Розлучилася з чоловіком у травні. Пішов, грюкнувши дверима, до тієї, що «молодша і красивіша». Але це вже дрібниці.
Чоловік у мене був звичайнісінький. До весілля — уважний, турботливий, романтичний до приторності. Прямо зірка поетичних листів. Але потім демоверсія закінчилася, а ліцензійна версія виявилась з обмеженим функціоналом.
Нічого критичного, звісно. Але одна скалка в душі сиділа постійно — він почав рахувати гроші. І рахував якось дуже однобоко.
Так, його зарплата була десь на десять тисяч вища за мою (то в нього, то в мене зростав дохід — несуттєво). І це автоматично давало йому статус «годувальника», а мені — повний побутовий сервіс. А от витрати він обчислював за власною формулою.
Якщо покупка була «для дому» — отже, це він витратився «на мене». Наприклад, «для дому» була машина з кредитом у 17 тисяч щомісяця. На ній він возив мене в гіпермаркет раз на тиждень. «Для мене» були ковдри, рушники, каструлі, ремонт ванної кімнати. «Для мене» були і витрати на дитячий одяг, іграшки, оплата садочка та педіатрів. Комуналка? Також «для мене», бо я нею займалася. А якщо вже я щось платила — це вважалося моїми особистими витратами.
Усе це начебто «на дружину». А витрати на самого чоловіка з сімейного бюджету — то копійки. Тож у його очах та в очах його родичів я була чорною дірою в бюджеті. Грошей заробляла менше, а витрачала нібито все, що приносив він.
Йому подобалося наприкінці місяця єхидно запитувати: «Ну і скільки лишилося?» А грошей, звісно, не залишалося.
Останній рік шлюбу він взагалі полюбив фразу: «Тебе треба обмежити у витратах. Щось ти розпереживалась». І таки обмежував.
Спочатку ми домовились: по 10 тисяч кожен залишає собі, решта йде у спільну касу. Але потім він вирішив, що справедливо буде залишати собі ще й різницю в наших доходах. Тобто він мав двадцятку, я — як було, так і залишилася з десятьма.
А далі — ще цікавіше. Щось він там підрахував і зменшив свій внесок у спільний бюджет ще на 10 тисяч. Аргументом стало: «У тебе один шампунь 300 коштує, а я голову звичайним милом мию».
У підсумку останній рік я мала 35 тисяч на місяць на усе: продукти, утримання дитини, кредит на авто. З яких 15 давав він, а 20 — я. І цього, зрозуміло, не вистачало.
Я перестала відкладати 10 тисяч на себе і вкладала всю зарплату — 20 тисяч — у сім’ю. Виживала на премії та випадкові надбавки. Слухаючи постійно, як він мене утримує. Як він думає ще більше «урізати» мої витрати. Бо «нефіг бути жадібною».
Хтось спитає: «А чому не пішла?» Дурна була. Слухала його. Його маму. І свою. Думала, що все правильно. Що він мене справді тягне, а я не вмію керувати грошима. Ходила в обносках. Економила до останнього. Глотала знеболювальне і відкладала похід до стоматолога — безкоштовна поліклініка на ремонті, а на платну нема чим.
Зате він мав свою тридцятку на особисті бажання. То новий смартфон, то брендові кросівки, то сабвуфер у машину за шалені гроші.
І ось ми розлучилися. Великий «годувальник» пішов від неохайної дружини до тієї, що не носить речі з секонд-хенду, фарбує губи, качає прес у фітнес-залі замість того, щоб вигадувати страви в умовах обмеженого бюджету й в’язати дитині шапки зі старих светрів.
Я, звісно, ридала. Як же я тепер — з дитиною на руках? Почала економити ще більше. Боялася завтрашнього дня.
А потім настав день зарплати. Вперше — без нього. І виявилося, що гроші на картці ще лишилися! В ті часи я вже встигала влізти в кредитку до того, як приходила зарплата.
А потім прийшов аванс. І стало ще більше грошей.
Я сіла. Витерла сльози. Взяла ручку, зошит — і почала рахувати.
Записала «дохід» і «витрати». Так, зникли 20 тисяч від чоловіка, бо тридцятку він залишав собі. Зник і щомісячний платіж за авто — 17 тисяч. І що я побачила? Я стала витрачати на продукти не третину, а вдвічі менше! Ніхто не бурчить, що курка — не м’ясо. Не вимагає свинини, жирного борщу, ковбаси «як для працюючого чоловіка». Не крутить носом від дешевих сирів. Не треба купувати пиво. Солодощі не зникають відрами.
Ніхто не каже: «Фігня твої пироги, я піцу хочу».
Я ВИЛІКУВАЛА ЗУБИ! Господи, я вперше за роки вилікувала зуби!
Позбулася старого одягу, в якому соромно було йти за дитиною в садок. Купила нове — недороге, але нове. Вперше за п’ять років сходила до перукарні.
Після розлучення нарешті почали приходити аліменти. Всі 7200 йдуть на садок і спортивну секцію. Перед Новим роком перекинув ще 5 тисяч, з припискою: «Купи хоч мандаринів дитині і подарунок нормальний, тільки на себе не витрачай, я ж тебе знаю».
«На себе»… Смішно.
Я, оп’яніла від того, що в гаманці є гроші, купила синові все, про що він мріяв. Телескоп. Конструктор. Розумний годинник.
З премії зробила ремонт у його кімнаті. На Новий рік — величезна клітка з двома морськими свинками і всіма прибамбасами.
У грудні погодилася на підвищення. Раніше боялася — більше годин, менше часу на домашні справи. Але я встигаю. Не треба варити борщі каструлями й ліпити голубці («Я тебе утримую, щоб ти мені магазинні пельмені купувала?!»).
І головне — ніхто не дорікає. Ніхто не кричить, що я утриманка. Не тріпає нерви. Хіба що колишня свекруха навідується «поспілкуватися з онуком» — і потайки фотографує холодильник, ремонт, речі.
А я зараз лежу на дивані, жую ананас, дивлюся, як син годує своїх свинок — носить листя, питає: «Я правильно зробив?», «Стільки капусти треба?». І мені добре. Без чоловіка. Без його грошей.
І байдуже, що заради поділу житла довелося продати бабусину спадщину — хатинку в селі. Бо свобода і душевний спокій — безцінні.
