— Родіоне! Ти взагалі чуєш, про що ти і твоя мама мене просите? А точніше — наказуєте?
— Наталю, будь людиною, май совість і поважай свою свекруху. Ну попросила мама, щоб ти на кілька днів поїхала. Що тут такого?
— Дійсно, що це я розхвилювалася? Це вже просто ні в які ворота не лізе!
— Алло, Наталю? Поклич Романа до телефону, мені треба з ним переговорити, — моє обличчя перекосилося, коли я почула голос свекрухи, яка навіть не спромоглася привітатися.
— Добрий день, Світлано Аркадіївно. Родіон зараз зайнятий терміновим замовленням і просив його не турбувати.
— А ти й не турбуй. Рідна мати завжди знайде час поговорити зі своїм сином. Клич його негайно!
— Гаразд, зачекайте, зараз покличу.
— «І чому ця шкідлива старенька не дзвонить йому на мобільний? Вона ж знає, що до домашнього телефону підходжу тільки я або Лєна, наша донька. Напевно, спеціально, щоб вимотати мені нерви й посварити нас!»
— Родіоне, — постукала я у двері його кабінету, — тобі мама дзвонить.
— Я ж просив не турбувати мене, у мене ж термін! — чоловік, успішний дизайнер, працював віддалено і цінував кожну хвилину.
— Це твоя мама. Скажи їй сам, що зайнятий, бо мене вона не слухає. І так, вона чекає тебе на лінії, — я роздратовано грюкнула дверима.
— Так, мамо, добрий день! — почав чоловік, посміхаючись. — Звісно, радий тебе чути. Працюю, так, працюю вдома. Ти ж знаєш, вже давно пора звикнути.
— Родю, я за тобою скучила. Завтра зранку приїду до вас, синочку.
— Мамо, я спершу поговорю з Наталею. Давай я пізніше тобі зателефоную.
— Це зайве, але добре, рідний, чекатиму.
— Наталю! — гукнув мене чоловік.
— Що сталося?
— Мама хоче завтра приїхати. Я сказав, що спершу пораджуся з тобою.
— Чудово. Я проти. Не хочу, щоб твоя мама приїжджала.
— Я не зрозумів. У якому сенсі ти проти?
— Родіоне, що тут незрозумілого? Нагадую, ми живемо в моїй квартирі. І я не хочу, щоб Світлана Аркадіївна знову завітала в гості. Це вже третій раз за місяць! Ми з нею зовсім не ладимо.
— Наталю, не вигадуй. Мама любить і тебе, і Лєну. Просто ти сприймаєш усе в штики. Могла б іноді й дослухатися до її порад.
— Родіоне, не знаю, звідки ти це взяв, але я точно знаю, що твоя мама мене ненавидить. Вона вважає мене розлучницею, яка забрала тебе з маминого гніздечка. І я не хочу, щоб вона приїжджала. Можеш їй так і передати.
— Наталю, ти, здається, не розумієш, йдеться про мою найближчу людину. Я взагалі міг не питати твоєї думки. А ти ще вирішила дорікнути мені твоєю квартирою? Тобі не соромно? Так, мама була права, ти жахлива егоїстка!
— А як же ми? Ми для тебе хто? Я і Лєна, ми теж твоя сім’я чи ні?
— Не перебільшуй! — чоловік перейшов на крик. — Мама приїде, і це навіть не обговорюється!
Я пішла на кухню, голосно грюкнувши дверима. Ось уже вісім років свекруха отруює наше життя: нескінченні візити, докори в мою адресу. Постійно я щось не так роблю: господиня погана, готую несмачно, дитину виховувати не вмію. Робота в мене «нікудишня», вдома бруд, і поваги до свекрухи ніякої.
Чоловік зайшов на кухню, обійняв мене.
— Натусю, ну вистачить. Мама приїде лише на півтора дня, у неділю ввечері поїде.
— Ясно, — відповіла я, зриваючись із місця.
Наша донечка Лєна повернулася зі школи. Вона закінчувала перший клас і була моєю гордістю. Але навіть до неї свекруха мала претензії. Якось я випадково підслухала їхню розмову:
— Лєночко, а ти кого більше любиш: маму чи тата?
— Маму, — відповіла дитина. — Мама зі мною грається, гуляє, допомагає з уроками. А тато завжди зайнятий.
— А може, тато тобі і не тато зовсім? Тому й не любить тебе?
