Я видерлася на хиткі антресолі, проклинаючи все на світі, аби знайти коробку з ялинковими прикрасами.
Олег присягався, що поставив її на верхню полицю, одразу за комплектом зимової гуми, але там височів лише багаторічний мотлох. Промінь ліхтарика вихопив із темряви запилений картонний ящик, я потягнулася до нього, та рука натрапила на щось м’яке.
Дивний згорток, замотаний у промаслену ганчірку, зісковзнув із краю й упав просто мені в руки. Тканина сама розгорнулася, відкриваючи вміст, від якого по спині пробіг неприємний холодок. На мене дивилося щось, зшите з клаптів і старого одягу, з пластиковою головою від манекена.
Це була лялька — саморобна, кривувата, з ганчір’яним тілом, щільно набитим чимось шарудким.
Але наймоторошніше було те, що на це опудало було вдягнене моє старе плаття в горошок, яке я вважала викинутим років зо три тому. Просто на животі, поверх вицвілого ситцю, була грубо пришита велика червона кнопка, схожа на аварійний вимикач верстата.
Цікавість виявилася сильнішою за огиду, і я, перехопивши ляльку зручніше, натиснула на червоний пластик. Динамік, захований десь у ганчір’яних грудях, спершу прохрипів, а потім чітко й дзвінко промовив:
— Люблю тебе, милий.
Я ледь не злетіла зі стрем’янки, судомно вчепившись у полицю вільною рукою. Річ була зовсім не в словах, які звучали надто механічно для зізнання. Річ була в голосі. Це був голос Свєтки, моєї найкращої подруги, з якою ми дружимо з першого курсу інституту. Саме вона хрестила нашого сина й буквально вчора сиділа в мене на кухні, скаржачись на свекруху й сьорбаючи м’ятний чай.
Я натиснула ще раз, сподіваючись, що мені просто почулося в гаражній тиші.
— Ти найкращий, — проворкотіла лялька Свєтчиним голосом із тими самими інтонаціями, з якими вона зазвичай випрошувала знижку на базарі.
Ноги підкосилися, і я опустилася просто на бетонну підлогу, притискаючи до себе це моторошне творіння. У голові калатала одна безглузда думка: чому вона каже це моєму чоловікові, а не своєму Толику? А слідом прийшло усвідомлення, липке й важке: звідки в гаражі мого чоловіка захована лялька, що говорить голосом моєї єдиної подруги?
Важкі металеві двері протяжно заскрипіли, впускаючи всередину вечірнє світло разом із постаттю чоловіка. Олег зайшов із пакетом продуктів і звичною усмішкою, але вона сповзла з його обличчя швидше, ніж стара фарба зі стіни, щойно він побачив те, що я тримала в руках.
— Ти що тут робиш? — його голос одразу став рівним і настороженим.
Я підняла ляльку за ганчір’яну ногу, демонструючи її як доказ.
— Розбирала речі й натрапила на це непорозуміння. Натиснула на живіт, а вона голосом моєї найкращої подруги сказала: «Люблю тебя, милый».
Олег поставив пакет на верстак, не виказуючи ні сорому, ні каяття. Він не почервонів і не почав виправдовуватися, натомість зробив те, що робив завжди в незручних ситуаціях — перейшов у наступ.
— Іро, поклади річ на місце. Це не твого розуму справа, не лізь у чоловічі питання.
— А в чиї мені лізти? У Свєтині? — я знову натиснула кнопку, дивлячись йому просто в очі.
— Ты гений, никто тебя не ценит так, как я, — радісно видала лялька Свєтиним голосом.
— Вимкни негайно! — гаркнув Олег, роблячи крок у мій бік. Я підскочила, ховаючи ляльку за спину, готова захищатися бодай цим шматком пластику й ганчір’я.
— Це що таке, Олеже? Ти спиш зі Свєткою? Скажи мені правду.
Він так картинно закотив очі, ніби я поцікавилася, чи обертається Земля навколо Сонця.
— Боже, яка ж ти примітивна, Іро. «Спиш», «не спиш» — у тебе все зводиться до тваринних інстинктів. Це проєкт! Ми з Толиком розробляємо інтерактивну іграшку-антистрес для чоловіків, персоналізований аудіопомічник для підвищення самооцінки.
— Проєкт? — мій сміх прозвучав різко й неприродно. — Проєкт «Свєта з пап’є-маше»? І чому ця «підтримка» говорить голосом моєї подруги?
Олег скривився, ніби в нього раптом розболівся зуб.
