Аліна зупинилась на світлофорі, нервово постукуючи пальцями по керму. Лівою рукою поправила вибиту пасму волосся, глянула у дзеркало заднього виду — помада ідеальна, образ успішної бізнеследі бездоганний. Вона знову спізнюється на нараду — вже втретє за тиждень. Саме в цей момент задзеленчав телефон — фінансовий директор, мабуть, хоче дізнатися, де звіти.
Світлофор змінився на зелений. Аліна рушила з місця, відхиляючи виклик, коли випадковий погляд упав на веранду кафе «Брусниця». За столиком сидів Ілля — її чоловік, який зранку поцілував її в щоку й сказав, що залишиться вдома працювати над важливим проєктом. Поруч із ним — молода блондинка, що захоплено щось розповідала, нахилившись до нього.
Першим імпульсом було зупинитися, зайти й влаштувати сцену. Але п’ятнадцять років шлюбу навчили стриманості. Аліна звернула на найближчу парковку, заглушила двигун і набрала номер Іллі.
У вусі лунав гудок. На веранді Ілля витягнув телефон, нахмурився, глянув на екран і скинув дзвінок. Потім щось сказав співрозмовниці — вона засміялася й поклала свою руку на його.
Всередині щось обірвалося. Проте замість того, щоб реагувати емоційно, Аліна зробила фото, завела авто й поїхала. На нараду вона так і не потрапила.
Через два тижні вона сиділа в офісі приватного детектива Сергія Миколайовича, якого їй порадила подруга-юристка.
— Це тонке питання, — почала вона. — Мені потрібні факти. Тільки факти.
Детектив кивнув: — Розповідайте все з початку.
Аліна описала ситуацію: несподівана зустріч, дивна поведінка чоловіка, постійні відрядження.
— Я не прагну скандалу, — підкреслила вона. — Якщо є щось серйозне, хочу знати правду, підкріплену доказами.
Детектив дістав старий блокнот: — За роки роботи я засвоїв: ніколи не варто робити передчасних висновків. Навіть якщо все здається очевидним.
— Скільки ви разом? — уточнив він.
— П’ятнадцять років. Дітей немає. Я не можу мати своїх — ускладнення після операції десять років тому.
— Планували?
— У перші п’ять років часто говорили про це, але постійно відкладали. Кар’єра, зайнятість. Потім — хвороба, операція… І лікарі сказали, що дітей не буде.
— Як він відреагував?
— Підтримав. Принаймні на вигляд. Говорили про всиновлення, але далі слів не дійшло.
— Зрозуміло, — закрив блокнот детектив. — Почну сьогодні. Але одразу кажу: справа не швидка. П’ять-шість місяців мінімум. Я працюю ґрунтовно.
П’ять місяців потому — папка з доказами змінила все.
— Її звуть Віра Соколова, їй 37. З Іллею знайомі з дитинства, жили в сусідніх будинках, зустрічалися в юності, потім розійшлися, — почав детектив, розкладаючи фото. — Сім років тому відновили зв’язок. У Віри — двоє синів-близнюків. Їм по сім.
— Вони від нього? — Аліна говорила спокійно, аж надто.
— Доказів на 100% немає, але підстави так вважати є. Ось виписки з клінік, які оплачував Ілля. Відновили спілкування через два місяці після вашої операції. Тоді вона розлучилася і залишилася з боргами.
— А це — її листування з подругою, — показав роздруківки. — «Ілля платить за все, але мені важко вдавати. Слава інша, з нею просто. Але поки є гроші — я не піду». І ще: «Якщо дізнається про дітей — усе зруйнується».
Аліна мовчки читала. Обурення й біль змінилися холодною аналітикою. Віра грала свою роль блискуче.
— Найголовніше — фінансове. Ілля консультує міжнародні компанії з IT-безпеки, має офшори. За сім років Вірі перераховано понад 6 мільйонів рублів. А ось уже пів року, як вона зустрічається з іншим чоловіком. Ілля нічого не знає.
— Що ви плануєте робити далі?
— Подумати. І порадитися з адвокатом.
Аліна вийшла, стискаючи папку з доказами так, що побіліли пальці. У голові звучали фрази: «сім років», «діти», «перекази». Вона сіла в авто, не заводячи двигун. Їй пригадалося, як Ілля тримав її за руку після операції, обіцяв, що все буде добре. Вона вірила. А тепер те саме згадування пекло, як зрада.
