– Наталочко, незабаром приїдуть мої друзі з Болгарії. Ти ж пам’ятаєш, я казала, що вони зупиняться у нас на кілька днів? – підійшла до Наталі, яка працювала за комп’ютером, свекруха.
Молода жінка злегка відірвала втомлений погляд від екрана, м’яко посміхнулась і кивнула. Вона була виснажена – макети нової колекції одягу, яку розробляла з нуля, ще не були завершені. Роботи накопичилося стільки, що навіть удома Наталя працювала без відпочинку. Очі сльозилися, зображення на моніторі розмивалося. Варто було хоча б на хвилинку вийти на свіже повітря, перепочити на гойдалці. Власне, вона так і зібралася зробити, ще не підозрюючи, що її настрій буде зіпсований остаточно.
– Та звісно, пам’ятаю. Ви ж казали. Вони приїдуть завтра, так?
– Взагалі-то, сьогодні, – різко відповіла Тетяна Павлівна, з викликом піднявши підборіддя.
– Ой, я зовсім занурилася в роботу, й не помітила, який сьогодні день. Вам щось допомогти? Приготувати? Прибрати?
– Я вже все зробила. Не дочекалась допомоги. Але не в тому справа. Я до тебе з іншим. Постели дідові в лазні. Хай він там поживе кілька днів. Там є туалет неподалік, їжу йому віднесеш, нічого з ним не станеться. Тільки хай менше на очі потрапляє. Скажемо, що це садівник, якого ми прихистили. Розумієш, приїдуть поважні для мене гості, і я не хочу осоромитися.
Це зовсім не було схоже на прохання – радше вимогу, і навіть з претензією. Тон Тетяни Павлівни був далекий від ввічливого, і було зрозуміло: не послухаєш – пошкодуєш.
– Тетяно Павлівно, та як ви таке можете говорити? Чим мій дідусь вас може зганьбити? – вибухнула Наталя.
Щоки її налились червоним – від гніву й образи.
З Георгієм Федоровичем свекруха ніколи не ладнала. Він намагався уникати конфліктів із, як сам казав, сварливою жінкою, але напруга між ними відчувалася постійно.
– Те, що ти почула, те я й сказала. Я соромитися не хочу! Він неохайний. За столом не може спокійно поїсти – то закашляється, то щось розіллє або впустить.
– Та в нього проблеми зі стравоходом, якщо щось тверде їсть – починає кашляти. А руки тремтять після заводської роботи. Ви ж це все знаєте. Але він добра й щира людина. Чим він вам заважає? І до вас він взагалі яке має відношення?
– Наталочко, ти що, ще й кричиш на мене? Я ж нічого поганого не просила. Якщо тобі так важко зробити маленьку послугу свекрусі, я це запам’ятаю. Я сина такого виростила, віддала тобі, а ти…
Про крики, звісно, не йшлося, але Тетяна Павлівна, як завжди, все сприймала на свій лад.
Викинувши підборіддя ще вище, хоч здавалося, вже нікуди, вона театрально вийшла з кімнати, гучно грюкнувши дверима. І коли вона вже відучиться від цієї звички – носа задирати та дверима грюкати?
Наталя була вкрай обурена. Як свекруха взагалі наважилася просити таке? Та ні – вона ж не просила, вона наказувала. У голосі її звучало зневага до дідуся, й Наталя твердо вирішила – розповість про все Кирилові, який мав ось-ось приїхати на обід.
Заглянувши до Георгія Федоровича, переконалась, що все гаразд, увімкнула йому настільну лампу й м’яко дорікнула, що знову працює без світла над своїми дерев’яними шкатулками.
– Внученько, я ж зовсім трішечки. Дороблю малюнок і ляжу. Сьогодні стомився, – посміхнувся дід доброзичливо.
– Я пам’ятаю, як сама в дитинстві просила: «Дозволь дочитати сторіночку», а ти лаявся.
Дідусь розсміявся. Наталі стало легше на серці.
Кирило приїхав, але поговорити з ним сам на сам не вдалося — Тетяна Павлівна крутилася навколо сина, нав’язливо переконувала, що саме він має зустріти її друзів в аеропорту.
– Мам, у Наталі права є. Попросіть її. У мене сьогодні аврал – великий замовник, мусимо доробити. Я не можу піти раніше.
