Варя прокинулася від шуму з вулиці. Надворі стояла спекотна літня пора, важкий духотний жар огортав усе довкола, немов щільна ковдра. Медсестра, помітивши, що пацієнтка прийшла до тями, обережно привідчинила фортку, впустивши в палату рідкісний ковток свіжого повітря. Варя повільно, з напругою підвела голову — м’язи задубіли після тривалого лежання, тіло здавалося чужим і непідвладним. Вона подивилася у вікно й побачила, як біля входу в жіночу консультацію виписували жінку з двома немовлятами. Її зустрічала велика родина — щасливі обличчя, букети, усмішки. В центрі тієї радості стояв молодий чоловік з величезними блакитними кульками, що весело тремтіли на вітрі.
— Отже, хлопчики… — подумала Варя, і її очі несподівано наповнилися сльозами. Не від щастя й не від горя, а від якоїсь складної суміші спогадів, болю, тривоги й надії — сліз, які не мали назви.
У пам’яті знову сплив той страшний період, що супроводжував її останні місяці. Події повернулися так різко й сильно, ніби трапилися лише вчора.
Не так давно вона була щасливою. Варя, повна життя й натхнення, дізналася про вагітність. Ця новина стала для неї справжнім подарунком долі. Того ж вечора за вечерею вона з трепетом поділилася цим із чоловіком, Стасом. Його обличчя засвітилося від радості — вони були нещодавно одружені, але кохали один одного, ніби були разом усе життя.
Варя одразу записалася до лікаря, слідкувала за собою, кожен день був особливим, наповненим очікуванням. На перше УЗД вони пішли удвох, тримаючись за руки, як діти в парку атракціонів. Але замість чарівного зображення маленького серця, що б’ється, вони почули вирок, який зруйнував їхню реальність.
Діагноз був жорстокий. Лікарка довго пояснювала медичними словами, що звучали мов закляття з чужого світу. Але одна фраза залишилася в пам’яті назавжди:
— У вашому випадку краще перервати вагітність. Діагноз несумісний із життям.
Стас зблід. Варя не плакала. Вона просто дивилася в одну точку, не розуміючи, як таке може бути. Як щось, що ще не стало реальністю, вже є «несумісним»?
— Але як це могло статися? — спробував зберегти самовладання Стас.
Лікарка знизала плечима й продовжила пояснювати, ніби мова йшла не про людське життя, а про помилку в системі.
Варя вимагала повторного обстеження, консиліуму, додаткових аналізів. Вона вірила, що це — помилка. Та результат залишався незмінним. Єдине, що ще рекомендували — зробити амніоцентез, щоб остаточно підтвердити діагноз.
Вона погодилася. Іншого вибору не було. Лише біль і страх. Через кілька днів підтвердили найгірше. Знову поради — перервати.
Варя лягла у стаціонар. Усе було як у тумані. Немов це не вона приймала рішення, не вона підписувала документи, не вона лягала на операційний стіл. Вона попросила загальний наркоз — не хотіла бачити, чути, відчувати.
— Усе скінчено, — прошепотіла собі, залишившись наодинці. Потім накрилася ковдрою з головою й тихо плакала в подушку, поки сліз не лишилося.
Через два дні Стас забрав її додому. Він не впізнавав її — то вже була не та Варя, яку він кохав. Вона пересувалась, наче автомат, її голос ледве чутно, погляд порожній. Він обійняв її, пригорнув, провів рукою по волоссю, ніби намагався повернути тепло.
— Варя, я з тобою. Я тебе люблю. Усе буде добре, — шепотів він, сам не вірячи в ці слова.
— Ні, Стас… нічого вже не буде, — прошепотіла вона й заплакала знову.
Минав рік. Час не лікує, але дає змогу трохи відсторонитися від болю. Варя повністю занурилася в роботу, намагаючись не згадувати. Затримувалася допізна, поверталася додому пізньої ночі. Робота стала її рятівним колом, хоча іноді вона відчувала, як ця броня стискає її.
Раптом Стас запропонував з’їздити до батьків у село. Дорога — кілька годин потягом. Варя не заперечувала — зміна обстановки не зашкодить. Стас сподівався, що природа, свіже повітря й турбота рідних допоможуть оживити Варю.
— Прогуляємось лісом, покупаємося в річці, заїдемо до батьків, — переконував він, намагаючись підняти їй настрій.
У п’ятницю він зустрів її після роботи, і вони вирушили на вокзал. Потяг уже підходив, коли вони опинилися на пероні. Стас побіг по квитки, а Варя залишилася біля вагона. І тут до неї несподівано підійшла циганка. Її очі палали, голос був загадковий і впевнений:
— Народиш близнят у свій день народження.
І перш ніж Варя встигла щось сказати — жінка зникла, немов розчинилася в повітрі.
За хвилину повернувся Стас.
— Варя, що сталося? Ти тремтиш.
— Нічого… Просто здалося… Ти взяв квитки?
— Так, ходімо.
Циганка не йшла з голови Вари. Думки металися, мов осіннє листя на вітрі. Коли потяг рушив, вона наважилася запитати:
— Стасе, ти бачив тут циганку?
— Ні, нікого не було, — твердо відповів він.
— Може, й справді здалося… — пробурмотіла Варя.
У селі стало легше. Свіже повітря, затишна хата, турбота старших — усе це поступово розтоплювало її біль. Уперше за довгий час Варі наснився дивний сон: вона тримала в руках дві великі рибини. Зранку, за сніданком, вона запитала у свекрухи:
— Маріє Іванівно, а до чого сниться риба? Приснилося, ніби я тримаю дві.
— Варю, це ж до вагітності! — зраділа та.
— Та ну, не звертайте уваги…
— Скоро мені онуків народиш, — усміхнулася жінка, вірячи кожному слову.
— Ви справді вірите в сни?
— Хоч віриш, хоч ні — риба завжди сниться до вагітності. Це ж прикмета.
За місяць у Вари була затримка. Спершу не звернула уваги — втома, стрес… Але невдовзі з’явилася нудота, слабкість. Вона купила тест. Дві чіткі смужки. Без сумніву.
Вибігаючи, вона зіткнулася з Стасом у дверях.
— Стас! Я вагітна!
— Варя… Я такий щасливий! Я тебе люблю, — обійняв він її й поцілував.
Ту ніч вона засинала в його обіймах. І вперше за довгий час відчувала спокій. На прийомі лікарка підтвердила вагітність і додала:
— У вас буде двійня.
— Двійня? — не повірила Варя.
— Так, — усміхнулася та.
Це був знак. Життя не закінчилося. Біль можна пережити. Є другий шанс.
Усі аналізи були в нормі. Варя почувалася добре. На останній місяць їй порадили лягти в лікарню. І саме в день свого народження вона народила двох хлопчиків — здорових, міцних, схожих на батька.
І от сьогодні, на ґанку пологового, стояв Стас із великими синіми кульками, букетом квітів і подарунками. Він чекав свою Варю й своїх синів.
А згодом, гуляючи з коляскою по двору, Варя знову побачила ту саму циганку. Та підійшла майже нечутно й промовила:
— Ну що, народила близнят у свій день народження?
Варя усміхнулася крізь сльози й кивнула:
— Так.
Жінка щезла так само раптово, як і з’явилася. Лишився тільки легкий весняний вітер і два маленькі серця, що билися поруч з її власним.
