Серце Лідочки, дівчинки з великими карими очима та косичками, немов дзвеніло від надії, коли вона обіймала маму за талію й, притиснувшись щічкою до її зношеного светра, шепотіла:
— Мамусю… а можна я гратимусь із лялькою, поки ти на роботі? Ми з нею будемо чекати на тебе разом, як справжні подруги! Я вкладатиму її спати, читатиму їй казки й навіть ділитимусь своїм чаєм із іграшкового чайничка. Ми так би чекали на тебе… щоб ти прийшла й побачила, як ми даємо собі раду без тебе!
Катя, її мама, опустила погляд. У її очах стояла важка, майже нестерпна туга — ніби в них відбивалася вся їхня бідність, вся боротьба за кожен шмат хліба. Вона повільно провела долонею по доньчиному волоссю, намагаючись усміхнутися, але усмішка вийшла тремтливою, як листок на вітрі.
— Донечко моя… — прошепотіла вона, голос затремтів, — я б купила тобі цілий світ іграшок, якби могла. Я б наповнила твою кімнату ляльками, ведмедиками, паровозиками, замками з пластмаси й справжніми дитячими книжками з малюнками. Я б зробила так, щоб ти ніколи не знала, що таке смуток від нестачі. Але… зараз у нас немає таких грошей. Жодної зайвої копійки.
Лідочка не образилася. Вона тільки міцніше обійняла маму й, дивлячись у стелю, мрійливо промовила:
— Нічого, мамо. Я виросту, стану дуже-дуже багатою! Я відкрию фабрику ляльок, і кожна дівчинка у світі отримає свою! А першу — подарую тобі.
Від цих слів у Каті перехопило подих. Вона заплющила очі, щоб сльози не покотилися. Чому? Чому життя таке жорстоке до дітей? Чому вона, мати, не може здійснити найпростішу мрію доньки — подарувати їй ляльку? Чому бідність лягає на плечі дитини, немов непідйомний тягар?
Усе почалося давно. Колись їхнє місто жило. Завод гудів, диміли труби, а люди ходили на роботу з усмішкою, знаючи, що ввечері їх чекає гаряча вечеря й тепло вдома. Але одного дня — без попереджень, без пояснень — завод закрили. Ніхто не знав чому. Казали, власники вивели гроші, виїхали за кордон, залишивши сотні родин без шматка хліба. Серед них були й Катині батьки.
Вона пам’ятала, як сиділа за кухонним столом, слухаючи шепіт батьків у темряві. За пляшкою мутної горілки вони радились, як вижити.
— На що ми житимемо? — питала мама, її голос тремтів, як скло перед ударом.
— Щось придумається, — відповідав тато, але в його словах не було впевненості. Лише порожнеча.
— Та що тут, у цій проклятій дірі, можна знайти? — зривалася мати. — Ні роботи, ні допомоги, ні надії!
Завод так і не відкрили. Люди роз’їхались. Місто стало примарним, мов покинутий театр. Батьки Каті почали пити частіше, щоб заглушити страх, щоб забути, що вони — невдахи. Вони сміялися, коли пили, але це був сміх відчаю. А Катя дивилася на них і розуміла: її дитинство скінчилось.
У школі її дражнили. За зношену форму, за діряві черевики, за сумку, пошиту зі старого зошита. Вона мовчала. Ховалась у бібліотеці. Читала книжки про далекі країни, де люди не голодували, де діти мали ляльки й мрії, які не завершувались на слові «якби».
Аж одного дня — під час чергового «веселого» вечора — батьки не прокинулись. Палену горілку, куплену на чорному ринку, зробила свою справу. Юна Катя залишилася зовсім сама. Без батьків, без спадку, без підтримки. Лише холодна кімната і борг перед хазяйкою.
Тоді з’явився він — чоловік у дорогому піджаку, з м’яким голосом і теплою усмішкою. Він запропонував допомогу. Обмін квартири на «тимчасове житло». Катя, наївна й зламана, повірила. А коли зрозуміла, що її обдурили, було пізно. Вона опинилася в крихітній кімнатці за містом, без опалення взимку, без світла увечері.
Вона влаштувалася прибиральницею. Мила підлоги, чистила туалети, виносила сміття. За це платили копійки. Але одного дня за нею почав доглядати один з робітників — чоловік з гарними очима й обіцянками щастя. Вона повірила. Відкрилася. Довіряла. А коли дізналася, що він одружений, було вже пізно — вона носила його дитину.
Донька народилась слабкою, але з сильною душею. Катя назвала її Лідочкою — на честь бабусі, яка колись казала: «Навіть у найтемнішій ночі запали хоч свічку — і вона вкаже шлях».
Щовечора, вклавши Лідочку спати, Катя відходила за стару фіранку, що відділяла її куточок від кімнати, і тихо, беззвучно плакала. Сльози текли по щоках, мов дощ по вікну. Вона питала тишу:
— Чому? Чому я не можу дати своїй доньці те, що є в усіх? Чому ми повинні жити в злиднях? Чому світ такий жорстокий до тих, хто просто хоче бути щасливим?
Її зарплата була мізерною. Але навіть із неї вона відклала кілька монет на день народження Лідочки — щоб купити торт. Маленький, із кремом, з однією свічкою. Цього б вистачило, щоб дочка усміхнулась.
Зранку, у день народження, Катя відвела Лідочку в садочок, поцілувала в лобик і пішла на ринок. Не по їжу. Не по одяг. А по диво. По ляльку.