П’ять місяців вона жила в паралельному світі: варила сніданки, цікавилася його справами, разом планували подорожі. Але водночас зустрічалася з юристом, готувала документи, продавала частку в бізнесі, підшуковувала житло.
Ілля щось відчував — вона стала стриманішою, мовчазнішою. Якось навіть запитав:
— Усе гаразд?
— Так, просто роботи багато, — відповіла, не піднімаючи погляду.
Він кивнув, задоволений простою відповіддю.
У день від’їзду вона востаннє приготувала сніданок, поцілувала його. Працювала день у офісі, повернулася, зібрала заздалегідь складену валізу. На столі залишила копію звіту й контакт адвоката. Через кілька годин — аеропорт, через день — інше місто, через місяць — інша країна.
В аеропорту вона сиділа біля вікна й дивилася на літаки. Всередині — порожнеча. Ні сліз, ні полегшення. Лише тиша. Але в тій тиші вже народжувалося щось нове. Свобода. Тонка, як ранковий промінь. Попереду було важко, але вперше за довгий час їй хотілося жити.
Минуло п’ять років.
Ранок у прибережному містечку починався з густого туману та криків чайок. Аліна вийшла на терасу свого невеликого будинку, глибоко вдихаючи солоний морський аромат.
Туман повільно вкривав вузенькі вулички, мов м’яка ковдра, а крики птахів змішувалися з віддаленим гулом хвиль, що розбивалися об берег.
П’ять років — достатній термін, аби почати спочатку.
Перший рік після розлучення став для неї найважчим: затяжна депресія, безсонні ночі, сеанси з психотерапевтом. Навіть мова нової країни давалася важко — не кажучи вже про бюрократичні перешкоди з документами.
Але з часом вона навчилася жити наново. Оселилась у цьому приморському містечку, створила власну маленьку консалтингову компанію.
Якось її машина зламалась посеред траси. Повз проїжджав механік, зупинився, допоміг і відмовився брати гроші. За тиждень вони випадково зустрілися в кафе — Марат, вдівець, що сам виховував двох доньок-підлітків.
Аліна сиділа в кутку, заглиблена в ноутбук, коли почула знайомий голос: «Не чекав зустріти вас тут». Марат тримав каву, на його джинсовій куртці було плямочка фарби — мабуть, щойно з майстерні. «Ще раз дякую за допомогу з авто», — відповіла Аліна, запрошуючи його присісти. Вони проговорили дві години, і вперше за довгий час вона сміялась щиро, без болю всередині.
Він був повною протилежністю Іллі — простий, щирий, без масок. Спершу між ними виникла дружба. Він показував їй місто, вона допомагала його донькам з навчанням.
Дівчатка прийняли її насторожено. Шістнадцятирічна Ріна була холодною, відповідала коротко.
— Вона сумує за мамою, — пояснював Марат.
Аліна не тиснула. Просто була поруч: допомагала з уроками, готувала вечерю, слухала їхні історії. З часом Ріна пом’якшала, особливо після того, як Аліна допомогла їй вирішити конфлікт із вчителем математики.
Якось увечері Соня прибігла до неї з зошитом з англійської: «Ліно, допоможеш з твором? Вчителька сказала написати про мрію». Аліна усміхнулась, і вони просиділи до півночі, вигадуючи казку про подорож до моря.
Ріна, яка спочатку трималася осторонь, не витримала: «А можна я теж напишу про море? У тебе цікаво виходить». Аліна кивнула, відчуваючи, як щось тепле розливається в грудях. Вперше за довгий час вона відчула себе потрібною — не як професіонал, а як жива людина.
Лише через рік Марат уперше взяв її за руку. Того вечора вона відкрилася йому повністю: розповіла про Іллю, зраду, своє безпліддя.
— Я не зможу народити тобі дитину, — сказала прямо.
— У мене вже є двоє прекрасних доньок, — відповів він. — Головне — те, що між нами є зараз.
Марат задумливо дивився на хвилі. Потім додав: «Після Лени я думав, що більше нікого не впущу у своє життя. Вона була моїм світлом. Але дівчатка дали мені силу рухатись далі. А потім з’явилась ти». Він повернувся до неї, очі блищали в світлі заходу сонця. «Ти змусила мене знову вірити. Не знаю як, але з тобою я знову відчуваю себе живим».
Ілля повернувся додому того самого дня, коли Аліна поїхала, й побачив на столі папку. Світ навколо нього завалився.
Він дзвонив, шукав її в офісі, серед знайомих — марно. Потім прийшло офіційне повідомлення про розлучення. Зрештою, він підписав документи.
