Еля насилу розплющила очі. Голова тріщала, в горлі дерло, а тіло ломило так, ніби вона щойно пройшла жорсткий бій із невидимим ворогом. Висока температура не спадала вже третю добу, а таблетки діяли слабо — лише трохи приглушували жар, не знімаючи його повністю. Вона потягнулась до склянки з водою, та раптом двері до спальні рвучко розчахнулися.
— Ти досі лежиш? — пролунав різкий голос чоловіка, без краплі співчуття. — Через кілька годин прийдуть хлопці, а в нас навіть закусити нічим. Вставай, треба вечерю зготувати. Скільки це вже буде тривати? Я теж міг би прикинутись хворим і лежати собі, але ж працюю! А вона тут з себе царицю будує.
Еля намагалася щось сказати, але замість слів вирвався хрип.
— Годі прикидатися, — відмахнувся Сергій. — У тебе завжди щось болить, коли треба справами займатись. Рухайся вже!
Він грюкнув дверима й пішов. Еля поволі піднялася, а в грудях згустився важкий клубок образи, болючіший за саму застуду.
«Невже йому зовсім байдуже…»
Сергій ніколи не виявляв співчуття, завжди був переконаний, що вона симулює, аби не виконувати домашню роботу чи не ходити на роботу. І як на зло — цього разу хвороба справді скосила її надовго. Зазвичай Еля швидко оговтувалася навіть після сильного нездужання. Але не тепер.
Хитаючись від слабкості, що розтікалась по всьому тілу, вона попрямувала на кухню. Випила одразу дві таблетки, сподіваючись, що хоч якось допоможе, хоч і знала, що це не дуже правильно. Вирішила перетерпіти, витримати до вечора, а вже завтра, коли чоловік піде на роботу, спробує відпочити по-справжньому. Треба ж було вже повертатися з лікарняного, і гроші потрібні, і просто дістало лежати весь час. Хотілося, аби цей стан уже нарешті завершився.
«Тільки б не впасти…», — подумала Еля, вчепившись пальцями в край стільниці.
Вона й сама не знала, де застудилась. Напевно, в офісі під кондиціонером. Їхній керівник обожнював холод і постійно перетворював кабінет на льодовик. Співробітники хворіли один за одним, але він усе відмахувався: мовляв, самі винні. «Якщо вам холодно — одягайтеся тепліше, а я ж роздягнутись не можу», — казав він із сарказмом.
Зібравшись із силами, Еля взялася готувати вечерю. Замаринувала м’ясо та поставила в духовку, вирішивши ще зробити овочевий салат. Продуктів у холодильнику було не густо — Сергій в магазин не ходив, а Еля кілька днів не виходила з квартири.
Час сплив швидко. Ось і перші гості прийшли. Сергій поспішив відчинити двері, гучно сміявся, жартував: мовляв, «дружина трохи прихворіла, але вечеря, звісно, буде на вищому рівні». Друзі сміялися, щось обговорювали, а Еля, тримаючись за стіл, різала овочі, намагаючись не зважати на плями, що плавали перед очима.
— Ого, а що це тут у нас? — пролунав голос одного з гостей, який несподівано з’явився в кухні. — Еля, виглядаєш, чесно кажучи, не дуже. Могла б трохи й прихорошитися. Все ж таки чоловіки в гості прийшли, приємніше ж дивитися на доглянуту жінку. Це ти якусь екзотичну заразу підхопила?
— Та нічого, — натягнуто посміхнулась Еля. — Звичайна застуда. Скоро мине.
— Та невже, — гмикнув чоловік, підхопивши скибку сиру з тарілки. — Сергій казав, що ти постійно жалієшся й перебільшуєш. Спочатку не вірилось, а тепер бачу — він не перебільшував. От моя Маша навіть з температурою завжди виглядає чудово, за собою стежить. А тут…
Еля завмерла.
«Сергій казав, що я перебільшую?..»
У цей момент до кухні зайшов Сергій, вже напідпитку.
— Чого застигла? — кинув, плеснувши дружину по сідницях. — М’ясо ще не готове? Треба вже накривати, а то випивка є, а поїсти нема… Несерйозно це якось.
Всередині Елі щось клацнуло й надломилось. Вона глянула на чоловіка зовсім по-іншому, ніби вперше знявши рожеві окуляри, через які роками дивилася на нього. Скільки разів вона виправдовувала його грубість, самовпевненість, переконувала себе, що все не так погано, що це дрібниці… А тепер, замість того, щоб скасувати зустріч і дати їй можливість спокійно оговтатись, він безсоромно використовував її, дозволяв глумитися з неї просто в неї на очах. Стиснувши кулаки, Еля повільно підвела погляд і подивилась на нього. Це той самий чоловік, якому вона довірила серце? Той, із ким хотіла йти по життю разом? Як вона могла не помітити все раніше? Чому була такою сліпою?
