Кришталева салатниця в руках Галини Петрівни здавалася тяжчою за надгробну плиту, хоча в ній був усього лише «Олів’є». Тиша в квартирі, яку вона берегла останні три години, дзвеніла від напруження, очікуючи неминучого вибуху.
Ідеально випрасувана скатертина, фамільне срібло, виставлене рівним рядом, і качка з антонівкою в центрі столу — усе це нагадувало декорації до вистави, де глядачі запізнюються, а актор ось-ось забуде текст.
Вхідні двері розчахнулися з таким гуркотом, наче їх вибивали тараном. До передпокою разом із клубами морозної пари ввалилася гучна, яскрава й абсолютно чужа юрба, яка з якоїсь дивної причини вважалася її родиною.
— Мам, приймай десант! — Артем навіть не спромігся струсити сніг із черевиків, ступивши прямо на щойно вичищений килим.
Слідом за сином у квартиру влетіли двоє близнюків, Пашка й Сашка. Шестирічні урагани в розстебнутих пуховиках, із уже липкими від цукерок обличчями та очима варварів, які побачили Рим.
— Артеме… — голос Галини тремтів, але вона миттєво опанувала себе, випрямивши спину. — Ви обіцяли бути о шостій. Уже початок восьмої. Качка пересихає.
Ілона, невістка, зайшла останньою, цокаючи гострими підборами по паркету. На ній була та сама сукня з паєтками, яка більше пасувала для циркової арени, ніж для родинної вечері.
— Ой, Галино Петрівно, ну яка качка? Залиште ці міщанські переживання! — Ілона скривилася, оглядаючи квартиру. — Ми молоді, нам потрібен драйв, енергія, рух! У нас ложа в клубі «Небо», друзі віддали «гарячу» бронь. Не пропадати ж добру?
Галина повільно поставила салатницю на тумбу. Усередині, десь у ділянці сонячного сплетіння, почав розв’язуватися тугий вузол нескінченного терпіння.
— А діти? — тихо запитала вона, дивлячись, як онуки вже стягують з ялинки нижні кульки.
— А діти обожнюють свою улюблену бабусю! — Артем швидко чмокнув матір у щоку, ретельно уникаючи її погляду. — Мам, ну ти ж усе одно вдома. Пенсія, телевізор, «Блакитний вогник» — твоя стихія. Тобі нудно самій, а їм весело. Ми завтра до обіду заберемо. Чесно-чесно.
Він поставив на пуфик величезний пакет, із якого стирчав рукав піжами.
— Там змінка й планшети. Пароль від вай-фаю вони знають краще за нас, тож проблем не буде. Просто увімкни їм мультики і дай поїсти.
«Сиди з онуками, а ми гуляти», — кинули діти 31-го, і ця фраза зависла у повітрі, як вирок усьому її материнському життю.
Галина подивилася на сина. У цьому чоловікові з модною метеликою вона марно намагалася знайти риси того хлопчика, якому колись читала казки і лікувала розбиті коліна. Але бачила лише чужого, байдужого споживача, упевненого, що мама — це вічний двигун із функцією «подати-принести».
— Тільки солодкого їм не давайте, у них діатез! — крикнула Ілона вже від ліфта, натискаючи кнопку наманікюреним пальцем. — І спати покладіть о першій, не пізніше! Чао!
Двері грюкнули. Клацання замка прозвучало в тиші сухо й остаточно, наче печатка на документі про довічне ув’язнення.
У коридорі лишилися стояти двоє маленьких людей, які вже придивлялися до прикрашеної ялинки з хижим інтересом конкістадорів. І Галина Петрівна. І охолола качка, що тепер здавалася не символом свята, а пам’ятником марним очікуванням.
Першу кульку — велику, вінтажну, ручної роботи, яку Галина купила з першої зарплати інженера — розбили через сім хвилин. Дзвін скла був короткий, жалібний і незворотний.