На барахолці, серед старих каструль і рваних шуб, вона побачила її. Ляльку. Високу, з порцеляновим личком, у зношеній, але колись розкішній сукні. Очі — справжні скляні, з поволокою мрії. Катя завмерла. Це була не просто іграшка. Це був спогад. Це була надія.
— Бабцю, по чім лялька? — спитала вона, намагаючись здаватися байдужою, ніби їй все одно.
— Та бери за сотню, — махнула рукою продавчиня. — Місяць її тягну. Ніхто не бере.
Катине серце закалатало. Сто гривень! Вона дістала з кишені зім’яту купюру, вклала її в руку жінці й, міцно притиснувши ляльку до грудей, пішла додому.
Вдома вона помила іграшку теплою водою, обережно попрала сукню, розчесала волосся. І тут — увага! — на внутрішньому боці сукні вона помітила щось дивне. Кишеньку. Зшиту вручну. Старанно, майже непомітно. Катя обережно розпорола нитки — й витягла аркуш, пожовтілий від часу.
На ньому тремтячим почерком було написано:
«Старша сестра вбила нас. Віка Маричева.»
Катя застигла. Це ім’я… воно звучало знайомо…
Вона згадала. Багато років тому зникла дівчинка — Віка Маричева. Донька заможного бізнесмена. Її шукали всією країною, організовували пошукові загони, про це писали в газетах. А потім — тиша. Казали, що батько, Володимир Олегович Маричев, після трагедії зачинився у своєму маєтку й більше не виходив. Що він став самітником. Його бізнес процвітав, але душа ніби згасла.
І ось — ця лялька. Та сама. З запискою, в якій зізнаються у вбивстві.
Катю трусило. Що робити? Йти до нього? Ризикувати собою й донькою? А раптом хтось не хоче, щоб правда спливла на поверхню? Може, це пастка?
Але думки про Віку, її страх, той момент, коли вона, можливо, перед смертю залишала записку, не давали спокою.
Через три тижні Катя зібралася з духом. Вона поїхала до маєтку Маричева — величезного, немов фортеця, обнесеного парканом і камерами.
— Господар не приймає відвідувачів, — повідомив охоронець. — І не буде.
— Думаєш, нам нема про що поговорити? — упевнено відповіла Катя. — У мене дещо, що колись належало його доньці.
Саме в цей момент до воріт під’їхав чорний лімузин. З нього вийшов високий чоловік у строгому костюмі — Володимир Олегович. Він подивився на Катю, побачив у її очах не брехню, а біль, і мовчки кивнув:
— Заходьте.
У просторому кабінеті серед книжок і фотографій Катя розповіла все. Про доньку, ляльку, про дивну записку. Вона витягла іграшку — і обличчя Маричева зблідло.
— Це… це вона… — прошепотів він. — Я подарував її Віці на Новий рік… перед…
Він замовк. Потім, з тремтячим голосом, зізнався:
— Я знав, що Валя, прийомна сестра, ненавиділа нас. Але не уявляв, що вона здатна на вбивство. Вона боялась втратити спадок. У ту ніч… вона отруїла дружину й доньку. А потім підпалила будинок. Я знайшов тільки цю ляльку… думав, що її давно нема.
Тепер він розумів: ляльку хтось сховав. І зберіг. І повернув.
— Ви й ваша донька у небезпеці, — сказав він. — Якщо правда стане відомою, Валя може спробувати щось зробити. Я не можу наражати вас на ризик.
Наступного дня Катя з Лідочкою переїхали до будинку за містом — тихого, затишного, з садом і дитячою кімнатою. Щодня до них приїжджав охоронець Андрій — мовчазний, але щирий. Він привозив продукти, ліки, іграшки. А згодом — просто приїжджав. Щоб поспілкуватись. Посміхнутись. Подарувати книжку Лідочці.
Через два тижні Катя захвилювалась:
— Андрію, а як же моя робота? Я ж не можу тут сидіти вічно!
— Не хвилюйся, — усміхнувся він. — Господар усе владнає.
Так і сталося — приїхав Маричев.
— Катю, — звернувся він, — Валю визнали винною. Записка з ляльки — залізний доказ. Її засудили на двадцять років. Вам більше нічого не загрожує.
Він встав, підійшов до сейфа й дістав ключі.
— Це від квартири. Ту, яку у вас відібрали — я повернув по закону. Всі документи відновлено. І… я хотів би, щоб ви працювали у моєму відділі соціальної допомоги. Ви знаєте, що таке нужда. Ви зможете допомагати іншим.
Сльози покотилися по щоках Каті. Вперше за багато років — сльози радості.
Минали місяці. Життя змінилося. Квартира — тепла, світла. Робота — поважна. Лідочка відвідувала гарний садок, носила гарний одяг, мала багато ляльок.
А одного дня Андрій прийшов не з продуктами, а з букетом і каблучкою.
— Катю… Я кохаю тебе. Я люблю вас обох. Стань моєю дружиною.
Вона сказала «так».
Рівно через рік, у сонячний день, Лідочка сиділа на траві, тримаючи на руках улюблену ляльку — ту саму, з запискою.
— Це Віка, — говорила вона маленькому хлопчику з усміхненими очима. — Це моя сестричка. А це — твій тато.
Хлопчик схопив ляльку, і Лідочка розсміялась.
— Отак, братику, — пошепки мовила вона. — Іноді навіть у темряві народжується світло.
А у вікні стояли Катя й Андрій, тримаючись за руки. Їхнє минуле було болісним. Але майбутнє — світлим. Як світанок після найдовшої ночі.
