— Розкішно влаштувалась, бачу! — усміхнувся колишній, хоча сам досі переказує жалюгідні копійки на аліменти.
Вероніка зачинила за собою двері ванної та притулилася до неї спиною. Заплющила очі, глибоко вдихнула. П’ять хвилин. Лише п’ять хвилин тиші перед майбутньою бурею.
— Мамо, тато приїхав! — радісно вигукнув Тимофій. Його голос, сповнений щирого захоплення, пронісся крізь тонкі стіни.
Провівши долонями по обличчю, вона кинула погляд у дзеркало. Звичне відображення — жінка тридцяти двох років, звичайна, з втомленими очима, каштанове волосся зібране в недбалий хвіст. Без макіяжу. У такому вигляді він особливо її зневажав.
— Йду, сонечко!
Коли вона вийшла до вітальні, Борис уже розмістився на новому дивані, ніби був тут повноправним господарем, а вона — лише тимчасова гостя. Тимофій захоплено показував йому нову іграшку.
— Привіт, — стримано мовила Вероніка.
Борис окинув її зневажливим поглядом зверху вниз.
— Гарно влаштувалась! — єхидно зазначив він, торкаючись підлокітника дивану. — Бачу, не бідуєш. А все ниєш про аліменти.
Стиснувши щелепи, вона ледь втрималась від різкості. Не зараз. Не при синові.
— Тим, збирайся. Візьми ще книжку для читання, гаразд?
Хлопчик кивнув і побіг до своєї кімнати. Борис, не гаючи часу, повернувся до улюбленої теми.
— Оце так апартаменти. Хто спонсор? Чи ти справді все це собі дозволяєш на аліменти? — у його голосі звучала глузлива насмішка.
— Не твоя справа, — холодно відповіла вона. — П’ять тисяч на місяць — це не допомога, а знущання. І ти це знаєш.
— Ти ж хотіла розлучення — от тепер і живи, як хочеш, — знизав він плечима. — Не скаржся.
Вона відвернулася, ховаючи тремтіння в руках. Три роки після розлучення, а він і досі намагається вколоти. Кожна зустріч — наче поле бою.
— Будь ласка, — тихо сказала вона, — без сцен сьогодні. Тимофій чекав на ці вихідні.
Борис підвівся, підійшов ближче. Від нього пахло дорогим парфумом і самовпевненою злістю.
— А ти чого чекала? Що я буду люб’язно усміхатись, дивлячись, як ти руйнуєш моє життя? — прошипів він. — Це ти все зіпсувала.
— Зіпсувала? — гірко усміхнулась вона. — Дім, де мене принижували? Де моя думка нічого не важила? Де ти зникав ночами, а повертався з докорами?
— Я тебе кохав! — з такою люттю вирвалось у нього, що вона відступила на крок. — А ти все знищила. І я тобі цього не пробачу.
У цю мить відчинилися двері, й Тимофій вибіг із рюкзаком.
— Тату, я готовий!
Обличчя Бориса миттєво змінилось — злоба поступилася натягнутій усмішці.
— Молодець, чемпіоне! Нас чекає класний день!
Хлопчик підбіг до мами й міцно обійняв.
— Па-па, матусю!
— До завтра, сонечко, — прошепотіла вона, цілуючи його в маківку. — Будь чемним.
Вона провела їх до дверей. Борис, не озираючись, узяв сина за руку. Вже біля ліфта озирнувся й кинув погляд — важкий, багатозначний. Це ще не кінець.
Двері зачинилися. Вероніка повільно осіла на підлогу, сперлася об стіну й закрила обличчя руками.
— Він нестерпний, — Анна з роздратуванням розмішувала каву. — Як ти стільки років із ним жила?
Вони сиділи в затишному кафе біля дому. Тимофій був із батьком, і Вероніка могла дозволити собі кілька годин свободи.
— Раніше він був іншим, — задумливо мовила вона. — Все змінювалось поступово. День за днем. Я не одразу зрозуміла, що тону.
— Але ти вибралась, — Анна стисла її плече. — Багато хто так і лишається.
— Я пішла заради сина, — кивнула Вероніка. — Я не хотіла, щоб він ріс у домі, де мама боїться говорити, а тато командує кожним кроком.
— А тепер цей «тато» мститься копійчаними аліментами, — пирхнула подруга. — Ти ж можеш вимагати більше?
— Можу. Але на паперах він майже злидень. Офіційно отримує мізер. А як подам до суду — може вимагати рівний час із дитиною.
— Це шантаж, — жорстко сказала Анна.
— Це батько мого сина, — тихо відповіла Вероніка. — І Тимофій його любить.
Анна уважно подивилась на подругу.
— Ти його боїшся?
Вероніка хотіла заперечити. Але клубок у горлі не дав вимовити жодного слова. Це не страх за себе. А за те, що він знову зруйнує хиткий спокій. Що не відчепиться. Що буде тиснути.
— Мабуть, — прошепотіла вона. — Він тримає мене в минулому. А я досі там.
— Перестань боятися — і він втратить владу, — Анна стиснула її долоню. — Я через це пройшла. Поки тремтіла — він був сильний. А потім я просто перестала реагувати.
