— І знову ти зі своїми відрами! Невже не можна прибирати тоді, коли нас тут немає? — жінка з роздратуванням копнула відро, і вода розлилася по підлозі.
Костя тяжко зітхнув, але промовчав. За мить повз пройшов чоловік, випадково зачепив швабру, вона впала, а він, цокнувши язиком, пішов далі, навіть не зупинившись.
Цей офіс був не першим місцем роботи Кості. Він змінив багато посад, але такого ставлення ще не зустрічав. Втім, саме тут платили більше, і зарплата завжди була вчасно. Для нього, як для людини, яка рахувала кожну копійку, це мало значення.
Вже 25 років Костя працював на низькооплачуваних роботах, які важко було назвати справжнім працевлаштуванням. Після школи він не зміг вступити до вишу: мати захворіла, і він доглядав її. Вона ще жива, йому досі доводиться тягнути їх обох.
Родини в нього так і не з’явилось. Скромність, занижена самооцінка, думки про власну нецікавість — усе це відлякувало жінок. І ось так вони з мамою і жили удвох.
Костя знову зітхнув і нахилився, щоб підняти швабру. Працівники зазвичай розходились пізно, але йому не дозволяли прибирати вночі. Тому він намагався встигнути до вечора, хоча й тоді всі дивились на нього, наче на порожнє місце. А посада його звучала гучно — майстер чистоти.
— Я ж не кажу вам, що заважаєте, коли смітите повз урни. Про туалети взагалі мовчу, — пробурмотів Костя, ніби звертаючись до стін.
У коридорі з’явився Микола Ілліч, директор фірми. Побачивши прибиральника, він насупився і кинув погляд на годинник.
— Костю, чого ти ще тут? Уже пізно, всі мають бути вдома.
— Але як же пізно, Миколо Іллічу? Одні кажуть — рано прийшов, другі — пізно. Ви — що пізно. Я — що рано. Коли ж мені тоді взагалі приходити?
Микола Ілліч махнув рукою:
— Особливо не затримуйся, я зараз і співробітників відпущу. П’ятниця ж. Сьогодні мені самому недовго сидіти. Тож — швиденько і додому.
Костя кивнув, взяв швабру й продовжив роботу. Директор знову глянув на годинник і пішов до свого кабінету. Костя подумав, що всі сьогодні якісь нервові. І, звісно, не помилився.
Зазвучали каблуки. Мабуть, Ангеліна. Вона часто затримувалась і завжди дивилася на нього із зневагою. Але коли він побачив жінку — його обличчя засвітилось. Це не Ангеліна, а Ельвіра, дружина директора.
Здавалося б, як така добра і м’яка жінка може бути дружиною такого суворого і холодного чоловіка? За п’ять років, що Костя працював тут, вона завжди була привітною. І цього разу не стало винятком.
— Добрий вечір, Константине. Ви сьогодні пізно. Як мама? — спитала вона лагідно.
Костя зашарівся:
— Все добре, Ельвіро Борисівно. Дякую. Я не так уже й пізно. Іноді доводиться і пізніше. Та сьогодні не той день. Микола Ілліч просив швидко закінчити. Каже, справи.
Ельвіра зморщила лоб:
— Дивно. Мені казав, що засидиться. Мабуть, щось переплутав.
Костя розгубився. Він хотів щось сказати, але замовк. А вона продовжувала:
— Ви добре працюєте. Я попрошу його дати вам премію перед святами.
— Не варто, — заперечив Костя. — Він розсердився минулого разу. Сказав, що я побираюся. А я чесний. Мені не треба зайвого.
Ельвіра похитала головою:
— А він обіцяв. Я ж вам теж пообіцяла — ніяково тепер.
Вона дістала плитку шоколаду із сумочки і простягнула йому:
— Просто солодке. Але від щирого серця. Вашій мамі сподобається.
Костя подякував і ледь не сказав зайвого:
— Шкода, що ваш чоловік не такий добрий, як ви…
Ельвіра тільки посміхнулась:
— Якби він був такий, як я, не досяг би успіху. А я люблю його таким, як є.
Вона попрощалась і пішла до кабінету. Через пів години офіс спорожнів. Лише директор залишився.
Коли Костя відчинив двері, то побачив, що той — не сам. На столі сиділа молода співробітниця. При вигляді прибиральника вона зіскочила і поспіхом почала збирати документи.
— Я ж казав тобі не тинятись тут! — закричав директор. — Геть звідси! Щоб духу твого не було!