Чоловік покликав товариша й пішов у вітальню, буркнувши, щоб вона не барилась. Еля дістала м’ясо з духовки, переклала в миску та понесла на стіл. Мовчки розставила тарілки, уникаючи поглядів гостей. Руки тремтіли, в очах плив туман, але вона зібрала всю силу, щоби завершити приготування вечері.
— Ну що, скуштуємо кулінарні шедеври нашої господині? — весело виголосив Сергій, піднімаючи келих.
Один із його друзів, коренастий чоловік із зухвалим поглядом, вколупнув шмат м’яса, відкусив і скривився.
— Ти серйозно?! — він із огидою відсунув тарілку. — Це ти називаєш шедевром? Це ж не м’ясо, а підошва, його жуй — не пережуєш! Уявляю, як треба було зіпсувати таку прекрасну вирізку.
Сергій помітно скипів. Щоки налились фарбою, він глянув у тарілку, але куштувати не поспішав. Хоч завжди знав, що дружина готує чудово, але якщо хтось уже висловився — треба підтримати, не відставати від компанії.
— Еля, ти що за гидоту подала? Свиней краще годують! На це гидко дивитися, не те що їсти…
Обличчя Сергія налилося густим рум’янцем злості. Він важко дихав і дивився на дружину з такою ненавистю, ніби готовий був спопелити її на місці.
— Ти що, настільки хвора, що не здатна навіть їжу нормально приготувати?! — гаркнув він, різко підхопившись із місця.
Еля відчула, як клубок образи підступив до горла. Вона глянула на чоловіка — того, хто мав би захищати, підтримувати, проявити хоч крихту співчуття — та побачила лише холод і зневагу. Сергій, здавалось, прагнув бути «хазяїном у хаті» лише перед своїми друзями, готовим зрадити навіть власну дружину заради дешевих жартів і визнання.
Усвідомлюючи, що ніхто не заступиться за неї, Еля зібралась із силами. Вона випрямилася, з піднятим підборіддям глянула прямо на Сергія, очі виблискували гнівом.
— Так, я хвора і мені справді зле, — її голос тремтів, але кожне слово звучало чітко. — А ти — здоровий дорослий чоловік. То чому, замість того щоб підтримати, ти принижуєш мене перед усіма?
У кімнаті запанувала тиша. Гості завмерли, а Сергій зиркнув на дружину так, ніби вперше її побачив. Вона ніколи не перечила йому прилюдно. І чому саме зараз зважилася?
— Це ти мені таке кажеш?! — вигукнув він, не вірячи в почуте.
— Саме тобі, — спокійно відповіла Еля, зняла фартух і поклала його на стіл. — І знаєш що? Готуй тепер собі й своїм друзям сам, раз моя їжа така вже нестерпна.
Вона розвернулася й пішла до спальні. Сергій аж підскочив: не міг дозволити їй так просто піти. Вона зганьбила його перед усіма — як він міг це стерпіти? Його самолюбство кричало про помсту.
— Ти куди це зібралась?! — він рвонув услід за нею. Наздогнав у кімнаті, коли Еля вже намагалася зачинити двері. Різко схопив її за зап’ястя так, що біль пройшла аж до плеча.
— Відпусти! — вона намагалася вирватися, але його пальці стискали руку мов лещата.
— Ти розумієш, як ти мене зганьбила?! — прошипів він, зачинивши двері, аби гості нічого не чули. — Я тебе годував, одягав, а ти навіть вечерю нормальну зготувати не здатна!
— Я ж хвора, Сергію! — вперше за роки вона підвищила голос. — У мене температура, мені погано! Ти справді вважаєш, що твої друзі важливіші за мене?
— Не прикидайся! — гаркнув він і з розмаху штовхнув її на ліжко. — Ти завжди знаходиш виправдання!
Еля схопилася. В її очах блищали сльози, але вони не були від страху — від болю й приниження.
— Завжди? Це вперше, коли я справді не можу! Я не служниця! Якщо я для тебе нічого не варта — навіщо ми разом?!
Сергій застиг, вражений. Він не звик чути від неї таке.
— Ти… ти серйозно? — його голос похитнувся.
Еля мовчки відкрила шафу, витягла валізу й почала складати речі.
Сергій побагровів, зціпив кулаки. Він не збирався її відпускати. Вона мала схилити голову, вибачитись, благати лишитися. А вона що — йде?
