Коли того дня Дмитро їхав до пологового будинку, його долоні були вологими від хвилювання. В одній руці він стискав букет червоних гвоздик, а на задньому сидінні лежала тепла овеча кожушинка, в яку він дбайливо збирався загорнути малюків. Його дружина, Ольга, мужньо перенесла всі труднощі вагітності, і ось тепер, після нескінченних місяців тривог і надій, настав той самий момент, коли їхня родина мала стати більшою.
Але світ зламався в одну мить.
Палата зустріла його тишею. Медсестра погойдувала на руках двох новонароджених — хлопчика й дівчинку, але Ольги не було. Ні її речей, ні сумки, навіть телефону. Лише клаптик паперу, кинутий на тумбочку:
«Пробач. Бережи їх. Спитай у своєї мами, що вона мені зробила».
Наче ніж у серце. Дмитро машинально взяв дітей на руки — крихітні, теплі, з ароматом дитячого крему й чогось безмежно рідного. Він не знав, що думати, не розумів, як дихати. Просто стояв, поки всередині нього вирувала буря.
Ольга зникла.
Медперсонал лише розводив руками — мовляв, вона пішла добровільно, зранку, сказала, що чоловік у курсі. Ніхто не помітив нічого дивного.
Дмитро привіз немовлят додому, у їхню кімнатку, де пахло лавандою і свіжою фарбою — зовсім нещодавно закінчився ремонт. Але від цього не ставало легше.
На порозі чекала мати — Валентина Степанівна, з пирогами та сяючою усмішкою.
— «Нарешті мої онуки вдома!» — вигукнула вона. — «А де ж Оленька?»
Дмитро мовчки простягнув записку. Обличчя матері зблідло.
— «Що ти наробила?» — хрипко промовив він.
Вона виправдовувалась. Казала, що просто хотіла «поговорити як жінка з жінкою», попередити, навчити, як бути доброю дружиною. «Я ж тільки хотіла як краще!»
Того ж вечора Дмитро виставив матір за двері. Без крику, без сліз. Просто зачинив двері й притулив долоні до очей, слухаючи, як тихенько сопуть діти.
Вночі, заколисуючи малюків, він згадував, як Ольга мріяла про дітей, як ніжно вигадувала їм імена — Артем і Ангеліна, як шепотіла щось їм, лежачи в ліжку.
Розбираючи її речі, він знайшов ще одну записку — листа, адресованого його матері.
«Ви ніколи мене не полюбите. Я більше не знаю, як заслужити вашу прихильність. Якщо вам так потрібно, щоб я пішла — я піду. Але хай ваш син знає — я пішла, бо ви відібрали у мене віру в себе. Я більше не можу…»
Він перечитав листа десять разів. Потім зайшов у дитячу, опустився на коліна й розридався. Беззвучно. Від безсилля.
Він шукав її. Розпитував усіх подруг, звертався до друзів. Відповіді були схожі: «Вона почувалась зайвою у вашому домі».
«Вона казала, що ти завжди на боці матері». «Вона боялась — не самотності, а того, що залишиться, і буде ще болючіше».
Минали місяці. Дмитро вчився бути батьком. Грів суміші, не спав ночами, засинав сидячи з дитиною на руках. І чекав.
І от — рівно через рік, у день народження дітей, у двері постукали.
На порозі стояла Ольга. Та ж сама, але зовсім інша. Втомлена, але зібрана. В очах — біль і надія. В руках — два плюшевих ведмедики.
— «Пробач…» — прошепотіла вона.
Дмитро не сказав ані слова. Просто зробив крок вперед і міцно обійняв її. Не як чоловік, якому зрадили. А як людина, яка знайшла втрачену частину душі.
Пізніше, сидячи на кухні, вона зізналась: післяпологова депресія, слова свекрухи, паніка. Вон
Вона поїхала до сестри в Ярославль, проходила лікування, писала листи, які не наважувалась надіслати.
— «Я не хотіла вас покидати», — ридала вона, стискаючи його руку. — «Я просто не знала, як залишитись…»
Дмитро обійняв її:
— «Тепер ми все виправимо. Разом».
І вони почали знову. З перших кроків, перших слів, безсонних ночей. Без Валентини Степанівни. Та ще телефонувала, благала, але Дмитро більше не впустив її у їхнє життя.
Родина вистояла. Рани загоїлись. І, можливо, любов — це не про ідеальні історії. А про тих, хто залишається, коли все руйнується. Про тих, хто повертається. Про тих, хто прощає.
