Колись, у далекому минулому житті, яке тепер здавалося чужим, яскравим сном, Анна Василівна була повновладною господинею простороï, світлоï квартири, безмежно люблячою матір’ю двох чудових дітей і відданою дружиною шанованого чоловіка, чия професія інженера звучала гордо й вагомо. Її руки, тепер покриті сіткою тонких зморшок, знали буквально кожен сантиметр цього житла — вони відчували найменшу порошинку на корінці старої книжки, пам’ятали точну вагу ополоника, яким помішувався ароматний домашній суп, відчували тепло праски й прохолоду свіжовипраної білизни.
Вона мала рідкісний і цінний дар — уміння слухати. Не перебиваючи, уважно, щиро, занурюючись у розповідь співрозмовника, і вміла втішити одним лише лагідним, розуміючим поглядом, у якому читалися співчуття та підтримка. Але час, нещадний і невблаганний, ішов уперед, не озираючись на минулі заслуги й колишнє щастя, забираючи із собою роки, сили і звичний уклад життя.
Нещодавно їй виповнилося сімдесят вісім. Цифра, що звучала як тихий вирок. Її син Дмитро тепер жив зі своєю родиною в тій самій, колись спільній і наповненій сміхом трикімнатній квартирі. Донька Ірина кілька років тому перебралася в далекий великий город, телефонувала рідко, обмежуючись короткими сухими повідомленнями: «Як твоє самопочуття?», «Вітаю зі святом». А син… милий, коханий син — з роками став іншим, замкненим, постійно втомленим, роздратованим. Його дружина, Світлана — жінка з твердим, діловим характером — з перших же днів їхнього спільного життя демонструвала до свекрухи холодну ввічливість, яка поступово переросла у відверте, вже не приховане роздратування.
— Мамо, ти знову залишила світло у ванній, — говорив Дмитро, пробігаючи повз неї коридором, навіть не зупиняючись.
— Я щойно вийшла, думала, що повернуся й вимкну… просто відволіклася на хвилинку…
— Знову забула. Ми ж не в лісі живемо, електрика тепер дуже дорога!
Світлана, проходячи повз, завжди додавала своє:
— І конфорку на плиті не вимкнули до кінця. Добре, що я вчасно зайшла. Сами б себе спалили, а потім і нас заодно.
Анна Василівна в такі моменти лише опускала очі, відчуваючи пекучу провину за власну неуважність. Вона й справді почала забувати багато чого. Іноді губила нитку розмови, плутала дні тижня, могла поставити чашку з гарячим чаєм на підвіконня у вітальні, а не на кухонний стіл, як завжди. Колись, у кращі роки, вона ніколи б не дозволила собі такої розсіяності. Колись її називали надійною, ґрунтовною, опорою родини. Тепер же її присутність у власному домі стала схожа на нав’язливий фоновий шум — тихий, ледь чутний, але дратівливий, який заважав іншим жити у своєму ритмі.
Рідні почали дивитися на неї зовсім інакше. У їхніх поглядах не було вже колишньої теплоти та поваги. Вони бачили не матір, а тягар, проблему, яку потрібно вирішити, від якої краще позбутися, щоб знову жити спокійно й зручно.
У той пам’ятний день надворі стояв пронизливий, осінній дощ. Холодний, затяжний, ніби саме небо плакало за тих, хто вже сам не міг чи не хотів плакати. Анна Василівна нерухомо сиділа біля великого вікна, закутавшись у старий, але такий дорогий серцю плед, колись зв’язаний власноруч для онука, який тепер навчався в престижному університеті й навідував їх украй рідко.
Вона мовчки дивилася, як важкі краплі повільно стікають по склу, і думала про те, як змінилося її життя. Пригадувала, як колись варила велику каструлю борщу, як діти просили добавки, як чоловік голосно сміявся за вечерею, розповідаючи черговий жарт. Яким теплим, рідним і затишним здавався тоді світ.
А тепер цей світ звузився до розмірів однієї невеликої кімнати, чотирьох стін, що з кожним днем, здавалося, стискалися, і до постійно повторюваних фраз:
«Мамо, ти знову кудись поділа свої таблетки…»
«Мамо, телевізор занадто голосно, нам заважає…»
«Мамо, ти порушуєш наш звичний ритм життя…»
Слово «заважаєш» боліло особливо — воно било просто в серце, мов голка. Вона ніколи, навіть у найстрашніших снах, не думала, що колись стане обузою у власному домі, який сама ж створювала.
Того ранку Дмитро, уникаючи її погляду, тихо сказав:
— Мам, ми тут із Свєтою серйозно поговорили й вирішили…
Може, тобі й справді буде краще пожити в спеціальному будинку для літніх людей? Там про тебе подбають фахівці, складуть зручний режим, тобі буде комфортніше й спокійніше…
Вона повільно підняла на нього очі, намагаючись зустрітися поглядом. Та він вперто дивився кудись убік, уважно розглядаючи візерунок на килимі.