— Це не я! — хором заверещали близнюки, хоча в кімнаті більше нікого не було.
Кіт Барсик, мудра та далекоглядна істота, оцінив обстановку за секунду й миттю евакуювався на найвищу полицю шафи, звідки спостерігав за хаосом із неприхованим жахом.
Галина Петрівна мовчки взяла совок і віник. Вона змітала уламки — блискучий пил того, що берегла тридцять років, перекладаючи ватою в коробках.
— Бабусю, де планшет?!
— Бабусю, я хочу пити!
— Бабусю, дай торт, мама не дізнається!
Вони не просили. Вони вимагали. Вони звикли, що світ крутиться довкола їхніх бажань, як це відбувалося в домі Артема та Ілони. Галина дивилася на них і з моторошною ясністю розуміла: вона бачить не онуків. Вона бачить маленькі копії своїх батьків — егоїстів, переконаних, що ресурс під назвою «бабуся» безмежний, безкоштовний і не має права відмовити.
Вона прибрала скло. Помила руки, довго витираючи їх рушником, ніби намагаючись змити липке відчуття приниження. Глянула на настінний годинник.
19:15. До Нового року лишалося менше п’яти годин.
У голові раптом стало кристально ясно. Наче туман, що роками застилав очі — «треба допомогти», «вони ж працюють», «це ж сім’я» — раптово розвіявся під різким світлом істини. Вона більше не сім’я. Вона — обслуговувальний персонал. Зручна функція. Безкоштовна няня з житлоплощею та холодильником.
Усередині неї не було істерики. Лише холодне, тверде розуміння: так далі не можна.
Галина дістала телефон. Пальці рухалися впевнено, без тремтіння. Вона знайшла номер Людмили, своєї шкільної подруги, яка вже три роки жила біля моря й у кожній розмові кликала її в гості.
— Люся? — голос Галини був твердим, як гранітна набережна. — Твоя пропозиція чинна?
— Галька? Ти?! — у слухавці шуміло море, музика й чиїсь веселощі. — Господи, невже наважилась? Звісно! Хоч зараз! У мене тут плюс п’ятнадцять і мандарини на гілках!
— Я буду через чотири з половиною години. Зустрічай.
Вона скинула виклик і відкрила застосунок авіакомпанії. Квиток коштував шалених грошей — новорічний тариф, бізнес-клас, останнє місце. Це були гроші «на зуби» й «на чорний день».
Галина всміхнулася своєму відображенню в темному склі духовки. Чорний день скасовується. Настає світлий. Дані картки ввелися самі собою.
Тепер залишалося найскладніше. Логістика відплати.
Галина Петрівна знайшла в контактах номер свахи. Зінаїда Львівна. Жінка-свято, яка любила себе більше, ніж усіх родичів разом. Жила за два квартали звідси, у квартирі, схожій на музей, де не можна було дихати на експонати. Зінаїда обожнювала викладати фото онуків у соцмережі з підписами «Мої янгелочки», але сидіти з ними категорично відмовлялася, посилаючись на мігрень, магнітні бурі або запис на педикюр.
— Алло, Зінаїдо? — Галина надала голосу тривоги, паніки й легкої істерики. — З наступаючим. Слухай, біда страшна.
— Що таке? — ліниво й незадоволено протягнула Зінаїда. — Галя, якщо ти щодо рецепта холодцю, то я зайнята, у мене альгінатна маска сохне.
— Яка маска, Зіно! У мене трубу прорвало! Каналізаційну! Стояк лопнув!
На тому кінці повисла моторошна пауза. Слово «каналізація» подіяло на брезкливу Зінаїду Львівну як удар струмом.
— Фу, який жах. І що? Викликай сантехніка.
— Зіно, через двадцять хвилин тут усе попливе! — Галина підвищила голос. — Сама розумієш, чим. Я викликала аварійку, але в них прорив у підвалі, треба їхати з бригадиром у ЖКГ, підписувати акт, відкривати вентилі… Це на півдня! А тут діти!