– Але ж ти обіцяв! Я рідко тебе про щось прошу. Для мене важливо, щоб саме син мене зустрів! – наполягала свекруха.
Надувшись, вона пішла. Наталя зітхнула. Кирило зрозумів, що щось сталося.
– Кохана, все гаразд? Щось не так?
– Твоя мама поводиться дуже дивно через приїзд цих гостей. Вона сьогодні вимагала, щоб я вигнала дідуся в лазню – бо соромно їй, мовляв, за нього. Кириле, я все розумію, але це вже перебір, хіба ні?
Кирило зітхнув, потер потилицю, зморщив лоба. Йому було некомфортно – він знав, що мати часом перегинає палицю. І, мабуть, вона завжди була такою. Не раз думав: може, батько тому й пішов з родини? Мати ж постійно поливала його брудом, звинувачувала в усьому… А може, він просто втомився терпіти?
– І що ти їй відповіла?
– Звісно, відмовила. Не дозволю такого ставлення до дідуся.
– І правильно зробила. Якщо ще раз щось подібне – я сам з нею поговорю. Обіцяю.
Кирило поцілував дружину й поїхав назад – справи справами, ніхто окрім нього не владнає.
Оскільки раніше звільнитися не вдалося, Тетяну Павлівну з аеропорту везла Наталя. Після їхньої розмови здавалося, що напруга лише посилилась. Наталка відчувала провину, хоча розуміла: вона нічого поганого не зробила. Вона мріяла порозумітися зі свекрухою, але марно – та постійно ображалась на якісь дрібниці, дулась, вигадувала собі образи. А Наталя почувалася винною без причини. Бо була неконфліктною. Так її виховав дідусь. Він був для неї всім: після смерті батьків забрав до себе, виховував, підтримував, допомагав у навчанні. Він переживав разом з нею кожну подію, навіть захист диплому – не міг всидіти вдома. Іноді виконував багато замовлень, віддаючи роботу за безцінь, щоб купити Наталі ноутбук чи планшет. Свекруха ж цього всього не знала. Вона звикла, що все має крутитися довкола неї. Вона вимагала уваги від сина й нагадувала всім, що він винен їй усе. Навіть Наталі натякала, що повинна бути вдячна за «подарованого» чоловіка. Наче Кирило не сам зробив вибір.
– Ви зустрічайте своїх гостей, а я поки в машині залишусь. У мене в чаті термінова нарада, – мовила Наталя на паркінгу.
– Це ще що таке? Я одна тягтиму чемодани? Ні, люба, раз приїхала – йди! Кирил мене ніколи б не покинув!
Наталя зітхнула, втягнула губи і рушила за свекрухою.
Гості Тетяни Павлівни виявились такими ж, як вона: самовпевненими, із завищеним почуттям власної значущості. Вони неслись попереду, а Наталю навантажили сумками. Свекруха ж ішла з порожніми руками. Внутрішньо в Наталі все закипіло. Вона відчувала, як межа терпіння стрімко наближається.
Кирило затримувався на роботі. Тим часом свекруха водила гостей подвір’ям, хвалилася господарством.
Наталя відкрила вікно, щоб впустити повітря, і почула, як Тетяна Павлівна почала вихвалятися перед друзями…
– Оце все – заслуга мого сина. Бачите, якого він досягнув рівня? Мій Кирилко – справжній молодець. Влітку обіцяв купити мені путівку в санаторій на морі. Відпочину хоч трохи, бо ж усе на мені тримається. Наталка постійно сидить за комп’ютером, а вся хатня робота – на моїх плечах. Ось і живу з ними, бо не інакше. Навіть страшно подумати, що буде, коли в них з’являться діти – вже передчуваю, що на мене все спишуть. Ну та нічого, для того й живу – допомагати своїм дітям!
Гості Тетяни Павлівни лише зітхали, співчутливо хитали головами, жаліли її, мовляв, нещасна жінка, все сама тягне. Підтакували й додавали, що невістка їй дісталася ледаща. Наталя ледь стримувала сльози образи. Адже насправді свекруха майже нічого по дому не робила. Найчастіше вона лежала перед телевізором, роздаючи вказівки: що приготувати, що прибрати. Наталка ж працювала й поєднувала це з домашніми справами, іноді їй допомагав Кирило. У вихідні вони разом наводили лад, а в будні дідусь навіть пилососив увесь будинок – окрім кімнати Тетяни Павлівни, бо туди вона не дозволяла заходити нікому.
