— Васю, це ти?
— Так, мамо!
— Васильку, чому так пізно?
— Мамо, я був у Діми, займалися разом.
— Невже аж до темряви?
— Пробач, мамо, що не дав тобі виспатися.
— А ти не до дівчини ходив?
— Ні, матусю, не говори дурниць.
— Але ж ти гарний хлопець, у тебе точно хтось є!
Василь не був одружений. Та й красою він не вирізнявся. Низький, горбатий, з довгими руками, що ледь не торкалися землі, та великою кучерявою головою.
Василь разом із матір’ю Галиною переїхали до села на постійне проживання ще давно. Хлопчина тоді був зовсім маленьким, нагадував мавпеня.
— Не жилець твій Василько, — бурмотіла баба Тая.
Але він вижив, зміцнів, ніби вчепившись у землю своїми короткими ногами. Для Галини він був єдиною розрадою, адже нікого ближчого у неї не залишилося. Все життя жінка працювала пекарем, тяжка робота виснажила її здоров’я, і одного дня вона злягла.
Василь як міг доглядав за нею, та невдовзі вона померла.
Після смерті матері односельці підтримували хлопця. Згодом у його домі почали збиратися хлопці, які цікавилися радіотехнікою. Сам Василь працював у місцевому радіовузлі. Поступово до нього стали приходити й дівчата. Спільні розмови, чай — нічого поганого.
Якось він помітив, що одна з дівчат затримується довше за інших. І одного вечора, коли всі вже розійшлися, запитав:
— Ти чому не поспішаєш додому?
— А мені нема куди поспішати, — сумно відповіла вона. — У мене мачуха, троє братів. Поки що живу у подруги. Батько п’є, а мачусі я зовсім не потрібна. Тут, із вами, хоча б не думаю про погане.
— То живи поки в мене. Маминій кімнаті тепер порожньо, можеш там оселитися. Я нічого не проситиму від тебе взамін.
Так Аріна залишилася у Василя. Спочатку люди пліткували, але потім стихли. Дівчина гарна, але ж і горбань — теж людина. Як кажуть, не обличчям єдиним живе людина. Тим більше, Василь був майстровитим і розумним.
Незабаром Аріна народила сина. У селі всі гадали, на кого ж схожий малюк?…
А хлопчик ріс, Василя татком називав. Так і прив’язався чоловік до маленького Дениса. Аріна дім доглядала, в чистоті тримала, Василю радила знайти собі жінку. Той відмахувався, кажучи:
— Ти мені, наче сестра! Спершу тебе віддам заміж за добру людину.
І такий чоловік знайшовся. Відгуляли весілля, Аріна переїхала до чоловіка. Якось її зустрів Василь і сказав:
— Хочу тебе про дещо попросити: віддай мені Дениса.
— Чому це я повинна його тобі віддати?
— Я краще знаю, Аріно. Як своїх дітей народите, Денис вам не буде потрібен. Залиш його мені. Я ж зовсім його не забираю, завжди зможеш забрати до себе.
— Добре, запитаємо самого Дениса, — мудро відповіла Аріна і, повернувшись до сина, покликала:
— Дениску! Іди сюди! Скажи, з ким хочеш жити – з Василем чи зі мною?
Хлопчик підійшов і запитав:
— А можна, як раніше – з мамою і татом разом?
— Ні, не можна.
— Тоді я обираю тата! А ти, мамо, приходь до нас у гості, — відповів малюк.
Так і залишився Денис жити з Василем удвох. Аріна до них навідувалася, готувала, прала. Одного разу вона повідомила, що чоловіка переводять і їхня сім’я скоро переїде.
— Але я хочу забрати Дениса, — сказала Аріна.
Та хлопчик раптом заревів і вчепився в батька.
— Нікуди не поїду! З татком залишуся! – плакав він.
Молода жінка не витримала і зізналася, що Василь йому не рідний батько.
— Все одно втечу до тата! – ридав хлопчик.
Так і сталося. Забирали Дениса від Василя не раз, але він щоразу повертався. Врешті-решт Аріна змирилася і більше не намагалася його забрати.
У сусідки Василя чоловік загинув – втопився в річці. Дітей Бог їм не дав, бо чоловік часто знущався над Машею. Напивався і бив нещасну дружину.
Василь часто ходив до неї по молоко, допомагав по господарству. Так і зблизилися.
Аріна писала їм листи, розповідала, що у Дениса народилася сестричка. Василь кликав її в гості з родиною, і наступного року вони приїхали з маленькою Діаною. Денис від сестрички не відходив, няньчив її.
— Сину, може, до нас поїдеш? У нас у місті і цирк, і театри є, — пропонувала мама.
— Ні, я татка не залишу. Мені тут добре, та й до тітки Маші вже звик, — відповідав хлопчик.
Згодом Денис пішов до школи. Якщо однокласники хвалилися батьками, то й він знаходив, що про свого тата хорошого розповісти.
Одного разу Маша і Василь повідомили Денисові, що у них скоро народиться дитина.
— А ви мене не виженете? – злякався хлопець.
— Ти що, Денисе? Ти для мене рідний. Як ти міг таке подумати? – обурилася тітка Маша. – Я рада, що можу бути тобі мамою.
— Синку, як ти міг таке подумати? – здивувався Василь. – У нас же все добре.
— Просто я боявся, що більше не буду вам потрібен, — виправдовувався хлопчик.
Минуло кілька місяців. Маша народила Славика. Денис радів і пишався, що в нього тепер є і сестра, і брат!
Арина продовжувала кликати сина до себе, але той не хотів їхати від тата.
Минули роки, люди забули, що Денис не рідний Василю. Припинили пліткувати. А Денис розповідав своїм дітям і внукам, яким чудовим у нього був татко. Часто збиралися в домі Василя діти Маші й Аріни. Великі свята проводили разом, згадуючи історії про Василя і його матір Галину, яка виховала доброго сина.
— Найкращий у нас батько був! – говорили дорослі діти, погоджуючись одне з одним і піднімаючи палець угору. – Якби в усіх були такі батьки! Світла йому пам’ять
