Теплий травневий день огортав сквер м’яким золотистим світлом. Льова й Міша, обидва в однакових шкільних штанях і синіх сорочках, сиділи на траві, а поряд, витягнувшись на повний щенячий зріст, лежав Рекс — великий, кудлатий алабай із вологим носом і добрими, майже людськими очима.
– Дивись, що він уміє! – гордо вигукнув Льова, простягаючи долоню. – Рекс, дай лапу!
Щеня миттю підскочило, радісно ткнулося носом у руку й незграбно поклало на неї свою велику лапу. Міша засміявся, і Рекс, відчувши веселощі, кинувся до нього, повалив на спину й почав щекотати обличчя своїми мокрими поцілунками. Хлопці завизжали від захвату, переплелися в божевільній грі, де вже важко було зрозуміти, де закінчується пес, а де починається людина.
– Ти його занадто балуєш, – усміхнувся Міша, переводячи подих і витрушуючи з волосся траву.
– А як інакше? – Льова змахнув пісок з коліна. – Він же мій друг. І взагалі — найрозумніший пес у світі.
Рекс, ніби погоджуючись, ткнувся носом у Мішину руку й радісно завиляв хвостом по траві.
– Шкода, що в мене ніколи не було собаки, – тихо сказав Міша, гладячи цуценя по пухнастій голові.
– Зате тепер у тебе є ми — я і Рекс, – Льова дружньо ляснув його по плечу. – А завтра я принесу йому смаколики з дому. Хай порадіє.
Сонце повільно хилилось до заходу. Льова підвівся, обережно обтрусив штани.
– Мені час. Тато хвилюється, якщо я затримуюсь. Але ти приходь завтра, добре? Я чекатиму.
Міша кивнув, хоча всередині все стиснулось від дивного передчуття. Він дивився, як друг іде, ведучи за собою підскакуючого Рекса. Залишитися на порожній галявині завжди трохи сумно. Міша попрямував додому, сподіваючись, що завтра принесе щось хороше, але тривога не полишала серця.
Двері квартири скрипнули. Міша обережно зайшов, знявши взуття біля порогу. У повітрі стояв запах ліків, старого дерева й гіркуватий аромат туги з домішкою надії. На дивані, вкрита пледом, лежала мама — Марина. В руках у неї була книжка, та погляд блукав десь за вікном.
– Привіт, мам, – тихо мовив Міша, намагаючись не заважати її думкам.
– Уже повернувся? Як погуляв? – Марина всміхнулася втомлено, але з теплою іскрою в очах.
– Все класно. Льова показував, як Рекс дає лапу. Такий смішний цуцик.
– Добре, що в тебе є друг, – ніжно погладила сина по руці. – Ти ж знаєш, я завжди поруч.
У пам’яті спливли інші часи. Коли тато приносив морозиво, коли в домі пахло смаженою картоплею, коли всі разом дивились фільми й сміялись. Було тепло. Було спокійно.
А потім усе змінилось. Мама послизнулась на сходах і сильно вдарилась. Лікарня, білі стіни, лікарі в масках, тривожні розмови. Дім став іншим: ліки, тиша, нічне шарудіння таблеток у коробках. Тато приходив усе рідше, а потім просто зібрав речі й пішов, грюкнувши дверима. Марина плакала, а Міша не знав, як її обійняти так, щоб біль зник.
Бабуся Валентина Миколаївна приїжджала, сварилася з батьком, пекла пироги, але надовго не залишалась. І сім’я зменшилась до двох — мами й сина. Вони вчились виживати разом, тримаючись одне за одного.
Наступного дня Льова прийшов зовсім інший. Його зазвичай живе обличчя було напруженим, в очах читалося хвилювання.
– У нас удома все погано, – тихо сказав він, щойно Міша підійшов. – Тато їде у відрядження, а до нас заселяється Інга. Вона жахлива. Нікого не любить, окрім тата. На мене бурчить, навіть на Тамару Семенівну.