Лєна розплакалася. Я більше не могла це терпіти. Забігла в кімнату:
— Світлано Аркадіївно, що ви собі дозволяєте? Навіщо ви такі дурниці говорите дитині? Як вам не соромно?
Лєна заплакала ще дужче.
— Донечко, не плач. Бабуся невдало пожартувала.
— Я і не думала жартувати. Лєна ж не від мого сина. А Родіон це відчуває, от і не тягнеться до неї. Тут все очевидно.
— Не кажіть дурниць, Лєна — копія Романа! — Я забрала заплакану доньку й пішла до іншої кімнати.
Коли я виходила заміж, усе виглядало ідеально. Родіон здавався мені цікавим і перспективним чоловіком, але я й подумати не могла, що разом із симпатичним хлопцем до мене «додасться» і його прискіплива мати.
Наші стосунки розвивалися швидко, і вже за пів року він зробив мені пропозицію. Я з радістю погодилася, подруги заздрили, а я була на сьомому небі від щастя.
При першій зустрічі зі Світланою Аркадіївною я не звертала уваги на її колючі зауваження й саркастичні коментарі. Я була закохана й дивилася на світ крізь рожеві окуляри.
Родіон був налаштований серйозно, і, попри протести його матері, ми одружилися. А через одинадцять місяців народилася наша маленька Лєночка. Свекруха весь час докучала мені під час вагітності, зі своїми моралями та «корисними» порадами. Я вважала, що просто перебільшую через гормони, а вона всього лиш хоче допомогти.
Чомусь моя мама так себе не поводила. Дізнавшись, що я вагітна, вона разом із татом подарувала нам велику й світлу квартиру. Вони не дуже симпатизували Родіону, хоча ніколи не втручалися в моє особисте життя. Але точно не хотіли, щоб чоловік мав будь-які права на квартиру. Вона була оформлена тільки на мене і не підлягала поділу у разі розлучення.
Родіон захоплювався дизайном, і його помітила престижна компанія, запропонувавши вигідну роботу. Я пишалася своїм чоловіком, який став справжнім професіоналом у своїй справі. Згодом йому дозволили працювати дистанційно, і, порадившись зі мною, він погодився.
У нас була простора квартира, тому одну з кімнат ми обладнали під його кабінет. У вільний час чоловік допомагав мені з дитиною, але навіть тут не обходилося без свекрухи.
— Родю, синку, що ж ти себе не бережеш? І працюєш, і з дитиною носишся! Наталка що, весь день на дивані лежить? — бідкалася вона кожного разу, коли приїжджала.
— Мамо, мені в радість допомагати Наталці. Їй теж нелегко: вона готує, прибирає, ходить за покупками. А Лєна у нас дівчинка активна, їй постійно потрібна увага. Наталка ночами не висипається.
— Раніше жінка в полі народжувала, день полежить, а потім із дитиною за спиною йде працювати цілий день. І нічого, ніхто не скаржився!
— Світлано Аркадіївно, ви самі в полі народжували? — не втрималася я від саркастичного коментаря.
— Ні, не в полі, — ображено відповідала вона, — але Романа я сама виховувала! І якого чудового сина виростила, правда, дорогий? — зацiлувала вона свого «золотого» сина.
Я тільки зітхнула й похитала головою. Сперечатися з цією жінкою було марно.
Коли Лєна підросла, я влаштувалася вихователькою в дитячий садок, який ми обрали для доньки. Вона була чутливою дитиною, і я раділа, що можу залишатися поруч із нею. Свекруха, дізнавшись про це, лише презирливо фиркнула. Я іншого й не очікувала. На її думку, я сиділа на шиї у її «Родечки».
Світлана Аркадіївна належала до тих жінок, які вважали своїх дітей своєю власністю. Родіон був її єдиним сином, і вона присвятила йому все своє життя. Коли він вирішив одружитися, для неї це стало справжнім ударом.
Я старанно готувалася до її візиту, хоча знала, що це марно: вона все одно знайде, до чого причепитися.
Я була проти її приїздів, але через це ми постійно сварилися з чоловіком. Він любив матір і не міг їй відмовити, а мої аргументи про те, що вона руйнує нашу родину, здавалися йому нісенітницею. І цього разу все повторилося. Свекруха знову перемогла.
