Пізнім вечором тишу порушив телефон. Поліна взяла його зі столу й почула голос доньки.
— Мамо, це Аліса. У мене проблема… Чоловік вигнав мене. Завтра зранку я приїду до вас з батьком і житиму у вас.
— Послухай, Алісо, у тебе більше немає ні матері, ні батька, та й рідного дому теж немає.
— Що? – закричала донька, наче не чуючи. — Що ти маєш на увазі? Як це — немає дому? Я ж твоя донька, тим більше єдина. Я маю право жити в цій квартирі! – з істерикою кричала Аліса.
— От так, донечко, — рівним голосом відповіла Поліна. — Немає в тебе більше ніякої квартири. Ми переписали її на Свєточку, тепер вона власниця, а тебе ми з батьком знати не хочемо. Ти нам більше не донька.
Телефонна розмова тривала довго. Суперечки, докори, вимоги.
— Не дзвони сюди більше! Ти втратила все! – ефектно завершила Поліна розмову. Вона вважала, що після того, що накоїла Аліса, мала повне моральне право сказати їй усе це.
Стоячи біля вікна, Поліна мимоволі пригадала, що й інша історія почалася з телефонного дзвінка.
Дзвінок, який став фатальним, розірвав тишу раннього ранку. Поліна різко підхопилася з ліжка й кинулася до телефону.
— Так, слухаю!
У слухавці пролунав глухий схлип.
— Алло, хто на лінії?
— Це Христина.
— Христе, що трапилося, навіщо так лякаєш? Ти знаєш, котра година?
— Знаю. Сьогодні мене кладуть у лікарню на операцію. Я страшенно хвилююся за Світланку. Благаю тебе, не залишайте її саму, вона ще зовсім дитина. Не віддавайте її в притулок.
Сестра Поліни завжди відрізнялася непередбачуваністю, багатою уявою та дивакуватими рішеннями. Але цього разу вона перевершила саму себе. Або ж справді сталося щось серйозне?
Поліна стискала телефон у вологих руках, відчуваючи, що відбувається щось страшне, але ще не могла це усвідомити.
— Христино, чому ти мовчала раніше? Чому саме зараз кажеш? Що з тобою? У яку лікарню тебе везуть?
Христину давно підточувала хвороба, якій вона не надавала належної уваги. Останній місяць став нестерпним — вона схудла, змінилася на обличчі. Вирок лікарів був невтішним: потрібна термінова операція. Христина довго вагалася, як зізнатися сестрі, яка й так завжди підтримувала її фінансово та морально, фактично замінювала матір. А тепер мала взяти на себе ще й її дитину.
— Поліно, лікарі нічого не обіцяють. Кажуть лише сподіватися на диво. Я прошу тебе — подбай про Світланку.
За годину Поліна разом із чоловіком приїхала в клініку, де вже була Христина. Операція ще не почалася, але побачитися з нею вже не дозволяли. У коридорі, притулившись у кутку, сиділа маленька Світлана. Поліна нахилилася й обняла дівчинку.
— З мамою все буде добре? — схлипуючи, спитала дитина.
— Так, доню. Вона засне, нічого не відчує, а коли прокинеться, ти побачиш її здоровою й усміхненою.
Але за чотири години з операційної вийшов лікар і повідомив про трагедію: Христина не витримала.
Поліна забрала племінницю додому. Вона завела її до кімнати дочки, щоб оголосити: тепер у Світланки немає мами, а в Аліси — тітки. Дівчата житимуть разом. Дочка кинула сердитий погляд, але промовчала.
Минув тиждень, і речі Світланки опинилися за дверима. Аліса категорично відмовилася ділити кімнату.
— Мамо, це моя територія! Чому я маю віддавати їй шафу й місце в своїй кімнаті?