— Це не так просто.
— Непросто. Але ти вже на півдорозі. Знаєш, з чого почати? З того самого дивана.
— З дивана?
— Так. Почни жити для себе. Купи лампу, сходи до стиліста, запишись на курси. Не щоб щось йому довести. А тому, що маєш на це право.
Вероніка замислилась. І вперше за довгий час відчула: вона справді може. Може жити інакше.
— Три роки, — прошепотіла вона. — Я жила, озираючись на нього.
— Час дивитись уперед, — впевнено сказала Анна.
Рівно о сьомій задзвонив дзвінок. Вероніка відчинила — Тимофій влетів, сяючи.
— Матусю! Ми каталися! І тато подарував мені величезну машинку!
— Клас! — вона погладила його по голові. — Покажи скоріше.
Хлопчик побіг у кімнату. Борис залишився у дверях. Його погляд одразу впав на нову лампу у вітальні.
— Зайві гроші? — єхидно зауважив він.
Вероніка раптом відчула, як всередині щось клацнуло. Наче випустила напругу останніх років.
— Так, — впевнено сказала вона. — Я тепер живу добре. І буде тільки краще. Бо я цього варта.
Він розгубився. Очікував чого завгодно — тільки не цього.
— Та ти…
— Дякую, що привіз сина, — спокійно перебила вона. — Побачимось за два тижні.
І зачинила двері перед його носом.
Тимофій вилетів із кімнати з величезною пожежною машинкою.
— Мамо, дивись! Справжня сирена і драбина висувається!
Вона усміхнулася, присівши поруч.
— Дивовижна машинка! Тато справді класний подарунок вибрав.
Обернене радістю обличчя Тимофія викликало в грудях Вероніки болісний спазм. Якими б складними не були її стосунки з Борисом, заради таких моментів варто було терпіти все — заради цієї щирої, беззастережної радості її дитини.
— Тато сказав, що ти мало працюєш, тому у нас небагато грошей, — раптом заявив Тимофій, натискаючи на кнопку, після чого кімнату заполонив рев сирени. — І що якби ми жили разом, то мали б великий дім і багато іграшок.
Вероніка застигла. У пальцях миттєво стало холодно.
— Він… що саме сказав?
Тимофій знизав плечима, захоплено крутячи нову машинку в руках.
— Що якби ти не була така вперта, ми б жили втрьох. І ще він сказав, що ми могли б завести собаку, — хлопчик підняв на маму великі очі. — Мам, а правда, можна нам собаку?
Вероніка глибоко вдихнула, намагаючись приборкати хвилю гніву.
— Тимчику, рідненький, іди помий ручки та перевдягнись. А я поки підігрію вечерю, — якнайспокійніше промовила вона.
Коли син зник у ванній, вона схопила телефон і швидко написала Борису: «Нам треба терміново поговорити. Це серйозно».
Відповідь прийшла майже миттєво: «Нема про що».
Вона так стиснула телефон, що аж хруснув пластик. «Ти маніпулюєш дитиною, щоб тиснути на мене. Це огидно».
«Я просто кажу сину правду. Це ти зруйнувала нашу родину».
Вероніка кинула телефон на диван. У грудях защеміло, але вона стиснула зуби. Ні, вона більше не плакатиме через нього. Досить.
— Я не піду до тата! Не хочу!
Тимофій стояв посеред передпокою, уперто склавши руки на грудях. Вероніка присіла навпроти, намагаючись зустрітись з заплаканими очима сина.
— Сонечко, чому ж? Ти ж завжди чекаєш на зустріч з татом.
— Він сказав, що ми поїдемо до бабусі Зіни, — хлопчик схлипнув. — А вона… вона мене не любить. Каже, що я весь у тебе, тому з мене нічого доброго не вийде.
Вероніка відчула, як у неї закипає гнів. Мати Бориса завжди дивилася на неї з презирством, але переносити ненависть на дитину…
— Тим, ви ж з татом мали йти в музей, — лагідно нагадала вона. — Ти ж мріяв побачити скелет тиранозавра.
— Я не хочу нікуди йти, — похитав головою Тимофій. — Можна я залишусь з тобою? Будь ласка.
У двері подзвонили. Вероніка розпрямилася, глибоко вдихнула. Відчинивши, побачила Бориса у діловому костюмі з типовою самовпевненою посмішкою.
— Ну що, чемпіоне, готовий? — він заглянув повз Вероніку й насупився, побачивши заплакане обличчя сина. — Що сталось?
— Тимофій не хоче їхати до твоєї матері, — спокійно сказала Вероніка. — І я його розумію.
Борис скривив обличчя.
— Тобто ти налаштовуєш його проти моєї родини? Чудова робота.
— Ні, Борисе, — похитала головою Вероніка. — Це твоя мати налаштовує його проти мене. Каже, що він невдаха, бо схожий на мене.
— Дурниці, — різко відрізав він. — Мама обожнює Тіму.
— Татку, я не хочу до бабусі, — тихо, але твердо повторив Тимофій, ховаючись за мамину спину.