— Бо у Свєтки гарна дикція, і я попросив її по-дружньому начитати тестові фрази! Ти завжди шукаєш підступ там, де його немає, і роздмухуєш із мухи слона.
Він говорив упевнено, складно, майже переконливо. П’ять років тому я б, можливо, повірила й навіть вибачилася за свою «істеричність». Але я уважніше подивилася на ляльку й помітила деталь, яка руйнувала всю його легенду.
— Якщо це для бізнесу, — тихо спитала я, — чому вона вдягнена в мої старі речі?
Олег завмер, його погляд ковзнув по сукні, потім повернувся до мого обличчя, і в очах блиснула паніка.
— Тобі здалося. Це просто якась ганчірка.
— Це моя сукня в горошок, я порвала поділ на дачі позаминулого року, ось дірка, — я ткнула пальцем у розрив. — Ти зберігав її для неї?
Він важко зітхнув, схрестив руки на грудях і сперся на верстак, приймаючи позу господаря ситуації.
— Добре, припустімо. І що? Взяв перше, що трапилося в мішку зі сміттям, щоб не залишати корпус голим. Іро, не винось мені мозок, віддай прототип і йди додому готувати вечерю.
Він простягнув руку владно, навіть не допускаючи думки, що я можу відмовити. Я дивилася на його гладке, самовдоволене обличчя й не відчувала ні бурі, ні сліз — лише холодне усвідомлення, що переді мною щось дрібне й огидне, що не можна залишати поруч.
— Ні, — твердо відповіла я. — Я забираю «прототип», щоб показати інвесторам.
— Яким ще інвесторам? — він напружився, втрачаючи впевненість.
— Толику, чоловікові Свєти. Думаю, він високо оцінить стартап, особливо ту частину, де його дружина начитує любовні зізнання для мого чоловіка.
Обличчя Олега вкрилося червоними плямами.
— Ти не посмієш, це зруйнує їхню сім’ю! Ти ж її подруга!
— А ти мені друг? — спитала я, проходячи повз нього до виходу. Він спробував схопити мене за лікоть, але я різко смикнулася. — Доторкнися до мене ще раз — і я ввімкну цю ляльку на гучному зв’язку під час недільного обіду в твоєї мами.
Олег відсмикнув руку, наче обпікся, чудово знаючи суворий характер своєї матері. Я вийшла з гаража у щільне вечірнє повітря, притискаючи до себе ляльку, яка здавалася гарячою, ніби мала жар. Вдома я кинула «Свєту» на диван і набрала знайомий номер.
— Алло, Ірусь? — голос у слухавці був веселий і дзвінкий. — Ми завтра йдемо в кіно, усе в силі?
— Приходь зараз, — коротко відповіла я. — Треба поговорити, у мене тут гостя, яка дуже хоче тобі щось сказати.
Свєта примчала за десять хвилин, адже жила в сусідньому під’їзді. Вона влетіла до квартири, пахнучи дощем і здобними булочками, сповнена енергії.
— Ну, що за пожежа? Олег удома?
— Олег у гаражі, продумує бізнес-стратегію, — я кивнула на диван. — Знайомся.
Її усмішка застигла, перетворившись на гримасу жаху, коли вона впізнала свій голос.
— Звідки… звідки це в тебе?
— Із гаража. Скажи мені, Свєто, це справді «проєкт»?
Вона опустилася в крісло, розуміючи, що заперечувати марно.
— Ір, це не те, що ти думаєш! Ми не спали, чесно! Він просто скаржився, що ти його не підтримуєш, постійно пиляєш, а йому потрібно чути добрі слова.
— І ти, як вірна подруга, вирішила допомогти?
— Він заплатив мені, — випалила Свєта й одразу прикрила рот рукою.
Я кліпнула, намагаючись осмислити почуте.
— Що?
— У нас іпотека, Ір! — у її очах стояли сльози. — Толик залишився без премії, нам нічим платити. А Олег сказав, що треба лише записати кілька фраз для психологічного розвантаження, платив по п’ять тисяч за сеанс! Я просто читала текст!
— «Люблю тебя, милый» — це просто текст? — я дивилася на неї з відразою.
— Він просив! Казав, що йому важливо відчувати себе значущим чоловіком!
Я перевела погляд із заплаканої подруги на ляльку в моїй старій сукні. Двоє дурнів: один — самозакоханий нарцис, якому замало живої дружини й потрібен сурогат для похвали, друга — «помічниця», готова продати совість за платіж по кредиту.
