— «Щось ти зблідла, доню», — голос свекрухи, Тамари Павлівни, стікав тягучим, приторним медом.
Вона стояла біля кухонного столу, спиною до мене, її рука накривала мою ранкову таблетницю.
Я зробила вигляд, що слабко сперлася на дверний одвірок. Серце справді калатало, але не від немочі. У кишені халата мій палець збільшував зображення на екрані телефона.
Камера, крихітна, як макове зернятко, була вмонтована в солонку. Я сама її туди поставила. Як і в датчик диму. І в плюшевого ведмедика. Це була моя тиха, невидима війна.
Ось її пальці — швидкі, звичні — відкривають відсік з написом «Ранок». Висипають мою таблетку на долоню.
А зі складок її домашньої сукні з’являється інша — схожа за формою, але більш тьмяна. Крейдяна пустушка.
Вона підміняла мої серцеві ліки.
— Тиск, мабуть, — прошепотіла я, заходячи на кухню. — Погано спала.
Тамара Павлівна обернулася. На обличчі — маска вселенської турботи, відточена роками практики.
— Я ж казала твоєму Дімці, не можна тобі так перевтомлюватися! Ось, тримай, випий ліки та приляж.
Вона подала мені склянку води і відкриту таблетницю, де в ранковому відсіку вже лежала нова, підмінена пігулка. Я подивилася їй прямо у вдячні, брехливі очі.
— Дякую, мамо, — я взяла таблетку.
Мій чоловік Дмитро увійшов на кухню, вже одягнений на роботу. Він поцілував мене у скроню, його губи були теплими й нічого не відаючими.
— Катю, мама має рацію. Ти виглядаєш нездоровою. Може, сьогодні відпросишся?
— Все гаразд, — я видушила усмішку. — Просто втомилася.
Я демонстративно поклала пустушку до рота й запила водою.
Тамара Павлівна задоволено кивнула, її погляд на мить став жорстким і переможним. Її план був простим.
Повільно, день за днем, погіршувати мій стан, щоб потім звести руками й сказати синові: «Я ж казала, вона слабка, хвора. Їй потрібен спокій. Найкраще — у спеціалізованому пансіонаті».
Вона не знала, що в мене всюди камери. Система «розумний дім», яку я встановила нібито для безпеки. Діма тоді посміявся з моєї підозрілості. А тепер ця підозрілість була моєю єдиною зброєю.
Вся квартира була одним великим театром, і я була його режисером.
Увечері, коли всі лягли спати, я відкрила ноутбук. Архів записів за день. Ось Тамара Павлівна розмовляє з чоловіком, Ігорем. Моєю свекром.
— …ще пара тижнів, і вона сама попроситься в лікарню. Головне, щоб Дімочка нічого не запідозрив. Він же її любить, дурненький.
Свекор у відповідь щось схвально буркнув, не відриваючись від газети. Отже, вони в змові. Він не просто свідок, він співучасник.
Я закрила ноутбук. Холоду всередині не було. Була лише абсолютна, дзвінка ясність. Виставу час було починати. А завтрашній день ідеально підходив для прем’єри.
Ранок розпочався з мого ретельно відрепетируваного непритомного падіння.
Я повільно опустилася на підлогу в коридорі саме тоді, коли Діма виходив зі спальні. Непомітно, немов ноги підкосилися.
— Катя!
Чоловік кинувся до мене. З кухні миттю вибігла Тамара Павлівна.
— Дімочко, я так і знала! Їй все гірше! — її голос тремтів від удаваного жаху.
— Води… — прошепотіла я, ледь відкриваючи очі. — Голова крутиться.
Поки Діма біг на кухню, я дивилася на свекруху. Вона тріумфально усміхалася. Думала, що її план працює бездоганно.
Удень я подзвонила чоловікові на роботу.
— Дім, я не можу знайти свої таблетки. Мама каже, що я їх уже випила, але я зовсім не пам’ятаю. Мені страшно.
