Дядько Коля сидів на моїй кухні в самих сімейних трусах у горошок і доїдав останній шматок витриманого пармезану. Того самого, який я ховала в глибині холодильника, за банками з соліннями, сподіваючись зберегти для салату до приїзду чоловіка.
Він жував повільно, із задоволенням причмокуючи, і дивився у вікно, немов поміщик, що оглядає свої володіння.
Крихти сипалися на його волохаті, відлиті бронзою засмаги груди, застрягали в рідкій сивині й падали на мою ідеально випрасувану лляну скатертину. Звук його щелеп, які перемелювали твердий сир, здавався мені гучнішим за працюючий перфоратор.
— Леночко, — промимрив він, не обертаючись і навіть не намагаючись прикритися. — А що, ковбаски сирокопченої більше нема? Ми з Зінулею звикли щільно снідати. Організм, знаєш, вимагає білків з самого ранку.
Я стояла в дверному отворі, стискаючи в руках кухонний рушник. Усередині підіймалася гаряча, задушлива хвиля, але я звично загнала її назад. Не лють навіть, а важке, свинцеве усвідомлення: мене тут більше не поважають, а мій простір стиснувся до розмірів килимка біля дверей.
— Це був сир для салату, Миколо Івановичу, — мій голос пролунав глухо, без емоцій. — І він коштує півтори тисячі за кілограм.
— Та годі тобі, Ленусю, не дріб’язкуй, — відмахнувся він, закидаючи до рота останній скибок і облизуючи жирні пальці. — Купиш ще. Ти ж у нас багата, в офісі сидиш, папірці перекладаєш. А нам із тіткою пенсію берегти треба. Зуби нині — задоволення дороге, сама розумієш.
З ванної долинув шум води, схожий на рев водоспаду Вікторія. Тітка Зіна, рідна сестра батька мого чоловіка, «приймала ранковий моціон» уже п’ятдесят хвилин. Лічильник у туалеті крутився з такою швидкістю, що здавалося — от-от злетить у повітря. У квартирі стояла волога задуха, як у тропічній оранжереї, і пахло чужим, дешевим квітковим милом.
Двері розчинилися, випустивши клуби пари. Випливла Зінаїда Петрівна — розпарена, червона, в моєму білому махровому халаті, який був їй замалий на три розміри й тепер тріщав по швах на її монументальній фігурі.
— І шампунь у тебе, Ленка, якийсь рідкуватий! — гаркнула вона замість привітання, витираючи голову моїм лицьовим рушником. — Я пів банки вилила, ледве намилювалась! От у нас у Сизрані — «Кропив’яний» чи «Ромашковий». А ця твоя Франція — одна назва і суцільна хімія.
Вона гепнулася на стілець поруч із чоловіком, ледь не збивши широким стегном вазу із сухоцвітами. Стілець жалібно скрипнув, але витримав.
«На тиждень, зуби підлікувати».
Ця фраза, сказана два тижні тому телефоном, звучала в моїй голові, мов заїжджена платівка. Тиждень минув сім днів тому. Зуби були на місці, до стоматолога ніхто навіть не записався. Гості теж були на місці і, судячи з кількості їхніх речей у коридорі, їхати вони не збиралися до зими. Мій чоловік, Паша, як на зло, застряг на вахті на півночі, і я залишилася сам на сам із цим стихійним лихом.
Я дивилася на масні плями на губах дядька Колі. На мокрі, розпливчасті сліди босих ніг Зіни на ламінаті. На порожню полицю холодильника, де ще вчора лежали продукти на три дні.
Ввічливість — це розкіш, яку я більше не могла собі дозволити. Моє терпіння, яке всі вважали безмежним, раптом натяглося, як гітарна струна, і луснуло з оглушливим дзвоном. Клацнув невидимий тумблер, переводячи систему життєзабезпечення в аварійний режим.
— Щільно снідати? — перепитала я, відчуваючи, як губи самі розтягуються в усмішці. Не добрій, господарській. Хижій. — Буде вам щільно. І корисно. Дуже корисно.
Наступного ранку я прокинулася до світанку. О шостій ранку я вже була на міському ринку, у найвіддаленішому, темному кутку рибного павільйону. Там, де не пахло морем і свіжістю, а стояв важкий дух старої твані й безнадії.
Я шукала не шляхетну сьомгу і не стейки тріски. Я шукала треш.
У пластикових ящиках із льодом, підморгуючи мені мутними, затягнутими білуватою плівкою очима, лежали вони. Величезні голови товстолобів і сомів. Із роззявленими пащами, повними дрібних гострих зубів, із зябрами кольору запеклої крові. Я набрала три кілограми голів. І попросила зважити ще кілограм нечищеної луски та риб’ячих хвостів «для навару».