— Комфортніше? — тихо, майже пошепки, перепитала вона. — А де саме мені може бути комфортніше — тут, поруч із вами, чи за стінами державного закладу, серед цілковито чужих людей?
— Ну, ти ж сама чудово розумієш ситуацію, — почав Дмитро, відводячи очі. — Ми обидва багато працюємо, постійні клопоти, ремонти, дитина підростає, стреси… А ти зараз потребуєш постійного догляду, уваги, контролю.
— Але я ще можу сама ходити, готувати собі просту їжу, прибрати у своїй кімнаті, — спокійно відповіла вона.
— Так, але ти постійно все забуваєш! Учора ж ти ледь не залишила ввімкнену духовку і пішла з кухні! Це ж небезпечно — можна спалити квартиру!
Анна Василівна мимоволі стиснула свої натруджені руки. Вона добре пам’ятала той момент. Так, вона справді хотіла розігріти в духовці шматочок пирога, що залишився з обіду, але потім передумала, бо внук подзвонив і сказав, що затримається. Забула вона вимкнути ручку чи ні — вже не згадає. Але ж нічого страшного не сталося, ніхто не постраждав.
— Я не хочу і не поїду до інтернату, — сказала вона раптом твердо й упевнено. — Я залишуся тут, у цій квартирі. Це мій дім.
— Це наш спільний дім, мамо, — холодно втрутилася Світлана, заходячи до кімнати без стуку. — І ми, як повноправні господарі, маємо право самі вирішувати, як нам тут жити і кого тут утримувати.
Її слова вдарили сильніше за будь-який ляпас. Анна Василівна фізично відчула, як серце стислося від болю. Здавалося, ніби її методично викреслюють із власного життя — сторінка за сторінкою, розділ за розділом.
Вона не відповіла, не стала сперечатися, не кричала. Лише тихо кивнула, розвернулася й пішла у свою кімнату, м’яко прикривши за собою двері.
Рівно через три дні вона зникла.
Спочатку цього ніхто не помітив. Лише за сніданком Світлана запитала:
— Мамо, ви спали сьогодні вночі нормально? Не вставали?
Дмитро, ліниво підвівшись, заглянув до її кімнати.
— Її немає. Ні в кімнаті, ні на кухні, ні у ванній.
Вони швидко перевірили всю квартиру. Її стара сумка зникла, тепле осіннє пальто також. На тумбочці лежав білий конверт, підписаний її тремтячою рукою.
Усередині — коротка записка:
«Будь ласка, не шукайте мене. Я не хочу бути тягарем у вашому житті. Пробачте за все. Дуже вас люблю. Мама.»
У квартирі запанувала гнітюча тиша. Дмитро мовчки зім’яв аркуш у руці.
— Дурниці якісь, — пробурмотів він. — Куди вона могла піти сама, у своєму віці, зі своїм здоров’ям?..
— Може, до якоїсь подруги? — невпевнено припустила Світлана. — У неї ж була та Лідія з сусіднього під’їзду…
— Вона померла рік тому, — похмуро нагадав Дмитро.
Вони зателефонували до поліції, обдзвонили лікарні, травмпункти, розпочали пошуки. Через два дні було оголошено офіційний розшук. Але Анну Василівну так і не знайшли — ніби крізь землю провалилася.
А вона тим часом просто йшла. Йшла дощовими вулицями рідного міста, з невеликою сумкою через плече, в старому поношеному пальті. Не знала, куди саме прямує. Просто йшла вперед — від знайомого до невідомого.
На вокзалі вона купила найдешевший квиток до маленького селища Терехине. Чому туди — не знала. Може, тому, що колись там жила її сестра, а може, просто тому, що цифри на квитку видалися якимись добрими, спокійними.
У Терехиному було пусто й сумно. Осінні дерева стояли голі, невеличкі хатинки — занедбані. Випадково вона натрапила на стареньку Валентину Іванівну, яка здавала кімнату за символічну плату.
— Ви зовсім самі? — запитала господиня, вдивляючись у гостю.
— Так, сама. Я поїхала від дітей. Вони більше не потребують мене.
Валентина лише зітхнула:
— Так буває. Для когось батьки — це любов і турбота, а для когось — тягар.
Анна Василівна зняла промокле пальто й відчула дивне полегшення. Наче разом із ним скинула роки образ і провини.
Минув тиждень, потім другий. Вона почала відвідувати місцеву церкву, допомагала Валентині по господарству, сиділа біля річки. Місцеві почали її впізнавати. Продавець у магазині вже вітався по імені: «Доброго дня, Анно Василівно, сьогодні привезли гарну картопельку».