Віра ставала дедалі вимогливішою, нервовішою. Якось він почув, як вона назвала когось «коханим» — і це був не він.
Підозри щодо близнюків переросли в нав’язливу ідею. Він домігся ДНК-тесту, хоч Віра й опиралася — боялася втратити фінансову підтримку. Результат підтвердив: діти не його.
Віра зникла, забравши гроші й хлопців, до яких він уже встиг прив’язатися.
Детективи працювали роками. І лише через чотири роки одна зачіпка — консалтингова фірма в приморському містечку, власницею якої була Аліна Сверидова.
Ілля вирішив приїхати — під приводом конференції.
Біля її дому він припаркував авто зі столичними номерами. У воротах стояв у дорогому костюмі.
Аліна, побачивши його з машини, на мить завмерла. Хотілось поїхати, втекти, але цікавість перемогла.
Вона подивилась на нього крізь скло, й у пам’яті спливла їхня перша подорож до моря, його сміх, коли вона облила себе морозивом. Тоді він був її всесвітом. Тепер — чужинець. Але десь у грудях защеміло. Вона глибоко вдихнула. Це не повернення. Це — прощання.
Цей чоловік більше не мав над нею влади.
Вона вийшла з авто: — Ілля. Як ти мене знайшов?
— Найняв детектива, — не приховуючи, зізнався він. — Шукав тебе всі ці роки.
— Навіщо?
— Поговорити. Пояснити. Не просити пробачення, — він провів рукою по волоссю. — Просто… щоб ти знала, що я все зрозумів.
— Це не обов’язково, — відповіла Аліна, але потім додала: — Ходімо поговоримо. Але не тут.
У кафе вона вдивлялася в нього: знайоме обличчя, родимка на шиї, звичка стукати пальцями по столу — коли нервує.
— Ти щаслива? — спитав він.
— Так, — коротко відповіла вона. — А ти навіщо прийшов?
Він зітхнув і розповів усе. Про Віру, про дітей, про ДНК.
— Чому не сказав мені тоді, що розлюбив?
— Я не розлюбив. Але після операції… я мріяв про дітей. А ця мрія розсипалася. Я не знав, як із цим жити.
Він замовк. Згадав, як вони гуляли парком, і вона, побачивши молоду родину, сказала: «Колись і ми так будемо». В її очах було світло. А він мовчав — уже знаючи, що цього не буде. Тоді й з’явилася тріщина, яку він не зміг подолати.
— Віра з’явилася раптово. Все закрутилося. Вона завагітніла, я злякався…
— Ми могли всиновити, знайти інший шлях, — тихо мовила Аліна.
— Я знаю. Але я злякався. А потім втягнувся…
— Чому ти шукав мене?
— Не знаю. Можливо, хотів поставити крапку. Для обох.
— Я пробачила тобі, Ілля, — сказала вона. — Не заради тебе — заради себе. Щоб іти далі.
Коли він уже збирався йти, вона спитала:
— Ти щасливий?
— Я тільки вчуся жити наново. Але вже не брешу — ні собі, ні іншим. Це вже щось, правда?
Вона посміхнулась і кивнула.
Того вечора Аліна сиділа на терасі. Поруч — Марат.
— Як ти після зустрічі?
Аліна взяла його за руку: — Легко. Я відчула полегшення. Ніби перегорнула останню сторінку.
Марат стиснув її пальці. Західне сонце блищало в обручці — подарунку на річницю.
— Не шкодуєш, що не маєш своїх дітей?
— Іноді. Але коли бачу Ріну і Соню, розумію: бути мамою — це не тільки народити. Це — любити, підтримувати, бути поруч.
— Інколи мені здається, що я тебе не заслуговую, — прошепотів Марат.
— Думаю, ми обидва цього боїмося.
На протилежному боці саду з’явилися Ріна з Сонею, повертаючись з тренування.
— Ліна, ми виграли турнір! — вигукнула Соня. — Я забила вирішальний гол!
— І ми заслужили вечерю в ресторані! — додала Ріна. — Ти ж обіцяла!
Аліна розсміялася: — Звісно. Переодягнуся — і поїдемо в той італійський ресторан, про який ви мріяли.
Дівчата радісно побігли в дім.
Марат подивився на неї з ніжністю: — Вони тебе люблять.
— А я їх, — відповіла вона, ховаючи до сумочки старе фото — те саме, зроблене колись у «Брусниці». З нього почалося нове життя.