Продавчиня, кремезна жінка у фартуху, вкритому риб’ячим слизом, подивилася на мене з повагою.
— Котам берете? — спитала вона, ляпаючи слизький пакет на ваги.
— Ні, — чесно відповіла я. — Улюбленим родичам.
Повернувшись додому, я відчула себе алхіміком, який готує велике діяння. Я дістала найбільшу емальовану каструлю, яку ми зазвичай використовували для стерилізації банок, і закинула туди весь вміст пакетів. Не промиваючи. Разом з очима, зябрами і слизом.
Коли вода закипіла, по квартирі поповз ВІН.
Запах.
Це був не просто аромат юшки. Це була симфонія розкладання. Здавалося, що десь під плінтусом здохла не одна миша, а ціла популяція, причому тиждень тому.
Запах старої ганчірки, якою мили палубу риболовецького траулера, змішався з ароматом зацвілого ставка. Сморід був щільний, відчутний. Він просякав штори, в’їдався в оббивку дивана, просочувався в кожну щілину, заповнюючи собою весь простір.
Першою на кухню виповзла Зінаїда Петрівна. Вона морщила ніс так, що він став схожим на печену картоплину, і відмахувалася рукою від невидимих мух.
— Ой, матінки… Свят-свят… — простогнала вона, прикриваючи рот долонею. — Ленка, у тебе що, каналізацію прорвало? Чи сусіди знизу труп ховають? Дихати ж нічим!
— Це сніданок! — бадьоро відрапортувала я, з гуркотом опускаючи ополоник у мутне, бурляче вариво. — Традиційна поморська юшка за старовинним рецептом!
Рідина в каструлі була сірою, каламутною, з райдужними жирними розводами, схожими на бензинову плівку в калюжі. З глибини раз по раз виринала чиясь вусата голова, дивлячись на світ німим докором і здивуванням.
— Сніданок? — у дверях з’явився дядько Коля. Обличчя в нього було зеленкувате, під колір стін у під’їзді, а руки машинально підтягували сповзаючі труси. — Лен, може, це… у кафе сходимо?
— Які ще кафе! — я перегородила вихід із кухні, вперши руки в боки. — Ви ж самі скаржилися на здоров’я, на суглоби. Це дуже корисно для зубів, тітко Зіно. Фосфор! Чистий фосфор і кальцій у природному вигляді. У найкращих ресторанах Марселя це називають буйабесом і беруть шалені гроші. А я вам від душі зварила, безкоштовно.
Я поставила перед ними глибокі тарілки.
Плюх.
У тарілку дядька Колі гепнулася велика щуча голова. Вона лягла на бік, вишкірючись на нього кривою, зловісною посмішкою. В очниці застиг німий запит: «Ти й це з’їси?»
— Їжте, поки гаряче! — наказала я крижаним тоном, що не терпів заперечень. — У нашій родині прийнято доїдати все до дна. Не викидати ж делікатес, коли у світі криза.
Дядько Коля гикнув, і цей звук пролунав, мов постріл, у тягучій тиші кухні. Зіна перелякано зиркнула на каструлю, наче чекала, що звідти зараз вилізе морське чудовисько й потягне її на дно.
— Ленусю, може, просто чайку? З печивом? — боязко, улесливо спитав Коля.
— Ніякого чаю до їжі! Шлунок зіпсуєте сухом’яткою. Ложки в руки — і вперед. Я старалася, з п’ятої ранку варила, душу вкладала.
Вони їли.
Давилися, червоніли, пітніли, але їли. Халява — страшна сила. Безкоштовне житло в центрі міста й повний пансіон вартували того, щоб потерпіти. Жадібність боролася з нудотою наживо. Жадібність перемагала, але з мінімальним відривом.
На кухні стояла важка, липка атмосфера. Було чути лише хлюпання, скрегіт ложок об тарілки та важке сопіння дядька Колі. Я сиділа навпроти, пила порожній окріп і пильно стежила за кожним їхнім рухом, мов наглядач у колонії суворого режиму.
— А що це там… хрумтить? — насторожено спитав дядько Коля, витягаючи з рота щось довге, тверде й схоже на пластикову стяжку.
Я підсунулася ближче. Нахилилася до його вуха, змовницьки знизивши голос так, щоб у нього мурашки побігли спиною.
— Це Сюрприз!
Коля завмер із ложкою біля рота, боячись поворухнутися.
— Я прочитала в одному давньому китайському трактаті, — швидко зашепотіла я, імпровізуючи на ходу й дивлячись йому просто в розширені зіниці. — Якщо додати в суп молоки оселедця, вимочені три доби в жирному, перебродженому кефірі, і трохи натурального риб’ячого жиру… Он він, бачите, жовтими плямами плаває? То це працює краще за будь-які таблетки.