Вона знову взяла до рук спиці, в’язала шапки, шарфи. Одного яскравого шарфика подарувала дівчинці на зупинці — та щиро посміхнулася, і Анна вперше за багато років відчула, що потрібна.
Аж якось увечері, коли вона читала стару Біблію, у двері тихо постукали. На порозі стояв молодий чоловік років двадцяти п’яти, зморений, з темними колами під очима.
— Ви Анна Василівна? — запитав він.
— Так. А ви хто?
— Я… ваш онук. Олексій.
Вона застигла, не вірячи почутому.
— Олексію?.. Але ж ти мав бути в місті…
— Я приїхав спеціально. Бабусю, чому ви пішли? Ми вас шукали! Тато місця собі не знаходив!
Вона посадила його, налила гарячого чаю, дивилася, не відводячи очей. Він був схожий на свого батька в молодості, але риси обличчя — її, рідні.
— Я не хотіла вам заважати, — прошепотіла вона. — Вони хотіли відправити мене до інтернату…
— Що?! — вигукнув він, підводячись. — Хто?! Батько чи тітка Світлана?
— Обоє. Казали, що я все забуваю, що зо мною складно…
— Це не ваша вина! Ви — моя бабуся, моя сім’я! Ви мене ростили, читали казки, лікували, коли я хворів! Ви не тягар!
У його голосі тремтіли емоції, в очах блистіли сльози.
— А вони… навіть не шукали вас як слід, — гірко додав він. — Через тиждень махнули рукою. А я не міг. Не міг забути.
Анна Василівна заплакала. Сльози текли повільно, як осінній дощ.
— А як ти мене знайшов? — спитала вона.
— Мені допомогла Валентина Іванівна. Я об’їздив усі навколишні села, розпитував людей. І одна жінка сказала, що у Валентини живе літня жінка на ім’я Анна Василівна.
— Валентина… низький їй уклін, — прошепотіла вона.
— Ось бачите, — усміхнувся Олексій, — допомога приходить від тих, від кого не чекаєш. А ті, кого вважав найріднішими, можуть відвернутися.
Наступного дня він повіз її додому. Не слухав виправдань, не пояснював нічого. Просто зайшов до квартири, поставив бабусину сумку й сказав:
— Вона повертається. І якщо хтось проти — я піду разом із нею.
Дмитро зблід, почувши це.
— Ти не розумієш, синку… усе не так просто…
— Розумію. І не дозволю виганяти мою бабусю з дому. Якщо треба — зніму квартиру й житиму з нею.
Світлана хотіла щось заперечити, та погляд Олексія змусив її замовкнути.
З того дня в родині почалися зміни. Повільні, але справжні. Олексій приходив щодня — з продуктами, з теплими словами. Вони довго сиділи вечорами, дивилися фільми, просто мовчали, і це мовчання було теплим, затишним.
Дмитро став м’якшим. Якось приніс нові тапочки:
— Щоб ноги не мерзли, — ніяково сказав він.
Світлана тепер рідше бурчала, частіше зверталася по імені.
Минув рік. Анна Василівна все ще іноді забувала, куди поклала окуляри, плутала імена, але поруч завжди був хтось, хто сприймав це з розумінням і усмішкою.
Якось восени вона сиділа на балконі, дивилася, як листя тихо опадає. Поруч сів Олексій.
— Бабусю, ви колись шкодуєте, що тоді пішли?
Вона задумалася, потім усміхнулася.
— Я шкодую лише, що змусила тебе хвилюватися. Але не шкодую, що зрозуміла, хто мене по-справжньому любить. Ти і Валентина Іванівна показали мені, що я не самотня. Навіть коли здається, що світ відвернувся.
— Ви не самотні, — твердо відповів він. — І ніколи більше не будете.
Вона посміхнулася щиро, вперше за довгі роки.
— Знаєш, мій хороший, — мовила вона, — я думала, старість — це кінець. А тепер розумію: це час, коли бачиш, хто поруч, а хто лише випадковий супутник.
Вона взяла його руку в свої долоні.
— Ти — мій янгол-охоронець. Той, кого я не чекала, але хто став найріднішим.
— А ви — мій дім, бабусю, — відповів він. — І доки я живий, ви завжди будете знати, що вас люблять.
Легкий вітер колихнув штору. Внизу лунав дитячий сміх. А на балконі сиділи двоє — літня, втомлена від життя жінка і молодий чоловік, об’єднані не лише кров’ю, а глибшим — вибором. Вибором залишитися, коли інші йдуть. Любити, коли інші розлюбили.
У цьому виборі й був справжній сенс життя. Не в роках і не в статках, а в тому, що навіть у найтемніший час хтось обов’язково постукає у твої двері. І, можливо, це буде не той, кого чекаєш, але саме він стане найріднішим і найпотрібнішим у світі.