— Скільки там фраз? — втомлено спитала я.
— Двадцять, — схлипнула Свєта. — Там ще є «Ты прав во всем» і «Прости, я была дурой».
Я підійшла до ляльки, намацала перемикач режимів ззаду й натиснула.
— Прости, я была дурой, — покаянно промовив механічний голос.
— Дуже переконливо, — кивнула я. — Акторська майстерність на висоті.
У передпокої з глухим лязгом зачинилися двері, і до кімнати увійшов Олег. Побачивши нашу компанію, він миттєво намагався взяти ситуацію під контроль.
— То ви тут бабсовет влаштували? Свєта, скажи їй, що це просто робота.
Свєта стиснулася в кріслі:
— Олег, вона все знає про гроші.
Мить — і весь блиск і надумана важливість миттєво розтанули. Перед нами стояв уже не успішний підприємець, а змучений життям чоловік, спійманий на чомусь ганебному.
— Іро, тобі не зрозуміти, — почав він, дивлячись у підлогу. — Чоловіку потрібен тил, безумовна віра. А ти? Лише вимоги та докори. Я втомився бути функцією, хотів приходити в гараж і чути, що я коханий!
— Так одружився б на Свєті, — запропонувала я. — Вона ж старається, правда, тільки за гроші.
— Дурепа, — буркнув він.
Я взяла важку ляльку — всередині, судячи з усього, був потужний акумулятор — і підійшла до чоловіка.
— Отже, так, цей цирк закінчено. Забирай.
— Що? — він здивовано дивився на мене.
— Забирай свій ідеал. Вона не пилить, не просить грошей, завжди погоджується. Вона навіть носить мою стару сукню, яка тобі подобалася більше, ніж я. Живіть з нею в гаражі.
— Іро, не починай… — він спробував криво посміхнутися. — Ну пограли і досить, викинь її.
— Ні, Олег. Я викидаю не її, я викидаю тебе.
— Через ляльку?! — завизів він. — Ти руйнуєш сім’ю через ганчіркову іграшку?!
— Я руйную сім’ю через те, що ти зробив зі мною опудало у своїй голові, а з нашого життя — дешевий спектакль.
Я повернулася до Свєти:
— А ти забирай свої п’ять тисяч і йди додому до Толіка. І молись, щоб я йому не розповіла, як ти підробляєш «голосовим помічником».
Свєта зникла з квартири миттєво, не прощаючись.
Олег стояв, притискаючи до себе потворне створіння, і виглядав жалюгідно.
— Ти серйозно? Іро, це ж нісенітниця. Куди я піду на ніч?
— У гараж, — я відкрила вхідні двері настіж. — Там гарна теплоізоляція і приємна компанія. Вона тобі скаже, що ти у всьому правий.
— Ти пошкодуєш! — крикнув він уже з сходової клітки. — Ти приповзеш! Кому ти потрібна в свої тридцять п’ять!
Я захлопнула двері перед його носом і двічі повернула замок. З того боку пролунав глухий удар і приглушений синтетичний голос:
— Ти найсильніший, милий.
Я сповзла по дверях на підлогу. У квартирі повисла густа, ватна тиша, порушувана лише ритмічним гудінням холодильника на кухні.
Я пройшла в кімнату, підняла з підлоги обривок промасленої ганчірки, в яку була загорнута лялька, і з відразою кинула його у сміттєве відро. Потім довго стояла під душем, намагаючись змити з себе відчуття пилюки, липкої тканини і чужої брехні.
Олег дзвонив ще годину, стукав у двері, але я не відкрила. Сиділа на кухні, пила пустий чай і дивилася на полицю, де раніше стояла їхня спільна з Толіком фотографія з рибалки — тепер там було чисто й порожньо.
Через тиждень я дізналася, що Олег живе у мами. Свєта з Толіком роблять вигляд, що нічого не сталося, але подруга обходить мене стороною, коли ми випадково перетинаємося у під’їзді. Кажуть, ляльку Олег так і не викинув. Сусідка бачила, як він вантажив речі в машину, і на передньому сидінні красувалося це опудало.
Виявляється, вона все-таки краща за мене. Вона вміє мовчати, коли він не натискає на кнопку, а я так і не навчилася бути зручною функцією. Я дістала з шафи нову яскраво-жовту чашку, куплену вчора, наляла свіжого чаю і усміхнулася власному відображенню в темному вікні.
— Люблю тебе, мила, — сказала я сама собі вголос.
І мій власний голос прозвучав набагато переконливіше будь-якої синтетики.
