Щодня дівчинка з будинку навпроти махала мені рукою — допоки одного разу я не вирішив з’ясувати, що ж відбувається в її домі.
— Сандро, пам’ятаєш ту дивну дівчинку, про яку я тобі розповідав? Дивись, вона знову стоїть біля вікна! — я вказав через дорогу.
— Пам’ятаю, — кивнула дружина. — І вона знову дивиться на тебе?
— Так, і з кожним разом це все дивніше.
— Може, їй просто самотньо, от вона й махає?
— Ні, мені здається, вона ніби кличе мене.
— Уявляю: ти підходиш до її дому й кажеш, що вона тебе покликала. А що скажуть її батьки? — усміхнулася Сандра.
— Мабуть, я все це собі вигадав, — пробурмотів я й різко задернув штори. Але тривожне відчуття ніяк не відпускало.
Тієї ночі мені наснилися моторошні сни: будинок дівчинки, шепіт, тіні, що тягнуть до мене руки. Я прокинувся в холодному поту й увесь день почувався виснаженим. Допиваючи чай, крадькома знову глянув у вікно.
І вона була там — дівчинка біля вікна, повільно махала рукою, ніби кликала мене до себе.
— Досить! — сказав я Сандрі. — Йду поговорити з її батьками. Це вже лякає. Вчора вона всю ніч махала так само! Чого вона хоче?
Я твердо вирішив розібратися й подумки складав план, як знайти потрібну квартиру. Перейшов вулицю, піднявся на ґанок і постукав у двері.
Двері відчинив чоловік років сорока, з втомленим і виснаженим обличчям. У його погляді читалися втому й напруження, та водночас — щирість і чемність.
— Добрий день, я ваш сусід, — обережно заговорив я. — Бачив, що ваша донька часто махає мені з вікна. Хотів переконатися, що у вас усе гаразд.
Він мовчки кивнув і жестом запросив увійти.
Усередині будинку панувала тиша, наповнена важким повітрям. З-за кута вітальні обережно визирнула дівчинка з двома хвостиками.
— Лілі, познайомся, — звернувся до неї батько. — Це наш сусід.
Дівчинка несміливо прошепотіла «привіт».
— Я бачив, як ти махала мені рукою, — почав я, сівши поряд. — У тебе все добре?
Вона кинула погляд на тата й тихо відповіла:
— Тато хворіє… Я не знала, що робити, і подумала, що якщо помахати комусь — може, хтось прийде й допоможе.
У серці защеміло від болю й співчуття.
Чоловік тяжко зітхнув і розповів, що бореться з серйозною хворобою. Лілі дуже старається підтримувати його як може.
— Чим я можу допомогти? — запитав я.
Він трохи розгублено всміхнувся й відповів, що не хоче нікого обтяжувати.
— Це не обтяження, — твердо сказав я. — Ми сусіди, і я щиро хочу допомогти — з покупками, справами чи просто побути з Лілі, поки ви відпочинете.
Відтоді я став частим гостем у їхньому домі. Допомагав із домашніми справами, проводив час із дівчинкою. Лілі виявилася життєрадісною, розумною, але в її очах ховалася постійна тривога за тата.
Одного разу, коли ми разом малювали, вона раптом спитала:
— Як ти думаєш, мій тато видужає?
Я подивився на неї й відповів, що її тато сильний, він лікується, і його сили підкріплює її любов та підтримка.
Минув час. Завдяки турботі, увазі й підтримці, стан Томаса — так звали батька Лілі — значно покращився. У домі знову з’явилося світло, сміх і спокій.
Одного дня, коли ми разом пили чай, він подивився на мене з вдячністю в очах і сказав:
— Ви зробили для нас дуже багато. Я вам щиро вдячний.
— Усе це — завдяки Лілі, — відповів я з посмішкою. — Її простий помах руки привів мене сюди.
Коли я повертався додому, знову побачив Лілі біля вікна. Вона махала мені, і цього разу її жест був наповнений не тривогою, а теплом і надією.
Буває, що саме маленькі дії змінюють життя. Один невинний помах дитячої руки нагадав мені, як важливо помічати одне одного й не залишатися осторонь.
Якщо ця історія торкнулася вас — поділіться нею. Добро завжди повертається.
