Дверна ручка була теплою, ніби її щойно хтось тримав. Це здалося Наталії Петрівні дивним — вона жила сама вже п’ятий рік, відтоді як Віктора не стало.
У передпокої не горіло світло, зате з вітальні пробивалася смужка електричного сяйва, у якій танцювали пилинки. Було тихо, але це була не та благостна тиша, яку вона залишала, виїжджаючи до санаторію. Це було причаєне, винувате безмов’я, яке раптом розірвав дзенькіт кришталю.
Наталія Петрівна повільно опустила валізу на паркет. Коліщатка заскрипіли, але цей звук потонув в упевненому чоловічому голосі, що долинав із кімнати.
— Мама — людина старої закалки, їй ці міські зручності тільки в тягар, — голос належав Ігорю.
Наталія впізнала цей тон. Так син зазвичай розмовляв із клієнтами телефоном, коли намагався продати їм залежалий товар під виглядом ексклюзиву.
Вона зробила крок уперед, ступаючи обережно, намагаючись не заскрипіти половицями. Їй раптом стало холодно, хоча в квартирі працювало опалення.
Повернулася з санаторію на день раніше, а в моїй квартирі — оплакують мене.
Ні, не в прямому сенсі. Тут не було свічок і чорних хусток. Тут відбувалося дещо значно страшніше — тут ховали її як особистість, як господиню, як живу людину, що має право на свій дім.
У центрі вітальні, за її улюбленим дубовим столом, сиділи її діти. Ігор Вікторович, розвалившись на стільці, і Марина Вікторівна, діловито перебираючи вміст оксамитових коробочок.
На столі стояла пляшка її колекційного арманьяку сімдесятого року. Корок валявся поруч із вазочкою для варення, мов непотрібне сміття.
— Тітка Люба казала, що їй там клімат підійшов ідеально, — продовжував Ігор, бовтаючи бурштинову рідину в келиху. — Дзвонила вчора, каже: «Наташа вся розквітла, грядки планує». Отже, вирішено.
— А навіщо їй тоді ця трійка в центрі? — підхопила Марина.
Вона тримала в руках важкий золотий ланцюжок — подарунок батька на тридцятиріччя спільного життя. Марина прикладала його до своєї шиї, дивлячись у маленьке дзеркальце пудрениці.
— Комуналка росте, цей нескінченний капремонт… — Ігор зробив ковток, навіть не скривившись, ніби пив дешевий чай. — Це ж пасив. Мертвий вантаж. Здамо, дохід навпіл. Я хоч кредит за позашляховик закрию, а то відсотки душать.
Наталія Петрівна стояла в тіні коридору, відчуваючи, як усередині наростає крижана брила. Вона дивилася на своїх дітей, яких виростила, вивчила, яким віддавала все найкраще, і бачила зовсім чужих людей.
— А золото? — Марина кинула ланцюжок у купу на скатертині. Глухий, важкий звук металу об дерево різонув слух. — В город із діамантами не ходять, Ігорчику. Там це небезпечно. Місцеві побачать — і все.
Донька потягнулася до скриньки з карельської берези.
— Це перстень із сапфіром я собі візьму, — заявила вона безапеляційно. — Як пам’ять про її міське життя. Носитиму й згадуватиму, якою мама була модницею. А лом — у скупку. Їй же нічого не треба, окрім свіжого повітря й спокою. Вона своє віджила, тепер наша черга.
Ігор кивнув, погоджуючись.
— Логічно. Ресурс має працювати на тих, у кого є перспектива. Мати все одно не зрозуміє різниці між міською квартирою і будиночком у селі, якщо їй там пташки співають.
Марина з зусиллям намагалася натягнути перстень на вказівний палець. Суглоб розпух, і золото вперто не хотіло сідати.
— Щось не лізе, — пропихтіла донька, почервонівши від напруги. — Доведеться до ювеліра нести, розкатувати. Або розпиляти, якщо не зніметься.
Слово «розпиляти» пролунало, мов постріл.
Наталія Петрівна зрозуміла, що момент настав. Вона не стала кричати. Не стала плакати. Вона просто ступила в пляму світла від люстри, випрямивши спину так, ніби проковтнула офіцерський кортик.
— КХМ-КХМ! Може, одразу палець відрубати, донечко? — голосно спитала вона. — Так швидше буде. І перстень псувати не доведеться.
Ефект був миттєвим і руйнівним.
Ігор захлинувся, закашлявся, розбризкуючи дорогий арманьяк на парадну скатертину. Марина підскочила, ніби її вдарило струмом. Скринька, яку вона зачепила ліктем, полетіла на підлогу, випльовуючи вміст.
Золотий дощ із перснів, сережок і кулонів розсипався по паркету мелодійним, знущальним передзвоном.
— Мамо?! — видихнули вони в один голос.
В їхніх очах не було радості. Там застиг первісний жах і гірке розчарування. Ніби небіжчик раптом підвівся з труни просто посеред поминок і спокійно поцікавився, чи не залишилося ще салату.