На задньому плані я чула, як свекруха щось шепоче. Я знала, що саме. «Втрата пам’яті, Дімо, це дуже поганий знак».
Мій чоловік був розгублений. Він мене любив, але авторитет матері тиснув на нього з дитинства. Він метався між нами. Саме цього мені й було потрібно. Ґрунт був підготовлений.
Увечері я попросила всіх зібратися у вітальні. Свекор Ігор прийшов із невдоволеним виглядом. Тамара Павлівна сіла поруч із Дімою, готова будь-якої миті «втішити» сина.
— Я хочу поговорити про своє здоров’я, — почала я тихо, дивлячись у підлогу.
Діма насторожився.
— Катю, ми ж усе вирішимо. Завтра ж поїдемо до найкращого лікаря.
— Ні. Справа не в лікарях, — я підняла на нього очі. — Мені здається, я сходжу з розуму.
Тамара Павлівна поклала руку на плече Дімі.
— Доню, ну що ти таке говориш… Просто перевтома.
— Ні, мамо, — я повернулася до неї. — Мені здається, що хтось хоче мені нашкодити. Навмисно.
В її очах на мить промайнув переляк. Свекор покашляв.
— Катерино, це вже параноя.
— Можливо, — я знизала плечима. — Тому я й хочу в усьому розібратися. Разом із вами.
Я взяла до рук телефон. Екран залишався темним, але палець лежав на потрібній іконці.
— Дімо, — мій голос став твердим. — Ти мені віриш?
— Звичайно, вірю, рідна. Але…
— Тоді просто дивися.
Я глянула на Тамару Павлівну та Ігоря. Їхні обличчя витягнулися, вони ще не второпали, що саме відбувається, але тваринний страх уже проступив у рисах.
— А тепер, шановні глядачі, прем’єра, — промовила я в тишу й натиснула кнопку.
Телевізор ожив.
На великому екрані з’явилося кришталево чітке зображення кухонного столу, зняте зверху датчиком диму. Ось Тамара Павлівна підходить до моєї таблетниці. Крупний план її рук: відкриває відсік, висипає ліки, дістає з кишені іншу пігулку й підміняє.
Діма здригнувся, ніби його вдарили. Він перевів погляд на матір.
— Мамо? Що це?
— Це… це монтаж! — вигукнула Тамара Павлівна, різко схопившись. — Вона все підлаштувала! Брехлива змія!
Свекор одразу підхопив її слова, активно жестикулюючи.
— Діма, ти ж бачиш, це провокація! Якась дурниця!
Але я не дала їм отямитися. Змінила камеру. На екрані тепер їхня спальня. Учорашній вечір. Звук був ідеальний.
«…ще кілька тижнів, і вона сама попроситься до лікарні. Головне, щоб Дімочка нічого не запідозрив. Він її любить, бідолаха».
Дмитро повільно обернув голову до матері. Його обличчя зблідло. Він дивився на неї так, наче бачив уперше.
— Мамо?
І тут вона зірвалася. Її лице перекосилося від люті, вся маска турботи злетіла, оголивши гримасу ненависті.
— Так! Так, це я! — закричала вона, тицяючи пальцем у мій бік. — Я робила це для тебе! Щоб урятувати тебе від неї!
Вона вчепилася в сорочку сина, майже благаючи.
— Вона хвора! Завжди бліда, завжди немічна! Вона й дитину тобі не зможе народити! А ця квартира? Вона мала належати нам! Я все життя поклала на тебе, а ти привів у дім цю… пустушку!
«Пустушка».
Це слово болючіше за будь-яке відео вдарило по Дімі. Він відсахнувся від матері. Свекор спробував її втримати, та вже було запізно.
— Я хотіла як краще! Щоб ти був щасливий! Із нормальною, здоровою жінкою!
Я спокійно вимкнула телевізор.