— Які діти? — заволала сваха, і маска, мабуть, пішла тріщинами.
— Твої онуки! Артем з Ілоною підкинули й уїхали в клуб. Зіно, рятуй! Якщо ти їх зараз не забереш, вони зустрінуть Новий рік по коліно в… нечистотах. Я не можу за них відповідати, мені треба воду вичерпувати відрами!
— Господи! — Зінаїда заметушилася, здираючи косметику. — Де батьки?! Чому вони не відповідають?!
— Телефони вимкнули, там музика. Зіно, швидше! Я вже чую запах! Це кошмар, у мене паркет здійметься!
Це була чиста вигадка. У квартирі пахло тільки охололою качкою та хвоєю. Але Галина знала: інстинктивний страх перед брудом і відповідальністю за «потонулих у каналізації» онуків змусить Зінаїду бігти швидше пожежної тривоги.
— Біжу! П’ятнадцять хвилин! Виведи їх у під’їзд, я всередину не зайду, у мене нові італійські чоботи!
Галина натиснула «відбій» і видихнула.
Діяти потрібно було швидко, як у спецоперації. Вона дістала з комори маленьку валізу на колесах — ту саму, куплену п’ять років тому для санаторію. Та поїздка так і не відбулася, бо Артему «терміново треба було погасити кредит за машину».
У валізу полетіли: купальник (жодного разу не вдягнений, із біркою), легка сукня, паспорт, кредитка, косметичка. Все. Більше їй нічого не потрібно.
Вона переодяглася. Зняла домашній м’який костюм, який робив її зручною і прогнозованою бабусею. Одягла строгі штани, шовкову блузку «на вихід» і нитку перлів.
Поглянула на себе в дзеркало. На неї дивилася не втомлена пенсіонерка, а красива, статна жінка, в очах якої вперше за багато років з’явився хижий блиск.
Онуки, відчуваючи зміни, притихли.
— Бабусю, ти куди? — спитав Пашка, тримаючи в руках обломану гілку ялинки з залишками мішури. — А хто нам мультики ввімкне?
— Бабуся звільнилася, — чітко й розбірливо промовила Галина Петрівна. — Одягайтеся. Швидко. За вами приїде інша бабуся. Бабуся Зіна.
— Не хочу до Зіни! — занила Сашка, тупнувши ногою. — Вона зла! Вона татові курити забороняє і планшет не дає! І в неї не можна на дивані стрибати!
— Це вже питання до вашого профспілкового комітету та нового керівництва, — Галина рішуче натягла на них шапки, не зважаючи на спротив.
Вона взяла аркуш щільного паперу А4 і товстий чорний маркер. Текст народився миттєво — наче вона писала його в думках роками, лежачи ночами без сну. Літери лягали рівно, крупно, впевнено, займаючи весь лист.
Вона поклала записку на самий центр столу, поруч із неторканою качкою. Птах дивилася на неї запеченим яблучним оком із німим докором, але Галина лише підморгнула.
— Пробач, подруго. Тебе з’їдять без мене. Або викинуть. Мені вже однаково.
Таксі бізнес-класу (гуляти так гуляти!) уже чекало біля під’їзду.
Зінаїда Львівна влетіла на поверх рівно через сімнадцять хвилин. На ній була норкова шуба поверх домашнього халата й справжній жах у очах.
У коридорі стояли насуплені Пашка й Сашка із пакетом одягу. Двері в квартиру були наглухо замкнуті.
— Де?! Де вода?! — закричала Зінаїда, принюхуючись, мов гончак.
Запаху каналізації не було. У повітрі линув лише дорогий аромат Галіни — терпкий, вишуканий, який ще висів у коридорі, дражнячи нюх.
— Бабуся Галя поїхала! — радісно, з легкою заздрістю повідомив Пашка. — Сказала, що в неї дембель!