Я зробила театральну паузу, смакуючи мить.
— Що «це»? — очі дядька Колі округлилися, ставши схожими на ті, що плавали в його тарілці.
— Це підвищує чоловічу силу до небес! Ефект миттєвий і нищівний. Кажуть, навіть у дев’яносто років чоловіки стіни ламають від надлишку енергії.
Обличчя дядька Колі набуло складного відтінку — суміші божевільної надії й глибокого гастрономічного жаху. Він подивився на каламутну жижу в тарілці з новим, майже науковим інтересом. Бажання халявної «сили» боролося з інстинктом самозбереження.
— А для жінок? — із жахом спитала Зіна, відсуваючи тарілку подалі від себе.
— А для жінок, тітко Зіно, я туди кинула риб’ячі очі. Особливий сорт.
Я спритно підчепила ополоником білу, слизьку кульку, схожу на розварену перлину або маленький м’ячик для пінг-понгу.
— Ось вони. Це для зору. Давня прикмета. Щоб ви краще бачили, де у нас стоїть шампунь і скільки його треба лити, аби не переводити продукт марно.
Зінаїда Петрівна зблідла так, що почала зливатися з білою плиткою. Вона затисла рот долонею, видавши звук, схожий на спущену автомобільну шину.
— Жуйте, тітко Зіно! — підбадьорила я, не зводячи з неї очей. — Не ковтайте цілими, вони так приємно лопаються на зубах… Чпок! І вітаміни прямо в організм.
Стілець із гуркотом перекинувся.
Зіна рвонула в коридор із такою швидкістю, якої я від неї не очікувала. За мить грюкнули двері туалету. Клацнув замок. Цього разу вона зайняла його по справі й, судячи зі звуків, надовго.
Дядько Коля залишився сам на сам із «чоловічою силою». Він був червоний, мов варений рак. Кадик смикався вгору-вниз. Рука з ложкою зрадницьки тремтіла, розплескуючи дорогоцінний бульйон на скатертину, але він продовжував черпати.
— Їж, Колю, — лагідно сказала я. — Недарма ж я ті молоки в кефірі вимочувала? Для тебе старалася.
День третій. Режим «Виживання» вийшов на проєктну потужність. Квартира так просочилася рибним запахом, що здавалося, навіть одяг у шафі тхнув юшкою.
Я знову стояла біля плити. Цього разу я перевершила саму себе. У бульйон була додана перлова крупа — багато дешевої перловки. Вона розварилася в клейстер, перетворивши суп на густу, тремтливу сіру слиз, схожу на цементний розчин. Для аромату я додала нечищені хвости і, здається, трохи зябер, які дали специфічну гіркоту. Сморід став настільки щільним, що його можна було різати ножем і вішати на стіну.
— Доброго ранку, рідненькі мої! — гукнула я в коридор, намагаючись, щоб голос звучав якомога радісніше. — Сьогодні в нас юшка «Царська»! Потрійна! Я ще й требухи туди додала для навару!
В коридорі почулося гупання валіз. Шурхіт пакетів. Поспішний, панічний шепіт.
На кухню, вже повністю одягнені, у куртках і черевиках, влетіли Зіна і Коля. В руках у них були валізи, які вони зазвичай розбирали по три години. Коля однією рукою застібав блискавку на куртці, другою тягнув величезний клітчастий баул.
— Леночко! — закричала тітка Зіна, не заходячи на кухню й намагаючись не дихати носом. — Нам терміново треба їхати! Просто зараз! Негайно!
Я зобразила крайнє здивування, завмерши з ополоником у руці, з якого повільно стікала сіра каша.
— Куди? Ви ж зуби не долікували! А в мене суп холоне! Я туди ще пачку лаврового листа кинула, для пікантності! І часничку!
— До біса ті зуби! — заволав дядько Коля, і голос його зірвався на фальцет. Очі бігали, мов у загнаного зайця. — Нам подзвонили! Сусідка! У нас… кішка народжує! Мурка!
— У вас же кіт, — спокійно нагадала я, спершись стегном об стільницю. — Барсик. Ви ж самі мені фотографії показували.
— Це… це була помилка! — випалив дядько Коля, задкуючи до вхідних дверей і майже штовхаючи перед собою дружину. — Ми думали, що це кіт, а виявилось — кішка! Прихована вагітність! Ветеринарний феномен! Нам терміново треба це побачити! Ми маємо приймати пологи, без нас вона не впорається!
— А як же сніданок? «Чоловіча сила»? Я ж нову порцію зварила, ще густішу!
— Потім! Іншим разом! Дякуємо за хліб-сіль!
