Олена Василівна стояла біля вікна і дивилася на опале листя. У руках вона тримала банку з огірками – останню заготовку цього року.
– Ну ось, закінчила, – втомлено промовила Діана, заходячи до хати. – Тепер можна й відпочити.
– Молодець! – похвалила її мати. – Стільки роботи зроблено, на всю зиму соління й варення точно вистачить. Ти братимеш щось?
– Сьогодні ні, можливо пізніше, – відповіла старша дочка й почала збиратися додому.
Чоловік і син усі дні, поки вона була в матері в селі, постійно телефонували й запитували, коли вона повернеться.
Діана відповідала, що щойно закінчить консервувати овочі. Зрештою, часу це зайняло більше, ніж вона очікувала.
– Гаразд, я поїхала, бо мої вже там усі перевелися, – попрощалася з матір’ю жінка й вирушила додому.
Окрім Діани, в Олени Василівни була ще одна дочка – Юлія. Вона також жила в місті, але зі старшою сестрою майже не спілкувалася.
З дитинства між ними не було злагоди, адже молодша вважала, що через свій вік має отримувати все найкраще.
Зрештою, це призвело до того, що сестри остаточно посварилися й припинили спілкуватися.
Дійшло навіть до того, що жодна з них не була присутня на весіллі іншої, адже вони не вважали за потрібне запрошувати одна одну.
Олена Василівна намагалася примирити дочок за допомогою сімейних вечерь, але спершу вони закінчувалися сварками, а потім сестри взагалі вирішили, що не хочуть бачити одна одну.
Через це на сімейних святах Діана й Юлія бували по черзі. Або якщо одна не могла приїхати, то з радістю з’являлася друга.
З Оленою Василівною частіше спілкувалася старша дочка, яка, на відміну від молодшої, допомагала матері з хатніми справами й на городі: побілкою, фарбуванням, посадкою, прополюванням і збиранням врожаю.
Останнім часом через хворі суглоби матері Діана взяла на себе й консервування овочів.
Якщо першого року жінка дякувала й раділа допомозі, то надалі приймала це як належне.
Більше того, вже з серпня вона починала телефонувати Діані з питаннями, коли та приїде консервувати овочі.
У свої вихідні старша дочка вирвалася в село й три дні присвятила закатуванню банок.
За два тижні до Нового року Діана згадала, що не взяла у матері консервованих овочів.
У найближчу неділю жінка без попередження поїхала до Олени Василівни.
Великим здивуванням для неї стало те, що біля воріт батьківського дому стояла машина молодшої сестри.
Діана хотіла розвернутися й поїхати додому, але не хотіла повертатися з порожніми руками.
Стиснувши зуби, вона припаркувала автомобіль і з невимушеним виглядом попрямувала до хати.
З піднесеного голосу Олени Василівни вона зрозуміла, що мати дуже рада приїзду Юлії.
Діана рішуче відчинила двері й зайшла всередину. Тут її очам відкрилася дивна картина: Олена Василівна складала в велику спортивну сумку банки з консервацією.
– Привіт, мамо, – переступивши поріг, сказала Діана. – Що тут відбувається? Навіщо ти складаєш банки в сумку?
– Привіт, доню, я тут Юлі гостинці готую, – розгублено відповіла жінка.
– Які ще гостинці? Витягай усе назад! – суворо наказала Діана й схрестила руки на грудях.
– З якого це дива? – обурено відповіла Юлія. – Я теж хочу скуштувати мамині огірки й помідори!
Діана повільно повернулася до сестри й з гордовитим виразом обличчя запитала:
– А ти пам’ятаєш, коли востаннє допомагала мамі? Чи була ти під час посадки, прополювання або збирання врожаю? Може, ти консервувала ці банки? Ах, точно, тебе там теж не було! Тоді з чого ти вирішила, що маєш право брати щось звідси?!
– Бо це мама сама запропонувала мені взяти, – огризнулася Юлія.
– Дівчатка, не сваріться! Усім вистачить, – спробувала заспокоїти обох Олена Василівна.
– Ні, мамо! Це несправедливо! Я одна тобі допомагаю, поки вона ходить на свої манікюри й педикюри, удаючи зайнятість, – Діана гнівно глянула на сестру. – Даси їй хоча б одну банку, і я більше нічим тобі не допоможу!
Олена Василівна розгублено зітхнула, не знаючи, як вчинити. Але Діана вирішила, що мовчання – це згода на несправедливість, і пішла, грюкнувши дверима.
Жінка довго думала, як помирити дочок, але зрештою вирішила залишити все, як є. Втім, із того часу нічого не змінилося.
