У 92-му році на курсі з’явилася нова дівчина. Приїхала здалеку, але з якого саме селища – вже й не згадаєш.
Очі трохи розкосі, ніс кирпатий, коса туго заплетена, а на щічках завжди рум’янець. Оселилася вона в гуртожитку разом із дівчатами, які приїхали з сусідніх міст.
Характер мала спокійний, конфліктів уникала, та й нерозумною її ніяк не назвеш. Світла, добра людина, з відкритою душею.
Єдине, у її мовленні часто проскакували слова, які зараз уже майже не почуєш: «Нині» замість «сьогодні», «їхній» у значенні «його», «чого» – як «що», «захворів» замість «захворів», «магАзін» тощо.
Через це на потоці її прозвали «Селючкою».
Настала пора перших іспитів. Хтось покладався на вдачу, хтось – лише на власні знання. Наша ж дівчина старанно вчилася, пар не пропускала, і на багатьох дисциплінах отримала «автомат». Але один викладач мав до неї особливу неприязнь.
— Ну куди вони зі своїх сіл лізуть? Ні лиця, ні розуму, а в місто їм подавайся! — обурювалася вона. — Хай навіть не сподівається скласти у мене іспит із першого разу!
Сказала, як відрізала.
І ось настав день одного з найскладніших та найменш улюблених студентами іспиту…
— Заходимо в аудиторію по п’ять осіб, із собою мати листок, ручку та заліковку. — Командує викладач.
«Селючка» опинилася в першій п’ятірці. Упевнено переступила поріг, підійшла, витягла білет, сіла, трохи поміркувала і почала писати відповідь. Інші студенти нервово озиралися навкруги, нишком переглядалися.
Минуло трохи часу, і вона першою піднялася, щоб відповідати.
— Перш ніж відповісти на запитання, я хочу подякувати Вам за те, що, незважаючи на труднощі, Ви знаходите в собі сили і навчаєте нас, хоча ми й не найрозумніші, такій важливій і потрібній дисципліні. Щоб хоч якось висловити свою вдячність і повагу, ми з дівчатами цілий місяць готувалися саме за Вашими книгами та методичками.
Говорила вона спокійно, просто, щиро, і в цих словах було стільки теплоти, що навіть ті, хто чекав своєї черги на відповідь, завмерли.
Відповіла чудово – причепитися було ні до чого, адже предмет знала відмінно.
Увечері дівчина згадувала, як випадково зайшла на кухню й почула розмову інших студенток про викладачку. Вони пліткували, що її покинув чоловік, пішовши до молодої студентки. Їй тоді стало так шкода цю жінку… Вона згадала своє дитинство: батько теж їх залишив, а мама одна виховувала четверо дітей.
І тоді їй захотілося сказати викладачці щось добре, підтримати її, зігріти словом. Навіть страх перед іспитом відійшов на другий план.
До кінця курсу вони з викладачкою стали справжніми подругами, знаходили багато тем для розмов.
Приємно, коли твою працю і зусилля оцінюють, коли бачать у тобі насамперед людину, а вже потім – усе інше. Усі ми потребуємо трохи душевного тепла. Тож давайте будемо ним ділитися, а не тримати в собі.