— Та ти без мене нікуди не дінешся! — прошипів він. — У тебе нічого нема! Ані грошей, ані житла! На що ти жити зібралася? Ти ніде не потрібна! Навіть твоя мати стане на мою сторону, і ти це чудово знаєш! Де ти себе бачиш без мене, га? Гордою захотіла побути?
Еля взяла найнеобхідніше — документи, кілька речей. На мить зупинилась, повернулась до чоловіка. У її погляді не було ні страху, ні жалю — лише впевненість.
— Краще спати на лавці, ніж жити тут.
Сергій хмикнув, та в його голосі з’явилось вагання:
— Та кому ти потрібна? Хвора, нікчемна… Я ще й терпіти тебе мав! Подякуй, що взагалі обрав тебе!
Він вважав, що Еля злякається, повернеться, якщо він не побіжить за нею. Але почув, як грюкнули вхідні двері. Кинувся в коридор, вискочив у під’їзд. Встиг наздогнати її біля ліфта. Схопив за плечі, розвернув до себе.
— Ти не підеш! — закричав, аж слина бризнула. — Я тобі не дозволю!
Еля намагалася вирватись, але його хватка лише посилювалася. У цей момент з відчинених дверей сусідньої квартири виглянув Ігор — кремезний чоловік, колишній спецпризначенець, що нещодавно пішов на пенсію.
— Що тут відбувається?
Він вийшов у коридор, втупився в Сергія й Елю. Погляд був жорсткий, мов сканер.
— Не лізь, це не твоє діло! — гаркнув Сергій, але Ігор вже рушив уперед.
— Відпусти її, — голос був спокійний, та такий твердий, що Сергій мимоволі пригальмував.
— Та пішов ти! — Сергій намагався відштовхнути Елю, але Ігор миттєво перехопив його руку, розтис пальці з такою силою, що чоловік застогнав.
— Я сказав: відпусти.
Еля, вся тремтячи, підхопила сумку.
— Дякую… — прошепотіла і вскочила до ліфта.
Ігор кивнув, а Сергієві кинув холодний погляд:
— Ще раз побачу таке — сам у лікарню потрапиш. І надовго.
Ліфт зачинився, повіз її вниз. Вона молилась, аби Сергій не встиг вибігти слідом. На вулиці Еля зупинила таксі й поїхала до матері, хоч і здогадувалась — підтримки там чекати не варто.
— Всі жінки терплять, а ти що, особлива? — зустріла її мати на порозі. — Чоловік годує, дах над головою є — чого тобі ще?
У Елі знову перехопило подих.
— Мамо, він мене принижує. Я не витримую. Дай мені кілька днів, просто перепочити. Я потім зніму житло, просто зараз сил нема.
— Ні! Ти повернешся до чоловіка й попросиш у нього пробачення. Я не збираюсь лізти в це. Сергій — чудовий чоловік, ти маєш його берегти.
Еля зрозуміла — дарма приїхала. Підтримки не буде. Розвернулась і, не заходячи, пішла.
— Куди ти?! — крикнула мати вслід.
— Туди, де мене не принижують.
Еля вийшла на вулицю, попрямувала до знайомого скверу. Колись вона приходила сюди після сварок із мамою. Тепер — після втечі від чоловіка. Відчувала, як тіло знемагає, як темніє в очах… Далі — провал. Як її доставили до лікарні, вона не пам’ятала.
Очнулась у палаті. В руці — крапельниця, поруч — Зінаїда Вікторівна, свекруха. Лікар не зміг додзвонитись до Сергія, тож звернувся до неї. У Елі виявили запалення легень — мінімум два тижні госпіталізації. Дізнавшись, що сталося, Зінаїда розлютилася. Вона підтримала невістку, пообіцяла допомогти.
Поки Еля лікувалась, лише свекруха її навідувала. А після виписки запросила пожити у себе.
— Я допоможу з розлученням. Поживеш у мене, оговтаєшся, а там вирішиш: знімати квартиру чи залишитися. У мене кімната пустує.
Еля була вдячна: ця жінка не стала прикривати сина, не виправдовувала, а підтримала саме її. Розлучення оформили за місяць. Сергій кілька разів приходив до матері, вимагав «вплинути» на Елю, але Зінаїда гнала його геть.
— Сам втратив. Тепер не скигли.
Еля ніколи не думала, що свекруха стане їй ближчою за власну матір. Вона зняла скромну квартиру, але із Зінаїдою зв’язку не втрачала. Бо ті, хто простягнув руку в найважчий момент — не чужі. Навіть якщо кров не спільна.