Костя мовчки закрив двері. Але в голові вже крутилась думка: що ця юна красуня робила на столі шефа?
Він згадав слова Ельвіри. Вона щиро вірить у чоловіка. І саме зараз він зраджує їй із молоденькою підлеглою.
І тут Костю осінило. Може, він нічого й не вартий. Але хтось повинен сказати правду.
Наступного дня, коли Ельвіра знову з’явилась у офісі, Костя обережно підклав записку в кишеню її піджака. Він боявся, що вона запитає. Але її більше не бачив до кінця тижня.
Вона знайшла записку одразу, але не вірила. Та, глянувши у вічі Кості, вловила в них щось справжнє, уважне. Можливо, він і справді щось бачив. І перевірити це варто…
І вона вирішила перевірити правду в неділю. Микола Ілліч повідомив дружині, що в неділю має зустріч із друзями й повернеться пізно. Зранку він пішов із дому. Через кілька годин Ельвіра теж виїхала — прямісінько в офіс. Відчинила двері власними ключами й обережно підійшла до кабінету чоловіка. Вона спеціально взула кросівки, щоб не цокати підборами. Зупинившись за метр від дверей, вона прислухалась.
Стояла тиша. Ельвіра простояла кілька хвилин, відчуваючи себе наївною дурепою.
— Чому я повірила тій дурній записці? Може, Костя просто пожартував? Але він ніколи не жартував так недоречно.
Вже хотіла розвернутись і піти, та раптом із кабінету долинув жіночий сміх. Вона застигла, відчуваючи, як горло стискає величезний клубок.
— Отже, Костя мав рацію. Її чоловік там із якоюсь дівчиною.
Ельвіра більше не хотіла терпіти невідомість. Вона обережно натиснула на ручку й увійшла до кабінету. Побачене вразило її:
Її чоловік, із розстебнутою сорочкою, сидів за столом, а на столі — молода дівчина в дуже недоречному вигляді. Ельвіра відразу впізнала нову співробітницю, яка працювала у них всього три тижні. Вочевидь, Микола Ілліч влаштував її спеціально, аби вона завжди була поряд і ніхто не підозрював.
Пара застигла від шоку. Дівчина пискнула й миттєво сховалася під стіл. Микола Ілліч підхопився, намагаючись застібнути сорочку. Він хотів щось сказати, але Ельвіра його зупинила:
— Не треба. Нехай вона спочатку вийде. Ти вирішив, що я вже стара? Колись і мені було вісімнадцять. І зараз я ще молода та енергійна. Чим вона тебе взяла? Тим, що молодша?
Микола Ілліч стояв, роззявивши рота, не знаходячи слів.
Коли в понеділок Костя прийшов на роботу, він помітив, що в офісі панує дивне хвилювання. Ніхто нічого йому не пояснював, але він зауважив відсутність директора і новенької співробітниці. Також не було видно Ельвіру, яка раніше часто заходила до чоловіка. Ніхто не звертав уваги на Костю, усі шепотілися між собою.
Усе стало зрозумілим, коли офісом поширилася новина: Ельвіра й Микола Ілліч розлучилися, а фірма закривається.
Костя був наляканий: його записка спровокувала такі наслідки. Але змінити вже нічого було не можна.
Коли він відпрацював останній день, вийшов на вулицю з важким серцем. Попереду його чекали безробіття й важкі пошуки нового місця.
Похмурі думки супроводжували його, аж раптом за спиною пролунав знайомий голос:
— Добрий день, Константине.
Костя різко обернувся й побачив перед собою Ельвіру в темних окулярах із пакетом у руках.
— Я хотіла подякувати вам. Ви відкрили мені очі на багато речей. І ви не повинні звинувачувати себе. Моє життя змінилося, але це не ваша провина. Натомість я почуваюся винною через те, що ви залишились без роботи.
Костя розгублено усміхнувся, не встигаючи нічого сказати.
— Я хочу подарувати вам дещо. Це для вашої мами. Можливо, ми ще побачимося. Але зараз мені треба їхати. До побачення, — сказала вона і простягнула йому згорток.
Костя розгублено взяв його. Ельвіра сіла в машину й поїхала. Він обережно розгорнув пакунок.
Усередині виявилась пристойна сума грошей і картка з номером мобільного телефону. Внизу акуратним почерком було написано: «Якщо буде потрібна допомога — телефонуйте.»