— Дякую, мамо. Гадаю, тепер усім усе ясно.
Я підвелася, підійшла до серванта й дістала товсту теку. Поклала її на стіл перед Дімою.
— Це копія моєї заяви до поліції. З усіма записами за останні три тижні. За статтею «Умисне завдання шкоди здоров’ю». Оригінал уже в слідчого.
Тамара Павлівна завмерла. Крик урвався. Ігор стиснув підлокітник крісла так, що побіліли пальці.
— І ще, — мій голос звучав рівно. — Це квартира моїх батьків. І за шлюбним договором, у разі будь-яких протиправних дій проти мене ви втрачаєте право навіть тимчасово тут перебувати.
Я перевела погляд на стіну.
— У вас є тридцять хвилин, аби зібрати речі й піти. Якщо не вкладетеся, я зателефоную слідчому, і він пришле наряд, щоб вас вивели. Час пішов.
У кімнаті кілька секунд панувала липка тиша. Тамара Павлівна дивилася на мене з відкритим ротом, але вже беззвучно. Вся її лють випарувалася, залишивши лише сіре безсилля.
Першим отямився Ігор. Він важко піднявся й пішов у їхню кімнату. Затріскотіли дверцята шафи.
Тамара Павлівна зробила останню спробу. Повернулася до сина з прохальною гримасою.
— Дімочко… синку… Ти ж не виженеш рідну матір?
Діма мовчав. Його очі бігали від папки на столі до мене, і знову до папки. Він не дивився на неї.
— Ти ж усе для мене… — почала вона, та голос урвався.
Він повільно підняв на неї очі. І в них не було вже ні любові, ні жалю. Лише порожнеча.
— Іди, мамо, — тихо сказав він.
Це її зламало. Вона похитнулася й, спотикаючись, побрела за чоловіком.
Наступні двадцять хвилин чулися тільки звуки метушливих зборів: шурхіт пакетів, скрип ящиків. Ніхто не сказав ані слова. Я сиділа на дивані. Діма стояв біля вікна, спиною до мене. Ми обоє чекали.
Нарешті вони вийшли. У руках — кілька сумок. Кидаючи на мене прощальний погляд, Тамара Павлівна випромінювала стільки отрути, що нею можна було б задушити все місто. Але вона мовчала.
Двері зачинилися. Замок клацнув.
І все.
Повітря в квартирі стало іншим. Чистим, легким, ніби після довгої задушливої зими відчинили вікна.
Діма повернувся до мене. Його обличчя було змученим.
— Катю… пробач. Я… я мав здогадатися. Побачити. Я був сліпим дурнем.
Він зробив крок, та я підняла руку. Не щоб відштовхнути, а щоб попросити зачекати.
— Ти не був дурнем, Дімо. Ти просто любив свою матір. А я любила тебе. Тому й терпіла.
Я підійшла до таблетниці на столі. Відкрила відсік «ранок», дістала справжню пігулку — ту, яку потайки приймала увесь час у ванній.
— Я не слабка, — сказала я, запиваючи водою. — Я просто дуже терпляча. Але будь-яке терпіння має кінець.
Він дивився на мене так, наче я щойно подорослішала вдвічі.
— Що тепер? — запитав він.
Цілком слушне питання. Заяву в поліцію ніхто відкликати не стане. Їх чекає суд. Можливо, умовний термін і великий штраф. Це з юридичного боку. А з нашого…
— А тепер, — я подивилася йому прямо у вічі, — ми вчитимемось жити по-новому. Вдвох. Без брехні й маніпуляцій.
І ти вчитимешся бачити мене. Не хворобливу дівчинку, яку треба опікати, а жінку, що щойно врятувала і себе, і тебе.
У його очах я побачила не лише каяття. Там з’явилося щось нове. Повага. Можливо, навіть трохи страху. І це було непоганим початком для нашого спільного майбутнього.