Вони вилетіли з квартири, збиваючи валізами кути й застрягаючи у дверному проході. Навіть ліфта чекати не стали — тупіт їхніх ніг по сходах швидко розчинився десь між третім і другим поверхом, під акомпанемент лайки тітки Зіни. Я підійшла до дверей, зачинила їх, провернула замок на два оберти, потім ще на верхній і накинула ланцюжок.
Тиша.
Божественна, дзвінка тиша. Жодного шуму води, жодного чавкання, жодних претензій і безперервного бурмотіння телевізора. Я притулилася чолом до прохолодних дверей і глибоко видихнула.
Повернувшись на кухню, я взяла каструлю з «буябесом». Важка — кілограмів п’ять чистої біологічної зброї. З відчуттям повного й абсолютного виконаного обов’язку я вилила її вміст в унітаз. Сіру жижу змило веселим, життєствердним дзюркотінням.
Повітря було безнадійно зіпсоване, але якщо розчинити всі вікна навстіж і влаштувати протяг, за кілька годин тут знову можна буде жити.
У замку провернувся ключ.
Я здригнулася. Серце пропустило удар. Невже повернулися? Забули паспорти? Чи вирішили, що юшка все ж краща за кішку, яка народжує?
Двері відчинилися. На порозі стояв Паша, мій чоловік. Із дорожньою сумкою, втомлений, неголений, з темними колами під очима після вахти, але такий рідний. Він повернувся на день раніше, ніж обіцяв.
— Лено, я вдома! — він кинув сумку на підлогу й втягнув носом повітря. Обличчя витягнулося. — Фу, а що в нас так… дивно пахне? Ти рибу смажила? Чи щось підгоріло?
Він зайшов на кухню, обійняв мене, уткнувшись носом у маківку, і тут же відсторонився.
— Слухай, запах просто збиває з ніг. Ти юшку варила? Я так мріяв про гарячий домашній супчик! У поїздах — самі локшини та сухом’ятка.
Я подивилася на чоловіка, потім — на порожню, вже чисто вимиту каструлю, що блищала емальованими боками.
— Паша, — лагідно сказала я, гладячи його по колючій щоці. — Юшки нема. І риби нема.
— А що є?
Я підійшла до морозилки, відчинила її й дістала велику пласку картонну коробку, куплену заздалегідь, ніби передчуваючи цей момент.
— Є піца. «Чотири сири». І пляшка червоного вина. А рибний запах… це, Паша, запах моєї кулінарної помилки. Яку я вже виправила.
Паша засміявся, обіймаючи мене міцніше, але тут у кишені його куртки настирливо задзвонив телефон. Він дістав його — на екрані висвітилося: «Тітка Зіна».
Паша напружився, винувато глянув на мене, ніби вибачаючись за настирливу рідню, і натиснув «гучний зв’язок».
— Пашику! — голос тітки кричав так, що, здавалося, у серванті дзвеніло скло. — Твоя дружина — відьма! Справжня відьма! Вона нас труїла! Ми ледь ноги винесли, досі в животі бурлить!
Паша відкрив рота, щоб щось сказати — заступитися чи бодай здивуватися, але Зіна не дала й слова вставити.
— Але знаєш, що найстрашніше, Паша?!
— Що? — перелякано спитав чоловік, косуючи на мене з підозрою.
— Дядько Коля! — заволала Зіна у слухавку з відчаєм. — Після її супу з тим… «сюрпризом»… уже третю ніч мені спокою не дає! Каже, енергія прет, як у молодого! Рятунку нема, я від нього вже у ванній ховаюся! Рецепт випитує!
У слухавці почувся якийсь шарварок, сопіння, шурхіт, а потім — збуджений, захеканий голос дядька Колі:
— Лєно! Лєночко! Ти не ображайся, що ми так різко поїхали! Діло житейське! Ти мені продиктуй: що ти там у кефірі вимочувала? Пропорції скажи! Скільки днів тримати? Я записую, олівець знайшов!
Паша повільно опустив руку з телефоном. Він дивився на мене мовчки — у погляді змішалися захоплення й легкий, майже забобонний страх. У його очах читалося: «Хто ти, жінко, і що ти з ними зробила?»
Я усміхнулася. Спокійно. Як і належить господині, яка відстояла свою територію без жодного пострілу.
— Кефір, Паша. Просто прострочений кефір і сила самонавіювання.
Ми сиділи на кухні, їли піцу просто з коробки й пили вино. Вікно було розчинене навстіж, і свіжий вечірній вітер поступово витісняв важкий дух риб’ячих голів. Телефон Паші знову задзвонив, висвітивши ім’я дядька Колі, але чоловік, навіть не дивлячись, перевернув його екраном донизу. У цю мить я зрозуміла, що буйабес був зварений недарма і що іноді, аби очистити своє життя, достатньо просто додати до нього кілька правильних інгредієнтів.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію! Мені буде дуже приємно.