Світлана Аркадіївна приїхала на світанку, нікого не давши виспатися. Родіон відчинив їй двері, і вона одразу почала його обіймати, цілувати та бідкатися.
— Синочку, як же я скучила! Щось ти погано виглядаєш, схуд. Наталка зовсім від рук відбилася, не годує тебе?
— Мамо, та що ти. Ми просто ще всі спали. Не думав, що ти приїдеш так рано.
— Знаєш, синку, хто рано встає, тому Бог дає. Мені ж далеко до вас їхати, аж із другого кінця міста. Тож я встала раніше, щоб уникнути заторів і натовпу в транспорті. Наталю! — покликала вона мене, — ти й далі триматимеш мене на порозі? Іди допоможи зняти пальто, дай тапочки!
— Доброго ранку, Світлано Аркадіївно, — неохоче вийшла я зі спальні, — прошу говорити тихіше, Лєна ще спить. Дайте дитині відпочити.
— Хм, Родіоне, тобі не здається, що твоя дружина занадто балує доньку? Дитину треба привчати до режиму. От я в її віці…
— Ось ваші тапочки. Давайте пальто, — нетерпляче перебила я її.
— Хамка! — фиркнула свекруха. — І де ти таку знайшов? От дочка тітки Ліди — розумниця, скромна, порядна, а тобі ця потрібна. Любов у них, бачиш. Наталю, налий мені чаю. Я ж довго добиралася, замерзла. Квартиру, напевно, спеціально обрали подалі від мене.
Я промовчала й пішла на кухню ставити чайник. Свекруха з Родіоном попрямували у вітальню. З роздратуванням я слухала, як вона сюсюкається зі своїм тридцятирічним «синочком».
Усе відбувалося, як завжди. Світлана Аркадіївна милувалася та захоплювалася роботою Родіона, а до мене ставилася, як до обслуги. І все одно їй нічого не подобалося: їжа то гаряча, то холодна, то несмачна. Вона скаржилася синові, що я все це роблю навмисно.
На онуку їй було байдуже. Лєна для неї була пустим місцем. Потім вона ще дивувалася, чому внучка не рада її приїздам. Лєна намагалася не виходити зі своєї кімнати, щоб не потрапляти бабусі на очі. Я б теж так хотіла, але настирна жінка постійно мене смикала, щось вимагаючи.
— Наталю, принеси мені плед, у мене ноги замерзли, — я приносила плед. — Та це ж синтетика, зовсім не гріє! — бурчала вона, і я несла інший, але той був колючим. Так тривало два дні. Жодної хвилини спокою.
Ближче до вечора свекруха сказала Родіону, що наступні вихідні хоче провести з ним наодинці, а я з донькою маю поїхати до моїх батьків. Вона говорила це нахабно, зовсім не соромлячись моєї присутності. Спочатку я зробила вигляд, що не почула. Сподівалася, що чоловік відмовить матері. Але коли Світлана Аркадіївна збиралася додому, вона знову завела своє:
— Перед моїм приїздом твоя дружина повинна звільнити квартиру.
Тут я не витримала.
— Світлано Аркадіївно, ви взагалі розумієте, що говорите? Ви й так постійно знущаєтеся з мене, а тепер я ще й повинна залишати власну квартиру? Ну вже ні, не дочекаєтеся!
— Наталю, не смій так розмовляти з моєю мамою! Що тут такого? Навідаєш своїх батьків. Хіба важко піти їй назустріч? — став на її захист Родіон.
— Знаєте що, мої любі родичі, з мене досить! — я кинула пальто свекрухи на підлогу. — Ви, Світлано Аркадіївно, справжня негідниця, яка не дає жити нашій сім’ї. А ти, Родіоне, так і залишився маминим синочком. Мені такий чоловік не потрібен!
— Я — негідниця? Родіоне, ти чуєш, що твоя дружина взагалі совість втратила? — причитала свекруха, піднімаючи пальто з підлоги.
— Наталю, що з тобою? — дивився на мене здивовано чоловік. — Це недостойна поведінка.
— А що ви від мене хочете з таким ставленням? Родіоне, збирай свої речі! — я дістала великий чемодан. — І забирайся звідси разом зі своєю мамою. Будете проводити разом скільки завгодно часу!
Родіон розгублено почав збирати речі, а я пішла в кімнату, задоволена собою. Нарешті я зрозуміла, що мамин синочок мені не потрібен. Я впораюся й без нього!
