– Верочко, серденько, хто тобі таке сказав?
– Мама з татом. Вони часто про це говорять, коли думають, що я вже заснула.
Осіння прохолода пронизувала повітря, коли Агата Іллівна переступила поріг квартири сина Аркадія. Осінь відчувалась не лише у вогкому вітрі, що тягнув з вікна, а й у холодному погляді, яким її зустрів син. Невістка Світлана вигулькнула з ванної, загорнута в рушник, кинула сухе «Добрий день» і знову поринула в роздуми перед дзеркалом — очевидно, прихід свекрухи її не надто турбував.
Агата Іллівна приїхала не з порожніми руками. Аркадій з родиною нещодавно перебрався у новеньку квартиру в новобудові на околиці міста, і вона вирішила допомогти з облаштуванням побуту, а заразом і з внучкою, шестирічною Верочкою, побути. В душі жила тиха надія на теплу родинну атмосферу, таку жадану після смерті чоловіка.
Перші дні минули у клопотах: Агата Іллівна прасувала білизну, готувала смачну їжу, гуляла з Верочкою у парку. Аркадій весь час був зайнятий на роботі, а Світлана, здавалося, більше опікувалася салонами краси й новим манікюром, ніж власною дитиною. Внучка часто лишалась сама по собі, і бабуся радо заповнювала цей емоційний вакуум.
Син залишався холодним, мовчазним. Ні образ, ні ласки — просто байдужість. Здавалося, що для нього мати стала зручним предметом побуту: корисна, але без жодного значення.
Минали тижні, які поволі складалися в місяці. Простора квартира з новим ремонтом зовсім не тішила Агату Іллівну. Вона почувалась чужою в цьому домі, непотрібною і самотньою. Родина жила своїм життям — робота, розваги, споживання. Їй у тому світі не було місця.
І от одного дня, коли бабуся бавилась з Верочкою в ляльки, дівчинка несподівано промовила:
– Бабусю, а мама з татом казали, що скоро переїдуть у твою квартиру!
Агата Іллівна завмерла, мов остовпіла.
– Що ти сказала, Верочко?
– Ну, вони говорять, що твоя квартира велика і гарна, і що ти її їм віддаси, коли… ну… коли тебе не стане…
Дівчинка затнулась, не встигнувши завершити фразу. Але Агата Іллівна все зрозуміла. Від цих слів, неначе крижини, щось защеміло в серці.
Вона відклала ляльку і ковтнула повітря, в горлі стояв клубок.
– Дитино, хто тобі це сказав?
– Мама з татом. Вони думають, що я сплю, але я чую…
Агата Іллівна відвернулась, щоб Верочка не побачила сліз. Обняла онуку, пригорнувши до себе її тепле маленьке тільце.
– Про це більше нікому не кажи, добре? – прошепотіла вона.
За вечерею бабуся не могла дивитись на сина і невістку. Їхні обличчя здавались їй чужими, холодними, порожніми. Вона бачила в них лише жадобу, егоїзм і повну відсутність вдячності. Вона ж стільки зробила для них! А вони… Вони чекають її смерті, щоб забрати житло.
Після вечері Агата Іллівна вийшла прогулятись. Вулиці були темними, ліхтарі кидали жовте світло, а думки кружляли навколо прожитого життя. Вона згадувала чоловіка, щасливі роки, дитинство Аркадія. Де подівся той хлопчик, якого вона колись так любила? Що з ним стало?
Повернулась вона пізно. Світлана вже спала, а Аркадій сидів за комп’ютером.
– Аркадію, – тихо мовила вона.
Син здригнувся і обернувся.
– Щось сталося, мамо?
– Хочу з тобою поговорити.
– Може, завтра? Пізно вже…
– Ні, зараз. Скажи мені чесно: це правда, що ти хочеш мою квартиру?
Аркадій почервонів.
– Мамо, звідки це?
– Віра мені сказала.
Син замовк, втупившись у підлогу.
– Ми з Свєтою… говорили про це. Вона ж у центрі міста, велика… Нам би там було зручно.
– І ви чекаєте, коли я помру?
– Мамо! Та що ти таке кажеш? Ми не це мали на увазі… Просто так би було всім добре.
– Усім? А мені?! Ти хоч трохи подумав про мене? Я вам усе віддала, а ви…
Аркадій мовчав. В її серці вирувала гірка образа.
– Я їду. Завтра ж.
Він спробував зупинити її, та вона була непохитна. Речі зібрала тихо, але очей не стулила до самого ранку.
Наступного дня, за скупим сніданком, вона поцілувала Віру в щічку:
– Я сумуватиму, бабусю… – прошепотіла дівчинка.
– І я, сонце моє.
Аркадій і Світлана намагались вибачитись, щось пояснити, та Агата Іллівна не слухала. Вона дивилась у вікно таксі, де за склом проминали будинки, дерева й обличчя чужих людей.
Повернувшись у власну квартиру, жінка нарешті відчула спокій. Тут усе було рідне. Але самотність тиснула з новою силою.
Через кілька днів вона пішла до нотаріуса. Там оформила заповіт. Квартиру вирішила залишити Вірі. Бо знала: ця дитина – єдина, хто справді її любить. Не за квадратні метри, не за гроші. А просто за те, що вона – її бабуся.
Після цього серце Агати Іллівни стало легшим. Вона почала більше гуляти, читати, спілкуватися. Вперше за довгий час почала жити для себе.
Минули роки. Віра виросла, стала вродливою дівчиною. Часто приїжджала до бабусі, допомагала, ділилась новинами.
І одного дня, з очима, повними радості, вона вбігла до квартири:
– Бабусю! Мене взяли в університет! – вигукнула, обіймаючи її.
– Я так пишаюсь тобою, рідна! Я знала, що ти зможеш!
– Дякую тобі, бабусю, за все. Квартира – це добре, але найцінніше для мене – твоя любов. Ти найрідніша людина в моєму житті.
Агата Іллівна пригорнула її, а по щоках текли сльози щастя. Вона знала: зробила правильний вибір. Вона віддала дім тому, хто любив її справжньо. І саме це було найважливішим.