– А хто це у вас виглядав із кімнати, такий старенький? – запитала одна з подруг Тетяни Павлівни.
– Хто? Та так… То безхатька мій добрий син прихистив. Він, мовляв, садівником підробляє, ми й кімнату йому виділили.
Ці слова стали для Наталки останньою краплею. Вона кипіла від гніву, негайно набрала чоловіка й повідомила, що терпіти гостей його матері більше не збирається. Та й Тетяна Павлівна вже надто довго затрималась у них. Пора б уже й додому повертатись – тим паче, що ремонт, про який вона постійно говорить, навіть не починала. Бо, звісно ж, жити в будинку з усіма зручностями набагато комфортніше, ніж у квартирі з гучними сусідами.
Кирило вже був у дорозі. Він заспокоїв дружину й пообіцяв, що розбереться. Його обурила поведінка матері, і він вирішив показати їй межі. Привітавшись із маминими гостями, яких бачив востаннє ще в дитинстві, Кирило поспішив до Наталки й поділився своїм планом.
– Ти впевнений, що це правильно? – стривожено спитала Наталя. – Твоя мама може розсердитись. Вона, звичайно, повела себе огидно, але… чи не будемо ми такими ж?
– Те, що вона образиться – другорядне. Вона не думала ні про твої почуття, ні про почуття твого дідуся. Уявляєш, якщо він теж усе це почув? Йому ж боляче. Мама забула, в чийому домі перебуває. Їй варто нагадати.
Після вечері Кирило підвівся з-за столу й пішов до Георгія Федоровича, якого за вечерею майже ігнорували.
– Кириле, та я й сам дійду, не переживай, – буркнув дід.
– Георгію Федоровичу, це ми вам винні. Адже живемо в будинку, який ви своїми руками побудували, – тепло усміхнувся Кирило.
Будинок справді належав дідусеві Наталі. Та, схоже, Тетяна Павлівна про це забула. Її обличчя вже заливалося темно-червоним, наче у паровоза. Кирило провів дідуся до кімнати, а Наталка, вставши з-за столу, повернулась до гостей:
– А тепер ходімо, я вам у лазні постелю. Вільних кімнат у нас, на жаль, немає…
Тетяна Павлівна зашипіла, нахмурилась. Її друзі почали переглядатися.
– Як це немає кімнати? Наталю, ти щось плутаєш. Я ж їм уже все приготувала! – сердито заголосила свекруха.
– Та то ж була гостьова, Тетяно Павлівно. А друг Кирила от-от приїде, він нам з ремонтом допомагатиме… Ви ж самі казали, що з кімнати переселитесь.
Свекруха захлиналася від обурення й одночасно горіла зі сорому. Усе, що вона понабрехала друзям, починало тріщати по швах. А ті вже дивилися на неї без колишнього захоплення.
– Кириле, це що за цирк? – вигукнула вона, щойно син повернувся.
Але той просто обійняв дружину й байдуже знизав плечима:
– А що? Якщо ти вважаєш, що лазня – нормальне місце для Георгія Федоровича, господаря будинку, то й гостям твоїм там буде не гірше. Вільних кімнат у нас справді немає.
Гості одразу заворушилися, почали збирати речі та викликати таксі. Вони заявили, що краще вже знімуть готель, ніж будуть брати участь у подібній комедії. Тетяна Павлівна влаштувала сцену, назвала сина з невісткою зрадниками, що вони її осоромили, й додала, що знати їх більше не хоче.
– Мамо, але ж ти почала всю цю виставу. Якщо сподівалась, що я тебе підтримаю – дуже помилилася. Георгій Федорович не виганяв тебе з дому. Наталя робила все, аби тобі було зручно… А ти відвернулась від них. Думаю, тобі варто повернутись у квартиру. А ремонт можна спокійно робити поетапно – кімната за кімнатою.
Свекруха знову задерла підборіддя, гордо зібрала речі й пішла, немов це вона сама прийняла таке рішення. І хоча в повітрі залишився осад, Наталя була впевнена: вона вчинила правильно. Вона захистила не лише свого дідуся, який усе життя був її опорою, а й себе – бо терпіти зневагу й приниження більше не могла. Добре, що Кирило встав на її бік. Він теж не шукав сварок, але коли справа дійшла до межі, мусив показати, що з небес на землю іноді варто повертатись. Як і сталося цього разу.
