Свекруха вранці у суботу настирливим дзвінком підняла подружжя з ліжка.
– Діти, ну ви там як? Коли приїдете? – нетерпляче запитала Юлія Миколаївна.
– Мамо, зараз тільки шоста ранку, – сонним голосом заперечив Роман.
– Отож бо й воно, що шоста, а ви ще в ліжку! – докірливо сказала жінка. – Їхати дві години, справ у вас купа, досить уже спати!
– Зараз, – зітхнув чоловік і почав протирати очі.
Марина чула всю розмову чоловіка з матір’ю й теж неохоче почала ворушитись у ліжку.
– Мама й поспати не дасть, так щовихідних, – приречено сказав Роман. – Гаразд, справді час вставати…
– Так, треба хоча б о сьомій виїхати, – жінка сіла на ліжко й пригладила рукою скуйовджене волосся.
– Ти теж поїдеш зі мною? – поцікавився чоловік.
Марина здивовано підняла брови. Вперше в житті Роман поставив їй таке запитання.
Зазвичай вони завжди разом їздили до свекрухи в село, бо та завжди легко знаходила кожному справу.
– Авжеж, тим паче я вже прокинулась, та й Юлія Миколаївна потім тебе діставатиме, чого це я не приїхала, – солодко позіхнула Марина.
Роман не став заперечувати, і за пів години подружжя вже вийшло з під’їзду та сіло в машину, припарковану під вікнами.
Дорога до свекрухи справді була довгою. Дві години по розбитому шляху завжди давалися подружжю непросто.
Роман бурчав і час від часу лаяв дорожників, які ніяк не могли покласти новий асфальт.
Під монотонне буркотіння і мелодійну музику з колонок Марина зазвичай засинала.
Та сьогодні сон не йшов зовсім. У результаті всі дві години вона мовчки розглядала краєвиди за вікном.
Юлія Миколаївна з нетерпінням чекала на сина й невістку на лавці біля хати.
Побачивши машину, вона миттєво підхопилася й кинулася до авто, ледь не потрапивши під колеса.
– Мамо, ти що витворяєш?! – обурився Роман. – Можна ж дочекатись, поки я зупинюся.
– Та нічого страшного! – нервово захихикала Юлія Миколаївна й почала обіймати сина. – Ходімо в дім, я вночі напекла пирогів, поснідаєте.
Подружжя перезирнулося, посміхнулося одне одному й попрямувало слідом за жінкою.
Після того як Юлія Миколаївна пригостила всіх пирогами, вона взялася роздавати вказівки:
– Так, Маринко, зараз підемо баню відмити й побілити, а ти, Ромчику, гайда до Ольги, допоможеш з дровами. І пиріжків їй захопи – з лівером і малиною, вона їх обожнює.
Син кивнув, показуючи, що все зрозумів і негайно вирушає виконувати.
– Ольга – це двоюрідна сестра? – запитала Марина, зацікавившись, кому саме допомагає її чоловік.
– Ні, вона теж родичка, але не двоюрідна, – злегка нервово засміялася Юлія Миколаївна. – Дівчина хороша, часто потребує допомоги – сама живе, без чоловіка. Та годі вже, ходімо, баню в порядок приводити.
Марина лише мовчки кивнула та пішла за свекрухою.
Приблизно три години вона з милом і ганчіркою приводила в порядок баню, а свекруха здебільшого крутилася в хаті, вигадуючи собі зайняття.
Закінчивши прибирання, Марина покликала Юлію Миколаївну перевірити. Та уважно оглянула кожен кут і, знизавши плечима, сказала:
– Та нічого, зійде. Йди перекуси, а потім разом підемо бур’яни з грядок витягувати.
– А Роман повернувся? – витираючи піт з чола, поцікавилася Марина.
– Ще ні. Там роботи ще повно, – махнула рукою свекруха. – Іди до хати. Не забудь руки у бочці для поливу сполоснути.
Марина послухалась, помила руки і зайшла на кухню. У цей момент Юлія Миколаївна якраз розмовляла по телефону, а помітивши невістку, одразу ж закінчила дзвінок.
– Ольга телефонувала. Каже, Рома ще затримається. Окрім дров, там ще город треба полити, – мовила вона з виглядом важливості.
