– Хто знову втік у їдальню й поцупив буханець хліба? – з грюкотом відчинивши двері, обурювалася вихователька Лідія Федорівна.
– Не я! – вигукнув один із хлопців. Його підтримали інші. Сашко теж промовив ці слова, але в його голосі була якась неприродна нотка.
– Отже, це ти? – схопивши його за комір, закричала жінка.
Її боялися всі діти. Вона була суворою та не терпіла, коли щось відбувалося без її відома. Сьогодні Сашкові просто не пощастило. Він узяв хліб не для себе – поділився з іншими хлопцями. Але ніхто не захотів потрапити під гнів Лідії Федорівни, тож хлопцю довелося відповідати самому. Його поставили в куток на цілий день.
Наступного дня чергувала інша вихователька – добра та лагідна Марія Ігорівна. З нею діти не почувалися приниженими. Вона ніколи не сварила за те, що вони брали зайву їжу. Вона знала – дітям потрібно рости, а значить, добре харчуватися. Крім того, з Марією Ігорівною було цікаво. Вона завжди знаходила, чим зайняти сиріт, щоб вони не нудьгували.
Коли ж знову наставала зміна Лідії Федорівни, Сашко намагався втекти з притулку.
Цього разу він знову скористався своїм потаємним ходом, про який ніхто не знав. Навіть сторож дядько Вадим не здогадувався про нього. Відсунувши кілька дощок, хлопчик протиснувся крізь шпарину в паркані та опинився на волі.
Надворі панувала пізня осінь. Листя вже опало, але снігу ще не було. Все довкола здавалося похмурим. Птахи відлетіли в теплі краї. Маленький хлопчик у незастебнутій куртці повільно йшов парком. Йому подобалося це відчуття самотності – він уявляв себе дорослим. Сашко давно мріяв вирости та покинути стіни притулку, де панували суворі правила.
Він слухав шурхіт листя під ногами, дивився, як ворони кружляють у небі. Сонце сховали сірі хмари. Перехожі зрідка проходили доріжками, опустивши очі додолу. Сашко спостерігав за кожним із них.
«Мабуть, у них є свої домівки, сім’ї… Кому я потрібен?» – з гіркотою подумав хлопчик.
Раптом до нього підійшов незнайомець і простягнув невеликий пакунок.
– Тримай, це для тебе, – сказав чоловік.
– Для мене? А що там?
– Печиво. Я бачив, ти часто блукаєш тут сам. Де твої батьки?
– Я… я… – Сашко не хотів розповідати, звідки він, тож рвучко побіг в інший бік парку, стискаючи пакунок у руках.
Пробігши кілька метрів, він помітив на лавці старенького чоловіка. Той сидів, спершись підборіддям на долоні, й про щось замислено думав.
– Добридень! – привітався хлопчик, підходячи ближче. Він помітив смуток у очах дідуся, йому стало його шкода.
Сашко сів поруч і почав їсти печиво.
– А можна й мені хоч шматочок? – раптом запитав старенький, простягаючи руку…
– Звісно, можна! У нас у притулку прийнято ділитися один з одним, – хлопчик простягнув старенькому печиво, але тут же прикусив язика. Він же вирішив нікому не казати, що живе в дитбудинку, і випадково проговорився!
– Отже, ти втікач? – зробив висновок дідусь. – А я ось сиджу тут і не можу згадати, звідки прийшов… Йшов, йшов, а потім забув… Ось такі ми, старі люди.
Сашко полегшено зітхнув. Добре, що дідусь не став його розпитувати!
– І зовсім нічого не пам’ятаєте? – запитав хлопчик.
Старий сумно кивнув.
– Біда зі мною… Біда. Ніхто не знає, коли його спіткає таке горе… Люди не можуть передбачити майбутнє, але воно у всіх однакове – старість…
Сашко кліпав очима, уважно слухаючи дідуся. Йому стало його дуже шкода. Самотній, забутий, нікому не потрібний… А у нього, у Сашка, хоча б є своє ліжко, тарілка, чашка й ложка. А цей дідусь навіть не пам’ятає, де його дім! Невже у всьому світі не знайдеться доброї людини, яка прихистить нещасного?
– А телефону у вас немає? Може, так вийде щось згадати? – по-дорослому запитав хлопчик.
Старий поліз у кишені та витягнув старенький мобільний телефон. Він простягнув його хлопчику. Сашко натиснув кнопку – екран засвітився. Раптом з’явився чийсь номер.
– Вам телефонують! – радісно вигукнув хлопчик. – Відповідаємо?
Старий кивнув.
– Думаю, краще тобі відповісти, – тихо мовив він.
Сашко натиснув зелену кнопку й підніс телефон до вуха.
– Алло! – почувся схвильований голос. – Тату, куди ти подівся? Ми шукаємо тебе ще з учорашнього вечора!
– Доброго дня. Це не ваш тато. Я просто проходив повз і побачив його в парку. Зараз сиджу поруч, – прошепотів хлопчик.
– Скажи адресу!