– Може, вона просто ще не звикла? – спробував заспокоїти Міша, хоча й сам у це не вірив.
– Ні, – похитав головою Льова. – Вона спеціально. Навіть Рекса терпіти не може. Каже, що від нього тільки бруд і клопіт. А ж тато подарував мені його на день народження. Я ж так довго мріяв про собаку!
Він замовк, втупившись кудись у далечінь, потім стрепенувся:
– Знаєш, ночами Рекс тихенько залазить до мене в ліжко. Ми з ним як справжні брати. Тільки тепер Інга все забороняє. Навіть вигулювати його не дає.
Хлопці мовчали, кожен занурений у власні думки. Льова пішов раніше, ніж зазвичай, а потім не з’являвся кілька днів. Міша не знаходив собі місця, але сподівався, що друг скоро повернеться.
У голові крутилась одна думка: рано чи пізно Льові доведеться вигуляти Рекса. Якось Міша завів будильник на п’яту ранку й пішов до річки. Сквер був порожній, тільки пташки перекликалися в кущах.
Він заховався за чагарником і став чекати. Незабаром до берега під’їхала срібляста машина. З неї вийшла висока жінка в яскравому шарфі, з холодними очима й ідеальним макіяжем. Не озираючись, вона витягла з багажника важкий мішок, що дивно ворушився, і з зусиллям кинула його у воду.
Міша завмер. Серце впало в п’яти. Але він не вагався — кинувся в крижану воду, намацав мішок, потягнув до берега. Витягнувши його на сушу, тремтячи від страху, почав розв’язувати вузол…
Усередині, з перемотаною скотчем мордочкою, лежав Рекс — наляканий, але живий.
– Тихо-тихо, малий, – прошепотів Міша, обережно знявши липку стрічку і пригорнувши щеня до себе. – Все добре. Я тебе не покину.
Рекс тремтів, але лизнув хлопця в щоку. У цю мить Міша твердо вирішив: він нікому не віддасть цього пса.
Коли він прийшов додому, Марина зустріла його з подивом — перед нею стояв мокрий, тремтячий син, який міцно тримав загорнутого в плед великого щеня.
— Що трапилось? — стурбовано вигукнула Марина, підбігаючи.
— Це Рекс… Його хотіли втопити! — схлипував Міша, погладжуючи пса по пухнастій голові. — Я бачив, як якась жінка кинула його в річку. Я не міг залишити його там…
Марина опустилась на коліна, обійняла сина, і також пригорнула до себе тремтячого пса.
— Ти вчинив правильно, — прошепотіла вона. — Але тепер потрібно все з’ясувати. Ти запам’ятав, хто ця жінка?
— Так. Висока, у яскравому шарфі. Їздила на сріблястій машині. Треба сказати Льові. Він має знати.
Марина провела долонею по його волоссю, задумливо зітхнула.
— Залишимо Рекса в нас. Поки не розберемось — він житиме тут.
Наступного ранку Міша пішов до будинку Льови. Довго стояв за металевою огорожею, спостерігаючи за вікнами. Нарешті на ґанок вийшов Льова разом із батьком — Германом Аркадійовичем. Стриманий, у бездоганному костюмі, він намагався заспокоїти сина.
— Не хвилюйся, — говорив він. — Мабуть, Рекс просто десь загубився. Ми його обов’язково знайдемо.
— Ні! — Льова стиснув кулаки. — Це Інга! Вчора вона на нього злилась, я бачив! А сьогодні — його вже нема!
Герман насупився, але заперечливо похитав головою:
— Не вигадуй. Інга на таке не здатна.
У цей момент Міша не витримав і вибіг з-за кущів:
— Я все бачив! — вигукнув він. — Жінка в яскравому шарфі, на сріблястій машині. Вона кинула в річку мішок, а всередині був Рекс! Я його витяг. Він зараз у мене.