— Ти ж… у селі! — пробелькотіла Марина, ховаючи руки за спину. — Назавжди! Тітка Люба так сказала!
Наталія Петрівна повільно підійшла до столу. Рухалася неквапно, рівно, не відводячи погляду від дітей.
— Тітка Люба сказала, що я подумаю, — її голос звучав моторошно спокійно. — Я подумала й вирішила: зарано мені до землі звикати. А от вам, бачу, до чужого добра звикати дуже навіть сподобалося?
— Мамочко, ми ж просто… — Ігор схопився, намагаючись надати обличчю вигляду синівської шанобливості, але очі бігали. — Ми порядок наводили! Інвентаризацію робили! Думали, тобі гроші знадобляться на облаштування… Ми ж дбали!
— Дбали? — Наталія Петрівна підняла з підлоги те саме перстень із сапфіром, обтерла його хустинкою й наділа собі на палець. Він сів ідеально. — Охоче вірю. Особливо про ломбард і лом. Вища форма турботи — здати мамину пам’ять, щоб закрити кредит за автівку.
Ігор почервонів, але швидко взяв себе в руки. Він був «прагматиком», як сам себе любив називати.
— Мам, давай без драми, — він розвів руками, апелюючи до здорового глузду. — Ми ж сучасні люди. Ти сама скаржилася, що тут душно, шумно, сусіди свердлять. А ми молоді, нам розвиватися треба, капітал потрібен. Квартира велика, три кімнати на одну людину — це нераціонально. Економічно невигідно.
— Нераціонально, — повторила Наталія, наче смакуючи слово. — Тобто я тепер неефективний актив? Стаття витрат, яку треба оптимізувати?
— Не перекручуй! — втрутилася Марина. Страх відступив, поступившись звичній образі. — Ти егоїстка, мамо! Ми крутимося як білки в колесі! У мене іпотека, в Ігоря бізнес не йде. А ти сидиш на мільйонах у центрі міста! Тобі самій стільки не треба! Це просто несправедливо!
У кімнаті повисла важка, тягуча напруга. Здавалося, повітря загусло, стало щільним, мов кисіль. Наталія Петрівна дивилася на своїх дітей і бачила вже не рідні обличчя, а хижі маски.
Вони справді вважали себе правими. У їхньому світі, де все вимірювалося вигодою й статусом, вона була лише перешкодою. Неприємною завадою на шляху до комфорту.
Наталія Петрівна підійшла до серванта, дістала чистий келих і налила собі арманьяку.
— Збирай усе назад, Попелюшко, — кинула вона доньці, не обертаючись. — І хутчіше. Я не люблю безладу.
Марина фиркнула, але залізла під стіл збирати розкидані прикраси. Ігор нервово вибивав пальцями дріб по стільниці.
— Мам, ну давай серйозно, — знову почав він, змінивши тон на діловий. — Ми все одно рано чи пізно мали б цю розмову. Обговорімо варіанти обміну. Або ренти. Тобі ж потрібні гроші на гідну старість, нам — старт. Ми тобі студію підшукаємо в зеленому районі…
— Раз ви так хотіли розпорядитися моєю квартирою, я вам допоможу, — перебила його Наталія Петрівна, сідаючи на чолі столу.
Вона зробила маленький ковток. Напій обпік горло, приносячи ясність думкам.
— Ви абсолютно маєте рацію, діти. Мені тут стало тісно. І квартира ця мені більше не потрібна.
Ігор завмер. Пальці перестали стукати. Марина вигулькнула з-під столу, стискаючи в кулаці жменю ланцюжків.
— Справді?! — очі Ігоря спалахнули. Надія в них засвітилася так яскраво й жадібно, що дивитися було майже фізично неприємно. — Ти згодна? Ми все допоможемо оформити! У мене є знайомий рієлтор, він швидко все зробить!
— Рієлтор не знадобиться, — ледь усміхнулася Наталія. — Угода вже підготовлена. Я займалася цим останні два тижні, поки була в санаторії. Завтра підписання.
— Завтра?! — Марина плюхнулася на стілець. — Так швидко? А речі? А меблі?
— Меблі продані разом із квартирою. Нові власники хочуть заїхати одразу. Я забираю лише особисті речі й документи.
Брат із сестрою переглянулися. Вони не вірили своєму щастю. Все складалося навіть краще, ніж вони планували. Мати сама все вирішила, позбавивши їх потреби вмовляти й тиснути.
— І… — голос Ігоря затремтів від жадоби. — А гроші як ділимо? Навпіл? Чи на трьох?
Наталія Петрівна подивилася на нього довгим, уважним поглядом.
— Гроші? — перепитала вона. — Гроші підуть на мою весільну подорож.
У кімнаті стало так тихо, що було чутно, як гуде холодильник на кухні.
— Подорож? — тупо повторила Марина. — Весільну? Мам, ти мариш? Яке заміжжя у шістдесят років?
— За Аркадія Петровича. Ми познайомилися в перший же день. Полковник у відставці, вдівець. Прекрасна людина. У нього будинок в Іспанії, під Аліканте. Ми відлітаємо за тиждень. Візи відкриті, квитки куплені.