Роман повернувся близько десятої вечора. Проте на втомленого він зовсім не був схожий — навпаки, виглядав веселим.
– Усе зробив? – тихо спитала Марина.
– Так, – відповів чоловік і цмокнув дружину в щоку.
І саме тоді вона відчула від нього різкий запах алкоголю та смаженого шашлику.
– Ти пив?
– Трохи, після роботи, – почав виправдовуватись Роман.
– А що тут такого, як трохи хильнув? – одразу ж стала на захист сина Юлія Миколаївна.
Марина розгубилась від такого тиску, але щось у поведінці свекрухи її насторожило.
Жінка почала ніби ненароком розпитувати Романа про Ольгу й коли ж він їх познайомить.
– Іншим разом, зараз не до того. Завтра ще дах їй треба допомогти латати, – поспішно відмахнувся Роман.
– Як скажеш, – знизала плечима Марина й пішла в спальню.
Серед ночі вона прокинулась і з подивом виявила, що чоловіка поруч немає. Підійшла до дверей — замкнені зсередини.
Марина з острахом прищурилась. Де ж він тоді міг бути, якщо двері були зачинені?
Всю ніч вона не спала, а вже о шостій ранку почула, як встала Юлія Миколаївна й пішла відчиняти двері.
За кілька хвилин почувся веселий голос Романа, але свекруха одразу ж цокнула йому, змусивши говорити тихіше.
Марина стрімко піднялась, накинула халат і вийшла на кухню. Дивлячись чоловікові прямо в очі, запитала:
– Де ти був?
– Та як де? Вдома був, – відказав Роман, знизуючи плечима.
– Не було тебе…
– Та не вигадуй, – нервово перебила Юлія Миколаївна. – Удома він був!
– Що тут відбувається? – перевела погляд із чоловіка на свекруху.
– Це в тебе треба питати, – закотила очі та. – Приснилось, мабуть.
– Та ні, його справді не було! – Марина глянула на Романа з підозрою. – Ти нічого мені не хочеш сказати?
– У справах був, – зніяковіло пробурмотів чоловік, чухаючи потилицю.
– Вночі?! – глузливо перепитала Марина. – Може, поясниш?
Замість відповіді Роман зиркнув на Юлію Миколаївну, а та опустила очі додолу.
Марина підійшла ближче й відчула від нього аромат жіночих парфумів.
– Де ти був? І з ким?
– Ромо, ну чого ти перед нею м’явся? Вже скажи правду, – знову буркнула свекруха.
З виразу обличчя сина Юлія Миколаївна одразу зрозуміла: розкривати карти перед дружиною він не збирається.
– Знову все на мені. Переночував у Ольги. Вони й так бачаться нечасто, – тихо буркнула вона, ніби виправдовуючи його.
Марина насторожено подивилася на свекруху, чекаючи подальших пояснень.
– Ольга – коханка мого Роми. Вже років п’ять, – з легким усміхом знизала плечима Юлія Миколаївна, наче йшлося про щось буденне.
Ці слова були для Марини мов грім серед ясного неба. Спершу вона подумала, що жінка жартує. Але за хвилину зрозуміла: ні, то не іронія, не сарказм – сувора правда.
– То поки я вам, як невістка, город полю й баню мию, мій чоловік, з вашої ж подачі, дрова рубає й дах лагодить у своєї коханки? – нервово засміялася Марина й схопилася за голову.
Їй нестерпно хотілося кричати, розбивати все навколо, аби хоч трохи випустити біль і гнів. Але замість цього вона мовчки пішла до кімнати, швидко зібрала речі і вирушила на найближчу електричку.
Роман повернувся лише під вечір. Побачивши зібрану сумку в коридорі, застиг.
– Сьогодні ж ти виїжджаєш. Я сама подам на розлучення. Ніколи не думала, що поки я допомагатиму твоїй матері, ти – своїй коханці, – спокійно, але безжально мовила Марина.
Чоловік не став виправдовуватись. Мовчки взяв сумку і вийшов, не озирнувшись.
Усю ніч Марина не могла заснути. Найважче було усвідомити, що всі ці роки вона жила з чоловіком, який безсоромно водив її за ніс. І навіть у селі, де всі знали одне одного, він не соромився бачитися з іншою, видаючи її за родичку. І Марина нічого не підозрювала…
