi, як ти вмiєш бiгати! Мамо, лови його!
Маленький Павлик радiсно пискне й кинеться в обiйми жiнки, яка чекає його з розпростертими руками.
— Мiй золотий! Як я рада тебе бачити!
— Мамо, привiт! А бабуся вдома?
— Аякже! — Лiдiя притисне онука до себе й хитро посмiхнеться. — Полетiла в Сочi! У неї новий роман!
— Оце так бабуся! I хто вiн?
— Здається, художник. Чи скульптор. Чи щось подiбне. I взагалi, не розпитуй мене! Сама тобi все розповiсть, коли повернеться. А де Максим?
— Паркує машину.
— Чудово! М’ясо майже готове, тато дiстає пирiг iз духовки. Так що мийте руки i за стiл! А я Павлика вкладатиму i прийду!
— Ага! Знаю я тебе! Будеш сидiти з ним поруч i спiвати колисковi!
— Це погано? — Лiдiя усмiхнулася, цiлуючи онука.
— Це прекрасно, мамо!