— В Іспанію? — Ігор зблід. — Ти… ти їдеш в Іспанію? З грошима за квартиру?
— Саме так. Аркадій Петрович вважає, що мені корисний морський клімат.
— А ми?! — заверещала Марина. — Ти нас кидаєш?! Залишаєш ні з чим заради якогось старого?! Він тебе обдере! Це аферист!
— Аркадій Петрович — найчесніша людина, — жорстко обірвала її Наталія. — І він, на відміну від вас, ніколи не називав мене «відпрацьованим ресурсом».
Вона поставила келих на стіл. Дзвін скла об дерево прозвучав твердо, мов нотаріальна печатка.
— Але я про вас не забула. Я ж мати. Я розуміла, що вам потрібне житло. Своє, власне. Щоб не залежати від «старої егоїстки».
Очі дітей знову спалахнули. Жадібність — дивовижне почуття, вона живучіша за будь-якого таргана.
— Ти нам купила квартиру? — Марина подалася вперед. — Мамочко, я знала! Я знала, що ти нас любиш! Нам би ближче до метро, ти ж знаєш, затори жахливі…
— Я купила вам студію, — урочисто оголосила Наталія Петрівна. — Дуже затишну. Компактну. Двадцять чотири квадратні метри.
— Студію? — обличчя Ігоря витягнулося. — Одну на двох?
— Ну, ви ж самі казали, що треба вчитися економити простір. Я вирішила, що вам корисно пожити разом, зблизитися. А то ви все ділите й ділите… Треба вчитися об’єднуватися. Загартовувати характер.
Вона дістала з сумочки щільний конверт і недбало кинула його на стіл.
— Ось документи. Я вже оформила її на ваші імена. Дарча. Сюрприз!
Ігор жадібно схопив конверт, вириваючи його з рук сестри. Тремтячими пальцями витяг папери й пробіг очима перші рядки.
Його обличчя почало повільно змінювати колір. Спочатку стало сірим, потім набуло відтінку старої вапняної стіни.
— Воркута? — прохрипів він. — Мамо… Це якась помилка? «ЖК Північне Сяйво», місто Воркута, вулиця Леніна…
— Чому помилка? — щиро здивувалася Наталія. — Ціни там дуже доступні. Якраз на перший внесок із продажу гаража вистачило. Решту самі виплатите, ви ж молоді, працювати треба, кар’єру будувати. А клімат там… бадьорий.
— Воркута?! — Марина вихопила папери й заверещала так, що задзвеніли сервізи в серванті. — Ти збожеволіла! Там же вічна мерзлота! Там вугілля! Там ведмеді! Хто туди поїде?!
— Ну, ви ж казали, що мені корисне свіже повітря? — Наталія Петрівна підвелася й поправила зачіску перед дзеркалом. — Я подумала: чому лише мені? На півночі повітря стерильне. Жодних мікробів. І люди там душевніші, ніж тут. Поживете — про життя подумаєте. Може, зрозумієте ціну речам і людям.
Вона подивилася на своїх дітей. Розгублених, злих, смішних у своїй дріб’язковій злості. Їй раптом стало дивовижно легко. Ніби з плечей звалився величезний, запилюжений мішок із камінням, який вона тягла останні тридцять років за звичкою.
— Золото можете забрати, — кинула вона, прямуючи до спальні. — У ломбарді за нього якраз дадуть на квитки. В один кінець. І на теплі куртки вистачить — там зараз уже мінус двадцять.
Біля дверей вона обернулася.
— І, до речі, Ігорю. Арманьяк не допивай. Аркадій Петрович приїде за годину допомогти мені з речами. Він цінує добрі напої й дуже не любить, коли чіпають чуже. А вам час іти.
— Мамо, стій! — Ігор підскочив, перекинувши стілець. — Ми ж можемо оскаржити угоду! Ти недієздатна! Ми доведемо!
— Спробуй, — усміхнулася Наталія Петрівна. — Довідку від психіатра я взяла того ж дня, коли оформлювала довіреність на продаж. Я ж казала — я підготувалася.
Вона зачинила за собою двері спальні й повернула ключ. Клацання замка прозвучало як фінальна крапка в довгій і виснажливій главі її життя.
Епілог
За годину, коли високий сивочолий чоловік виносив валізи з під’їзду, у вікні на третьому поверсі ще горіло світло. Дві постаті металися кімнатою, розмахуючи руками й паперами.
Наталія Петрівна сіла в таксі, де пахло шкірою й дорогим тютюном. Аркадій Петрович дбайливо накрив її долоню своєю великою теплою рукою.
— Все гаразд, Наталочко? — тихо спитав він.
— Абсолютно, — відповіла вона, дивлячись, як віддаляється дім, у якому вона прожила пів життя. — Просто винесла сміття.
Автомобіль плавно рушив з місця, везучи її назустріч морю, сонцю й життю, яке, як виявилося, тільки починалося.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію! Мені буде дуже приємно!
