Мій біологічний батько не залишив у моєму житті значного сліду, окрім моєї нелюдської вроди та непростого характеру. Мама виховувала мене сама і робила це настільки майстерно, що я завжди була переконана: дівчинка цілком може вирости й без батька. І тільки інколи, вечорами, я бачила, як вона плаче наодинці на кухні, як їй важко без чоловіка.
«Звідки йому взятися, доню? Мені вже майже шістдесят. Усі хороші давно зайняті».
І кожного Нового року я загадувала у Діда Мороза чоловіка для мами.
Згодом я виросла, залишила батьківський дім, мама полегшено зітхнула — і сталося диво. Вона зустріла його. Професор, полковник, академік, винахідник і просто чудова людина. Добрий, турботливий. У свої 58 років мама знову вийшла заміж. У той самий рік, що й я. Вона довго опиралася цьому шлюбу: навіщо, якщо можна просто жити разом? Але він наполіг. І була весілля — з гостями, святом, красивою церемонією.
Вони прожили разом 20 років. Двадцять неймовірно щасливих років. Він був прекрасним водієм і мотоциклістом, усе міг полагодити самотужки, постійно щось майстрував. А мама шила йому жилетки. Такі смішні жилетки з купою кишень для ключів, викруток та іншої дрібниці, щоб не застрягти десь у полі за сотні кілометрів від міста. Він умів усе. І зробити комплімент так, що аж дух перехоплювало, і трактор для дачі зібрати. Він опікувався моїми дітьми, і вони називали його дідусем. І якщо когось у цьому житті я можу назвати татом — то тільки його. Мій новорічний подарунок мамі, мій казковий другий батько, який дістався мені вже у дорослому віці.
Він пішов із життя у 86 років. На похоронах було так багато людей, сказано стільки добрих слів, навіть салют був. А я стояла, дивилася на нього і думала, як багато не встигла йому сказати, як же прикро…
А через два роки ми всією сім’єю опинилися на Сардинії. Нескінченно довгий аеропорт Ольбії, сходи в самому кінці. Я зробила два кроки вгору і раптом озирнулася. І буквально за п’ять метрів побачила його. Він ішов від мене крізь аеропорт. Його силует, його хода, навіть його жилетка, пошита мамою. І навіть викрутка у тій самій кишені.
Я застигла, боячись поворухнутися. Хотіла крикнути на весь аеропорт: «Геля!», але боялася, що він обернеться — і магія зникне. Чоловік і діти смикали мене, я віддала їм посадкові талони і сказала йти без мене. А сама стояла й дивилася, як він віддаляється. Повільно, неквапливо, через увесь аеропорт. А я говорила з ним подумки: «Ми так сумуємо за тобою, Геля. Нам тебе так не вистачає, усім нам».
Ще 20 хвилин разом. Його плечі, його руки, його кроки. Навколо метушилися люди, а я бачила тільки його. Він завжди так ходив — спокійно, впевнено. Бо в нього завжди були справи. Такий рідний, такий дорогий мій другий тато, на спекотному острові країни, де він ніколи не був.
А в самому кінці аеропорту, ставши майже крапкою вдалині, він обернувся і помахав мені рукою. Я помахала у відповідь.
І його не стало. Він пішов.
«Я попрощалася з дідусем», — сказала я здивованим дітям. Попрощалася, поговорила. Дякую вищим силам за ці 20 хвилин.