— Який дембель? Куди поїхала? — Зінаїда смикнула ручку дверей. Замкнено на два оберти.
Вона судомно набрала номер доньки. «Абонент тимчасово недоступний». Набрала зятя. «Залиште повідомлення після сигналу».
Зінаїда Львівна лишилася на холодній сходовій клітці зовсім одна. Поруч — двоє надміру енергійних дітей, зачинені двері та перспектива зустрічати новорічну ніч у власній стерильній квартирі, яку вона берегла від онуків так, ніби це був музейний експонат з Ермітажу.
— Ох і Галька… — прошипіла вона, ривком схопивши Сашку за капюшон, щоб та не почала виводити по стіні помадою, яку вже витягла з кишені. — Ну й гадюка… Оце так “подарунок” під ялинку…
Аеропорт жив іншим світом — метушливим, дзвінким, повним суєти та руху, де не існувало домашніх обов’язків. Тут не пахло ялинкою і пересмаженим жиром — повітря було насичене ароматом міцної кави, дорогого алкоголю і солодкою свободою.
Галина Петрівна зручно вмостилася в глибокому шкіряному кріслі бізнес-залу. На столі перед нею туманився високий келих із холодним шампанським. Пухирці піднімалися рівними сріблястими доріжками, заворожуючи легким і святковим танцем.
Вона зробила маленький ковток. Холодне, гостре, іскристе питво ніби спалило шлях усім образам, жалю і втомі, які накопичувалися роками.
Оголосили посадку на рейс.
Галина дістала телефон. Сімейний чат «Улюблені» рябів старими вимогами й дорученнями: «Мам, купи хліб», «Мам, забери дітей із садка», «Галина Петрівна, перекиньте гроші, у нас не вистачає на іпотеку».
Вона підняла келих, усміхнулася так широко, як не усміхалася вже добрий десяток років, і зробила селфі. На фото вона була трохи розкуйовджена, трішки божевільна, але абсолютно, безумовно щаслива.
Кнопка «Надіслати».
І одразу — «Режим “Не турбувати”».
Йдучи до виходу на посадку, вона чула, як її підбори вистукують по граніту впевнено, урочисто — ніби марш переможця. Вона не тікала від проблем. Вона вперше йшла назустріч собі.
Ранок 1 січня у квартирі Галини Петрівни почався не ароматом кави та млинців, а важкою головою Артема і тихою, затяжною істерикою Ілони.
Двері вони відчинили своїм ключем рівно опівдні, мріючи про тишу, мамин розсіл і гарячий сніданок. У їхньому світі діти мали бути нагодовані, помиті, зайняті тихими забавами, а бабуся — стояти біля плити в очікуванні «бідолашних змучених батьків».
Проте квартиру зустріла їх дзвінка, неприродна порожнеча. Ялинка перекосилася, половини іграшок бракувало, мішура і фантики валялися на підлозі, ніби після нашестя.
А на кухні, за столом, сиділа Зінаїда Львівна.
Вона мала вигляд, наче пройшла крізь бій — і безнадійно програла. Норкова шуба лежала на стільці безформною купою. «Ракушка»-зачіска сповзла набік, відкриваючи сиві корені. В руках вона стискала келих із залишками дорогого коньяку — того самого, який Артем подарував матері на ювілей і який та берегла «для особливого дня».
— Мамо?! — Ілона застигла в дверях, не вірячи очам. — Ти що тут робиш? Де Галина Петрівна? Де діти?!
Зінаїда повільно підняла на дочку важкий, майже темний від люті погляд.
— Діти… — прохрипіла вона чужим голосом. — Сплять. Нарешті. Я їх замкнула в спальні, дала планшети й сказала, що якщо вийдуть, їх забере бабайка. Вони мені розбили вазу. Китайську. Напольну.
— Мамо, ти п’яна? — Артем відчув, як всередині холодніє. — Де моя мама?!