Щоб уникнути скандалів, Поліна з чоловіком віддали племінниці власну спальню, а самі перебралися у вітальню. Світлана стала ще замкнутішою: батька вона не знала, Христина так і не відкрила його ім’я. Тепер її життя цілковито залежало від Поліни та її чоловіка, які намагалися приділяти однакову увагу і власній дочці, і племінниці.
Час ішов. Аліса закінчила університет і вийшла заміж. Обранцем став заможний, старший за неї чоловік. Алісу це не хвилювало. Вона швидко зібрала речі й переїхала до Дмитра. За місяць повідомила про весілля.
— Мамо, тільки я прошу тебе: щоб на моєму весіллі не було вашої племінниці. Не хочу її бачити.
— Доню, так не можна. Вона тобі майже як сестра, тепер єдина. Якщо ми не запросимо її, це образить і нас.
— Я не хочу її там бачити! — закричала Аліса. — Мамо, я попередила!
— У такому випадку ми з батьком теж не підемо.
— Чудово. І не треба! — різко відповіла дочка.
Поліна не втримала сліз, але, зібравшись із силами, вирішила поїхати у відпустку до Криму.
— А весілля Аліси? — здивувався чоловік.
— Ніяк. Нам там не раді. Світланко, допоможи підібрати готель, ти в цьому краще тямиш.
— Тобто ми їдемо у відпустку? — перепитала племінниця.
— Так, рідна. Ми можемо собі це дозволити.
— О, це прекрасно! — зраділа дівчина.
Минали роки. Світлана закінчила школу, вступила до університету, вчилася блискуче, як і її мама. У день її повноліття чоловікові Поліни раптово стало зле. Його терміново відвезли до лікарні.
Лікарі пояснили: життя можна врятувати лише дорогим препаратом. Поліна в розпачі зателефонувала Алісі, знаючи про заможність її чоловіка.
— Алісо, доню, твій тато при смерті. Нам потрібно рідкісне ліки, ціна страшна. Можеш позичити гроші?
У слухавці довга пауза.
— Добре, я пораджуся з чоловіком і передзвоню.
Минув час. Нарешті пролунав дзвінок.
— Мамо, тут справа така: коханий давно обіцяв мені машину, і саме зараз настав момент. Або він купує авто, або ми віддаємо гроші вам.
— Доню, не думай про машину! Батькові треба ліки, інакше він не виживе!
— А як ви зможете віддати? Ви ж копійки роками тягнутимете. Машини я тоді не побачу ніколи.
— Ти розумієш, що говориш? Це життя твого батька!
— Оформіть кредит. Я нічим допомогти не можу.
Поліна ледь не втратила свідомість. Світлана кинулася до неї, обняла.
— Тітко, продамо мамину квартиру. Я не можу там жити, мені тяжко. А гроші врятують дядька.
— Рідна, ми не маємо права. Це твоя спадщина.
— Зараз важливе одне — життя дядька! — вигукнула Світлана.
Поліна розчулилася й погодилася. Квартиру швидко продали, грошей вистачило на ліки. Препарат вчасно доставили, і він справді допоміг. Чоловік Поліни одужав.
На знак вдячності подружжя переписало свою квартиру на племінницю. Жили всі разом, радіючи кожному дню.
Та одного разу знову пролунав телефонний дзвінок. Це була Аліса. Її чоловік вигнав, знайшовши іншу. Вона благала повернутися додому.
— У нас тільки одна донька — це Світланка, — твердо відповіла Поліна.
Згодом Світлана вийшла заміж за Олексія, успішного фермера з простором будинком. Подружжя запрошувало наречених батьків жити разом, але Поліна з чоловіком приїжджали лише в гості. Для них завжди була затишна кімната. Олексій швидко здружився з тестем, їх об’єднало захоплення риболовлею.
Про Алісу згадували лише у день її народження. Поліна щоразу думала: як так сталося, що власна дочка виросла егоїсткою, для якої матеріальне стало важливішим за життя близьких? А осиротіла Світлана віддала все, що мала, аби врятувати родину.
