– Пробач, Лєно, але я йду. Зустрів іншу. Вона вагітна вже, на четвертому місяці. І сина мені народить. Давай тільки без сварок, добре? – Іван узяв сумку з речами і розвернувся до виходу. У Лениному серці щось стиснулося і почало шалено стукати, але вона не промовила ні слова. Двері за чоловіком зачинилися. Лена повільно опустилася на диван, закуталася в плед з головою й тихо розплакалася.
Їхня історія з Іваном почалася шість років тому, на весіллі у спільних друзів. Симпатія виникла миттєво, стосунки розвивалися легко й швидко. Уже за пів року Іван освідчився. Шумного весілля не робили – обидва вирішили, що це не головне. Головне – вони знайшли одне одного й разом будуватимуть довге щасливе життя.
– А я більше за дівчинку, – з усмішкою казала Лена, уявляючи майбутню доньку.
– Тоді щонайменше двох народимо, бо мені син потрібен. Будемо з ним на рибалку їздити, в гаражі щось лагодити, на футбол ходити, – мріяв Іван.
– І сестру свою захищатиме, – підтримувала його Лена.
Вони обоє дуже хотіли дітей, і вирішили не тягнути з цим. Хотілося наповнити дім дитячим сміхом, якнайшвидше. Та роки мрій так і залишилися мріями. За п’ять років – жодної вагітності. Обоє пройшли обстеження – всі показники в нормі, здорові. Але зачаття не відбувалося.
– Таке трапляється. Можна спробувати ЕКЗ, – запропонувала лікарка на черговому прийомі.
Іван погодився. Проте одна спроба за іншою завершувались невдачею. А підготовка, процедури, аналізи – все забирало багато часу і сил. До сорокаріччя залишалося зовсім небагато.
– Мабуть, я вже стара для цього… – зі сльозами на очах шепотіла Лена після чергової невдалої спроби. – Не зможу я тобі народити. Ти краще йди. Знайдеш когось молодшого, вона зможе. – Лена схлипувала.
– Не говори дурниць, – Іван обіймав її, намагаючись заспокоїти.
– А, може, візьмемо малюка з інтернату? – якось запропонувала Лена.
Іван замислився, надовго замовк.
– Напевно, я не та людина… Не зможу я. Він же чужий. Вибач, але не зможу, – сказав він повільно, з вагою в кожному слові.
Жили далі. Лена часто бачила уві сні немовля, яке тулила до серця. З заздрістю дивилася на подруг із дітьми, на незнайомих жінок із візочками. А ще помічала, як Іван крадькома поглядає на дитячий майданчик, коли виходить із машини біля будинку. І відчувала, як між ними дедалі глибшає тиша, холод краде те, що колись здавалося непорушним. А потім… це сталося.
Було боляче, та Лена повторювала собі: хай хоч хтось із них буде щасливим. Якщо у Івана нарешті буде син – то добре, хай буде.
Подали на розлучення. Квартиру Іван залишив їй. І коли приїжджав за речами, Лена іноді бачила з вікна, як його нова жінка – Катерина – чекала його біля машини. Живіт у неї вже був помітно округлий. Очі Лени наповнювалися слізьми, і вона відверталася.
– Дякую, – якось сказав Іван, стоячи у дверях.
– За що? – щиро здивувалась Лена.
– За розуміння, – тихо відповів він, опустивши голову.
– Я щиро радію за вас, – усміхнулась вона.
– Олено Анатоліївно, ми чекаємо вас наступного тижня. Якщо аналізи будуть в нормі, одразу проведемо процедуру, – Лена завмерла з телефоном у руках. Дійсно, у них залишався ще один кріоконсервований ембріон. Один-єдиний шанс…
У свій сороковий день народження вона отримала найцінніший подарунок – підтверджену вагітність. Щастя було тихе, глибоке, справжнє. І Лена вирішила – Івану вона нічого не скаже. Нехай живе своє нове життя, а в неї буде своє, маленьке.
– Дівчинка, без сумнівів! Абсолютно здорова, – радісно коментувала лікарка, дивлячись у монітор. Лена лежала і не могла стримати щасливу усмішку. Увечері того ж дня пролунав дзвінок – Іван. Лена здивувалась, але відповіла.
– Лєна… Каті не стало… Роди почалися раптово, були ускладнення… Врятувати не змогли… – говорив він збивчо, ледь розбірливо.
– А дитина? – злякано запитала Лена.
– Кажуть, буде жити, лежить у якійсь спеціальній капсулі. Я не дуже розумію. Можна я приїду? Мені просто… погано одному. І нічого більше зробити не можу зараз…
– Звісно. Приїжджай, – Лена сама ледве розуміла, що відбувається, але відчувала – Іванові зараз неймовірно важко.
– У Кате лише брат є, і той – в іншому місті. Приїде на похорон. Чому так?.. Наче Бог дає однією рукою, а іншою – одразу забирає… Я не знаю, як сам впораюсь із малим, – Іван говорив знесилено, втупившись у холодну чашку чаю.
– Повертайся додому. Разом з сином, – Лена сказала це так просто і щиро, що Іван підняв очі. Вони довго мовчки дивилися одне одному в очі.
– Я зрадив тебе… А ти така сильна і світла… Пробач, – він узяв її руки й поцілував.
– Я вже давно пробачила, – тихо відповіла Лена.
Через три дні, після похорону Каті, Івану дозволили забрати сина. Хлопчик був здоровий.
– Дуже на тебе схожий. Ви вже вибрали ім’я? – запитала Лена, глянувши на дитину з ніжністю.
– Катя хотіла назвати його Ярославом, – Іван зупинився.
– Гарне ім’я, – схвалила Лена. – А донечку назвемо Софією, – додала вона і поклала руку на округлий живіт. Іван аж завмер, вперше помітивши її стан.
– Остання спроба виявилась вдалою, – усміхнулась Лена. Іван обійняв її.
Вони стояли обійнявшись біля ліжечка, в якому спав Ярослав. У голові ще жили важкі думки, але душу наповнювало тепло і світло. І це було головне.
