— Васю, це ти, рідний?
— Так, мамо, я! Пробач, що так пізно…
Голос матері, тремтячий від тривоги й втоми, долинув із темної прихожої. Вона стояла в старому халаті, з ліхтариком у руці — ніби чекала його все життя.
— Васенько, моє серденько, де ж ти тинявся до самої ночі? Небо вже чорне, зорі сяють, як очі лісових звірів…
— Мамусю, ми з Дімою займались. Уроки, підготовка… Я просто втратив лік часу. Пробач, що не попередив. Ти ж так погано спиш…
— А може, ти ходив до дівчини? — раптом підозріло примружилася вона. — Чи не закохався часом, га?
— Мам, ну що за дурниці! — розсміявся Вася, знімаючи черевики. — Я не той, кого дівчата чекають під хвірткою. Та й кому я потрібен — горбатий, з руками, як у мавпи, та з головою, мов бур’ян?
Але в її очах майнула біль. Вона не сказала, що бачить у ньому не потвору, а сина, якого виростила в злиднях, у холоді, на самоті.
Вася справді був не красень. Зріст ледве сягав метра шістдесяти, зігнутий, з довгими, мов у бабуїна, руками, що майже торкалися колін. Голова — велика, з кучерями, що стирчали, мов кульбаби. У дитинстві його називали «мавпочкою», «лісовим духом», «диво-природою». Але він виріс — і став більшим, ніж просто людина.
Вони з мамою, Галиною Петрівною, приїхали до цього колгоспу, коли йому було всього десять. Втекли з міста — від злиднів, ганьби: батька посадили, мати покинула. Залишилися тільки вони вдвох. Двоє проти всього світу.
— Не жилець твій Васька, — бурмотіла баба Тая, дивлячись на кволого хлопця. — Провалиться крізь землю, і сліду не лишиться.
Та Вася не провалився. Він вчепився в життя, як корінь у камінь. Ріс, дихав, працював. А Галина — жінка із серцем із сталі та руками, знівеченими в пекарні — пекла хліб на все село. По десять годин щодня, рік за роком, поки й сама не зламалася.
Коли вона злягла, більше не підводячись, Вася став і сином, і донькою, і лікарем, і нянькою. Він мив підлогу, варив кашу, читав уголос старі журнали. А коли вона померла — тихо, як з поля йде вітер — він стояв біля труни, зціпивши кулаки, і мовчав. Бо сліз у нього вже не лишилося.
Та люди не забули. Сусіди принесли їжу, дали теплий одяг. А потім — несподівано — до нього почали приходити. Спершу хлопчаки, захоплені радіотехнікою. Вася працював у радіовузлі — лагодив приймачі, націлював антени, паяв дроти. У нього були золоті руки, хоч і незграбні на вигляд.
Потім почали навідуватись дівчата. Спочатку — просто посидіти, попити чаю з варенням. Потім — затримуватись. Сміятись. Говорити.
І якось він помітив: одна з них — Аріна — завжди лишається останньою.
— Ти не поспішаєш? — спитав він, коли всі вже розійшлись.
— Мені нікуди поспішати, — тихо відповіла вона, дивлячись у підлогу. — Мачуха мене вдома ненавидить. Троє братів — грубі, злі. Батько п’є, а я для них — зайва. Живу в подруги, але й там не назавжди… А в тебе — тихо. Спокійно. Тут я не почуваюсь самотньою.
Вася подивився на неї — і вперше в житті зрозумів, що може бути потрібен.
— Живи в мене, — просто сказав він. — Мамина кімната порожня. Ти будеш господинею. А я… я нічого не попрошу. Ні слова, ні погляду. Просто будь тут.
Люди заговорили. Шепотілись за спиною:
— Та як так? Горбун і красуня? Це ж смішно!
Та минав час. Аріна прибирала, варила суп, усміхалася. А Вася — працював, мовчав, дбав.
І коли вона народила сина, весь світ перевернувся.
— На кого він схожий? — питали в селі. — На кого?
А хлопчик, Денис, дивився на Васю і казав: «Тато!»
І Вася, який ніколи не думав, що стане батьком, раптом відчув, як щось тепле розкривається в грудях — ніби маленьке сонце.
Він учив Дениса ремонтувати розетки, ловити рибу, читати по складах. А Аріна, дивлячись на них, казала:
— Тобі слід знайти жінку, Вася. Ти ж не один.
— Ти мені як сестра, — відповідав він. — Спочатку тебе заміж віддам. За хорошого, доброго. А потім… подивимось.