Борис з роздратуванням переводив погляд з дитини на Вероніку.
— Ти просто його залякала…
— Борисе, досить, — підняла руку Вероніка. — Не при дитині. Тимофію, йди до кімнати, я поговорю з татом.
Хлопчик з полегшенням зник. Вероніка схрестила руки.
— Що це за ігри? — спитала вона. — Навіщо ти навіюєш йому, що ми могли б бути разом? Навіщо знову даєш йому хибну надію?
Борис примружився.
— А чому ні? Це ж правда. Якби ти не влаштувала цирк із розлученням…
— Цирк? — гірко всміхнулась вона. — Для тебе наш шлюб був ідеалом?
— Так, чорт забирай! — підвищив голос він. — У нас була нормальна сім’я. Я вас забезпечував. Чого тобі ще бракувало?
— Свободи, — твердо сказала Вероніка. — Повага. Можливості дихати. Ти контролював кожен мій крок, кожну копійку, кожне слово. Це не сім’я, Борисе. Це був полон.
— Я тебе кохав! — вирвалося у нього з такою люттю, що вона мимоволі відступила. — І досі люблю, попри все, що ти накоїла!
Вона ошелешено дивилась на нього. Цього зізнання вона точно не очікувала.
— Якщо це любов, — повільно мовила вона, — то я краще оберу самотність.
Борис провів рукою по обличчю, і вся його впевненість раптом зникла.
— Я не розумію, де помилився, — тихо сказав він. — Я намагався. Думав, що чиню правильно.
Вероніка вперше за довгий час побачила в ньому не ворога, а втомлену людину.
— Борисе, — зітхнула вона, — ти намагаєшся повернути минуле, якого більше немає. І втягувати в це Тимофія — це жорстоко.
— А зруйнувати родину — не жорстоко? — у його голосі знову зазвучала стара образа.
— Наша родина померла ще до розлучення, — похитала головою Вероніка. — Ми просто вдавали, що все добре. Я більше не могла.
Вони мовчали, ніби між ними не три роки боротьби, а ціла прірва. Нарешті Борис заговорив:
— Я хочу бути хорошим батьком. Справді хочу.
— Тоді почни з того, щоб чути сина, — м’яко сказала вона. — Сьогодні він не хоче бачити твою маму. Поважай його вибір.
Борис вагався. Нарешті кивнув.
— Гаразд. Нехай сам вирішує.
Вероніка покликала Тимофія, і той несміливо визирнув.
— Тим, — Борис присів перед ним, — ми не поїдемо до бабусі, якщо ти не хочеш. А як щодо музею з динозаврами?
Обличчя хлопчика засяяло.
— Справді? — з недовірою подивився він на батька. — І ти не будеш сердитись?
— Ні, — простягнув руку Борис. — Обіцяю.
Тимофій глянув на маму. Вона усміхнулась і кивнула.
— Іди, рідний. Тато дотримає слова.
Борис узяв сина за руку, і вони вийшли. Біля ліфта він обернувся і подивився на Вероніку довгим, уважним поглядом. Без гніву — скоріше з бажанням зрозуміти.
— Я подзвоню, якщо затримаємось, — сказав він.
Коли двері ліфта зачинились, Вероніка сперлася об стіну й заплющила очі. Щось змінилося. Ледь відчутно, але змінилося.
Місяць потому Вероніка з подивом зрозуміла: вона більше не чекає вихідних із тривогою. Борис перестав використовувати сина як зброю. Не дозволяв собі їдких зауважень. Він досі був далекий від ідеалу, але війна, здається, відступила.
У п’ятницю, коли він прийшов по Тимофія, його погляд ковзнув по нових шторах у вітальні.
— Ремонт затіяла? — запитав він без колишньої зверхності.
— Потроху, — кивнула вона. — Крок за кроком.
Борис зніяковіло переступив з ноги на ногу.
— Слухай… Я подумав. Ми обидва хочемо, щоб у Тимофія було все необхідне.
Вероніка напружилась. До чого він веде?
— Я збільшу аліменти, — промовив він. — До п’ятнадцяти тисяч. Більше поки не можу.
Вона приголомшено подивилась на нього.
— Чому?
— Бо він мій син, — знизав плечима Борис. — І… я був неправий. У багатьох речах.
Такого зізнання вона не чула від нього за весь шлюб.
— Дякую, — щиро сказала вона. — Для Тимофія це багато значить.
Борис кивнув і відвів очі.
— Я не хочу війни, Вер. Справді не хочу.
Вона відчула, як усередині щось тепле розливається — не кохання, ні, але щось схоже на полегшення. На мир після виснажливої боротьби.
— Я теж, — тихо відповіла вона. — Ніколи не хотіла.
Коли вони пішли, Вероніка підійшла до вікна. Внизу, на майданчику, син показував батькові новий трюк на турніку. Борис сміявся й аплодував. Вона усміхнулась.
Розкіш — це не новий диван і не лампа. Розкіш — це спокій. Можливість дихати на повні груди. І вона нарешті почала вірити, що заслуговує на цю розкіш.