Сашко швидко продиктував адресу парку. Закінчивши розмову, він похапцем попрощався з дідусем і помчав назад до притулку. Йому ще бракувало потрапити під гарячу руку Лідії Федорівни, яка завжди була в поганому настрої.
– Хлопче, зачекай! Санько! – гукнув йому навздогін старий, але Сашко не озирнувся.
– Дякую за печиво! – долинуло до нього.
Добігши до притулку, він обережно відчинив двері – і завмер. На порозі стояла Лідія Федорівна. Вона виглядала грізною.
– Нарешті повернувся? Скільки разів тобі повторювати: не можна тікати звідси! – розгнівано вигукнула вона й, схопивши хлопчика за вухо, потягла вниз сходами.
– Мені боляче! – зойкнув Сашко. – Куди ви мене ведете?
– Непослух! – бурчала вихователька.
Хлопчик почув, як клацнув замок.
– Сиди тут, поки не навчишся слухатися! – різко промовила вона, штовхнувши його до темного кута.
Озирнувшись, хлопчик зрозумів, що він у карцері. Він почав гамселити в двері й кликати когось, але ніхто не відповів. Так, знесилений і нікому не потрібний, він заснув прямо під дверима.
Йому наснився сон. Він іде містом разом із татом. Батько щось розповідає, а Сашко уважно слухає, вбираючи кожне слово. Поруч із ним так добре, тепло, спокійно…
А тим часом до будівлі притулку під’їхав розкішний автомобіль.
– Ой, хто це до нас? – вигукнула нянечка, виглянувши у вікно. – Лідіє Федорівно, там якісь люди.
Вихователька також кинула погляд на подвір’я й суворо примружилася.
– Йду зустрічати. Видно ж, що гості не прості, – мовила вона й попрямувала до входу.
…
– Доброго дня! – промовила вона, відкриваючи двері чоловікові та жінці.
– Ми приїхали у справі, – серйозно сказав чоловік. – Чи можна зайти?
Лідія Федорівна розтягнула губи в неприродній усмішці, яку вміла робити лише у святкові дні, й запросила гостей усередину.
– Ми хочемо побачити хлопчика. Його звати Сашко. Йому одинадцять років. Він часто тікає звідси, – пояснив чоловік.
– Сашка? – перепитала вихователька, а її обличчя миттєво насупилося.
– Щось із ним не так? – стривожено запитав гість.
– Ні-ні, все гаразд, просто…
– Тоді відведіть нас до нього, – наполегливо додала жінка. – Нам потрібно з ним поговорити.
Лідія Федорівна скривилася, але мовчки повернула до сходів, що вели вниз.
– Ви хочете сказати, що Сашко там, у підвалі?! – здивовано вигукнув чоловік, крокуючи слідом.
– Так… Так склалися обставини… – знічено пробурмотіла вихователька.
Нарешті вони підійшли до масивних металевих дверей.
– Ось він, – промовила жінка, вставивши ключ у замок.
Двері відчинилися, і гості ахнули, побачивши наляканого хлопчика, який зіщулився в кутку маленької кімнати.
– Сашко? – чоловік не міг повірити своїм очам.
Він сердито повернувся до виховательки:
– Ви що собі дозволяєте?! Як можна закривати дитину в карцері? Хто вам дав таке право?! Це незаконно!
– Він сам винен! Не мав тікати з притулку! – виправдовувалася вона.
– А знаєте що? Тепер вам самій доведеться тікати звідси шукати нову роботу! – гримнув чоловік. Потім присів перед хлопчиком і м’яко мовив:
– Сашко, ми приїхали за тобою.
– За мною?.. – хлопчик не міг повірити своїм вухам.
– Не бійся, – чоловік простягнув йому руку. – Підемо нагору. Я тобі все поясню.
Пізніше Сашко дізнався, що ці люди приїхали саме за ним, бо давно мріяли про сина.
– Дякую тобі за те, що нагодував у парку мого батька! – щиро промовив чоловік. – Якби не ти, невідомо, скільки б він ще блукав голодний. У наш час повно жорстоких людей…
Очі хлопчика наповнилися сльозами. Вперше за багато років він відчув, що комусь справді потрібен.
Сашко дивився на своїх майбутніх батьків і раптом відчув, ніби це продовження його сну про тата. Він навіть ущипнув себе. Невже це дійсно відбувається? Невже скоро він покине дитячий будинок і вирушить у нову сім’ю.
Того ж дня Лідію Федорівну звільнили. Директорка пообіцяла докласти всіх зусиль, щоб цю жінку більше ніколи не взяли на посаду виховательки.
Минув час.
Сашко з гордістю крокував геть з місця, де провів майже все своє дитинство. Його рука міцно тримала долоню нового батька, який чимось нагадував того самого тата з його сну.
Для хлопчика починалася зовсім інша історія – без суворих правил, самотності й страху. Він більше ніколи не зустріне злу та роздратовану Лідію Федорівну, яка в цю мить, під чужим наглядом, ретельно мила підлогу в іншій установі…