І такий чоловік знайшовся. Молодий, із сусіднього села. Чесний. Працьовитий.
Справили весілля. Аріна поїхала.
Та одного разу Вася зустрів її на дорозі й сказав:
— Хочу попросити… Віддай мені Дениса.
— Що? — здивувалася вона. — Навіщо?…
— Я знаю, Арино. Коли народжуєш дитину — все всередині змінюється. Але Денис… він же не твій рідний. Ти забудеш про нього. А я… я не зможу.
— Я не віддам його!
— Я не забираю, — тихо відповів Вася. — Приїжджай у гості, коли захочеш. Просто дозволь йому жити зі мною.
Арина на мить замислилась. Потім покликала сина:
— Дениско! Іди сюди! Скажи, з ким хочеш жити — зі мною чи з татом?
Хлопчик підбіг, очі світилися:
— А не можна, як раніше? Щоб і мама, і тато були разом?
— Ні, — сумно сказала Арина.
— Тоді я залишаюсь з татом! — вигукнув Денис. — А ти, мамо, приходь у гості!
Так воно й сталося.
Денис лишився. І Вася вперше по-справжньому став батьком.
Але одного разу Арина знову прийшла:
— Нас переводять у місто. Я забираю Дениса.
Хлопчик заревів, як поранене звірятко, обійняв Васю:
— Нікуди не поїду! Я з татком! З татком залишаюсь!
— Вася… — прошепотіла Арина, дивлячись у підлогу. — Він же… він не твій.
— Я знаю, — відповів Вася. — Я завжди знав.
— Я все одно втечу до тата! — кричав Денис, захлинаючись у сльозах.
І він справді тікав. Знову й знову.
Його забирали — він повертався.
Зрештою Арина здалась.
— Хай буде так, — сказала вона. — Він зробив свій вибір.
А далі почалася нова історія.
У сусідки Маші втопився чоловік. П’яниця, деспот, страшна людина. Бог не дав їм дітей — бо в тому домі не було любові.
Вася став заходити по молоко. Потім — лагодити паркан, перекривати дах. А потім — просто приходити. Пити чай. Говорити.
Вони зблизилися. Повільно. З обережністю. По-дорослому.
Арина писала листи. Повідомила, що у Дениса з’явилася сестричка — Діана.
— Привозь її, — написав Вася. — Родина повинна бути разом.
Через рік вони приїхали.
Денис не відходив від сестри. Тримав на руках, співав колискові, вчив ходити.
— Синочку, — благала Арина. — Живи з нами. У місті — театр, школа, можливості…
— Ні, — хитав головою Денис. — Я не покину тата. І тьотю Машу вже вважаю мамою.
А потім — школа.
Коли хлопці хизувалися батьками-шоферами, військовими, інженерами, Денис не комплексував.
— Мій тато? — гордо казав він. — Він може полагодити все. Він розуміє, як влаштований світ. Він мене врятував. Він — мій герой.
Минув рік.
Маша з Васею сиділи біля каміну разом із Денисом.
— У нас буде малюк, — сказала Маша. — Маленький.
— А… а ви мене не виженете? — прошепотів Денис.
— Що ти таке кажеш! — вигукнула Маша, обіймаючи хлопця. — Ти для мене — як рідний. Я про такого мріяла усе життя!
— Сину, — сказав Вася, дивлячись у полум’я. — Як ти міг так подумати? Ти — мій світ.
За кілька місяців народився Славко.
Денис тримав братика на руках, як найдорожчий скарб.
— У мене тепер є сестра, — шепотів він. — І брат. І тато. І тьотя Маша.
Арина продовжувала кликати.
Але Денис завжди відповідав:
— Я вже приїхав. Я вдома.
Минули роки. Люди перестали згадувати, що Денис — не рідний. Припинили шепотітись.
А коли Денис сам став батьком, він розповідав своїм дітям і онукам історію про найкращого тата у світі.
— Він не був красенем, — казав Денис. — Але в ньому було більше любові, ніж у всіх людях, яких я знав.
І щороку, в день пам’яті, у їхньому домі збиралися всі — діти Маші, діти Аріни, онуки, правнуки.
Вони пили чай, сміялися, згадували.
— Найкращий у нас був батько! — говорили дорослі, піднімаючи кружки. — Хай буде більше таких татів!
І щоразу чийсь палець тягнувся вгору — до неба, до зірок, до спогаду про людину, яка, незважаючи ні на що, стала справжнім батьком.
Єдиним.
Незабутнім.