Герман різко обернувся:
— Ти впевнений, що це була Інга?
Льова кивнув, витираючи сльози. І саме тоді на подвір’я під’їхала срібляста автівка. З неї вийшла Інга у своєму впізнаваному шарфі. Побачивши всіх, вона застигла.
— Інго, — голос Германа був холодний, — нам потрібно поговорити. Зараз. Ідемо в дім.
Жінка хотіла щось сказати, але він не дав їй слова.
— Зачекайте тут, — звернувся до хлопців і зник за дверима разом із нею.
Минуло близько п’ятнадцяти хвилин, поки Герман знову з’явився. Він був блідий, але зібраний.
— Де Рекс? — звернувся він до Міші. — Проведи мене до нього.
Удома Марина зустріла гостей стримано. Коли Герман її побачив, на мить здивувався, а потім усміхнувся:
— Марина? Та це ж ти! Ми ж разом вчилися. Пам’ятаєш дерев’яні будки у дворі й ті яблука через паркан?
Марина трохи зашарілась, але відповіла з усмішкою:
— Авжеж пам’ятаю. Ти ж був найкращим учнем у класі.
Поки дорослі згадували шкільні роки, хлопці з Рексом влаштували справжнє свято — сміялися, бігали, обіймались. Усі дякували долі, що щеня врятовано, а дружба лише міцнішає.
На кухні Марина й Герман продовжували розмову.
— Інколи здається, що життя вже не зміниться, — тихо сказала Марина. — А потім раптом з’являється хтось… і все починає складатись по-новому.
Герман уважно глянув на неї, кивнув:
— Головне — не здаватися. Завжди можна почати з початку.
Їхні погляди затрималися довше, ніж зазвичай — у них було щось більше, ніж просто спогади.
Герман дав хлопцям гроші:
— Купіть чогось смачного до чаю. А потім — до нас. Сьогодні у нас свято!
Міша й Льова мчали в магазин, повернулися з чипсами, морозивом і цукерками. У домі Германа Марина допомагала Тамарі Семенівні різати салат, а хатня робітниця пекла свої фірмові пироги. За столом усі сміялись, ділилися історіями, і ніхто навіть не згадав про Інгу — її речі зникли, наче її ніколи й не було.
Атмосфера була теплою, домашньою, майже чарівною. Здавалося, всі труднощі залишились позаду.
Пізно ввечері, коли дорослі ще сиділи на кухні за чаєм, хлопці вмостилися в кімнаті.
— Як думаєш, якби наші батьки були разом, нам було б краще? — задумливо запитав Льова.
— Звісно, — усміхнувся Міша. — Ти був би моїм братом, а Рекс — нашим спільним псом.
— А давай перевіримо їхні почуття, — змовницьки прошепотів Льова. — Напишемо записку: ми втекли й повернемось лише тоді, коли вони погодяться одружитись.
Хлопці захихотіли, написали послання і поклали його на кухонний стіл.
Вранці Марина не знайшла сина. У домі здійнялась паніка. Герман шукав по всіх кімнатах, аж поки не помітив аркуш паперу.
Прочитав — і розсміявся:
— Оце вигадники… Схоже, в нас нема вибору.
Вони вийшли надвір, і Герман одразу побачив хлопчаків, які ховалися за кущами.
— Ну що ж, — всміхнувся він, — будемо домовлятись?
Марина зніяковіло кивнула, але в її очах горіло щось світле й щире.
— Я згодна, — тихо мовила вона.
Тамара Семенівна, сміючись, гукнула:
— Гей, бешкетники! Повертайтеся! Дорослі вже все вирішили!
Міша й Льова кинулися до батьків, Рекс радісно стрибав навколо, гавкаючи від щастя. Всі обіймались, сміялись, а за вікном, ніби на замовлення, яскраво світило сонце.
І життя знову стало добрим.