— Де-де! — гаркнула Зінаїда, грюкнувши келихом об стіл так, що той ледь не розлетівся. — У Караганді! Читайте!
Вона ткнула пальцем у центр столу.
Поруч із зморщеною, ніким не торкнутою холодною уткою лежав білий аркуш. Артем підійшов. Ілона, затамувавши подих, визирнула з-за його плеча.
Текст був написаний рівно, жирно, великими літерами — кожен рядок дихав свободою.
«ЗАЯВА
про звільнення за власним бажанням
Шановні “роботодавці” (Артем і Ілона)!
У зв’язку з систематичним порушенням Трудового Кодексу Родини, а саме:
-
Регулярні неоплачувані понаднормові (вечори, вихідні, свята).
-
Зневажливе та споживацьке ставлення до кваліфікованого персоналу.
-
Відсутність будь-якого соціального пакета у вигляді «дякую» або «мамо, як ти?».
Бабуся (далі — Виконавець) розриває договір односторонньо, без відпрацювання.
Внуки передані другій бабусі — Зінаїді Львівні. Претензії не приймаються.
Утка на столі. Бувша гарячою вчора. Розігрієте самі.
Я у законній відпустці. Локація — таємниця. Повернуся лише тоді, коли почну за вами сумувати. А це буде не скоро.
P.S. Ключі від квартири я забрала. Запасних немає. Живіть удома. Ви ж дорослі, самостійні люди, яким потрібен драйв.
Дата: 31.12
Підпис: Вільна Жінка Г.П.»**
Артем перечитав кожен рядок двічі. Зміст повільно, немилосердно діставався до мозку, пробиваючись крізь туман похмілля.
— Вона що… всерйоз? — прошепотів він. — Вона поїхала? Куди?!
Тремтячими пальцями він відкрив сімейний чат.
Фото завантажилося миттєво.
Набережна. Пальми. Сонце. І його мама — Галина Петрівна. У широкому капелюсі, в темних окулярах, із келихом яскравого коктейлю. Поруч — високий сивочолий чоловік у лляному піджаку, тримає її під руку і посміхається.
Галина сміялася. Життєво, дзвінко, молодо. Такою Артем її не бачив десятиліттями.
— То що… — Ілона опустилася на стілець просто на зім’яту дитячу піжаму. — Це нам тепер самим сидіти з ними? Увесь відпочинок? Десять днів?! Артем, зроби щось! Подзвони! Накажи повернутися! Скажи, що діти захворіли!
Зінаїда Львівна підвелася важко, накинула шубу поверх м’ятої сукні, підхопила порожню пляшку з-під коньяку, ніби трофей.
— Справляйтеся самі, голубі мої, самі, — відрізала вона, похитуючись на підборах. — Я теж у відставку. У мене манікюр зіпсований, тиск зашкалює і нерви в клоччя. Бувайте. Я — пас.
Двері за нею грюкнули так, ніби хтось зачинив важку кришку на скрині зі скарбами, які ти вже не повернеш.
У спальні прокинулися близнюки. Щось гучно гепнуло — здається, перекинувся комод.
— Ма-а-амо! Па-а-апо! — заволали вони хором. — Ми прокинулися! Ми хочемо їсти! Ми хочемо в зоопарк! Ми хочемо стрибати на ліжку!
Артем дивився на згаслий екран телефона, де ще хвилину тому сяяла щаслива мати. І вперше за тридцять років усвідомив просту, жорстоку економічну істину:
«Безкоштовна» мама насправді коштувала дуже дорого.
І щойно він остаточно та невиправно її втратив — промінявши на ніч у клубі.
Крик дітей посилювався. Артем важко зітхнув, поклав телефон поруч із холодною уткою і поплентався на кухню розігрівати вчорашню кашу — розуміючи, що його безтурботне VIP-життя закінчилося рівно в ту мить, коли грюкнули ті двері.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію! Мені буде дуже приємно почитати вашу думку.
