Варвара Криводанова, зайшовши до сільського магазину, почула краєм вуха розмову жінок: «Дівчата повинні змолоду берегти свою репутацію. Особливо сільські». Вона уповільнила крок, скривила губи і підійшла до вітрини з ковбасами. Жінки, що розмовляли з продавчинею, одразу замовкли і почали розходитися. Іра Циганова, проходячи повз Варвару, зітхнула і з презирством підняла брови.
Варвара дочекалася, поки всі підуть, і підійшла до каси: «Мені хліба та ковбаси». Продавчиня Люба відповіла, що хліб розібрали, і запитала, яку ковбасу вона бажає — варену чи напівкопчену. Варвара попросила обидві.
Повернувшись додому, Варвара покликала доньку: «Настю, йди заводь тісто на хліб, у магазині хліба немає». З кімнати вийшла худа, сумна дівчина з чорним волоссям, заплетеним у косичку і пов’язаним навколо лоба обідком.Вона виглядала, як старшокласниця, хоча школу закінчила рік тому. Після закінчення школи Настя не змогла одразу вступити до вишу: бабуся тяжко захворіла, і вся сім’я по черзі ночувала в лікарні, доглядаючи її. Після смерті бабусі та поминок вони зрозуміли, що час вступу минув. Вирішили, що Настя рік побуде вдома і навесні знову спробує вступити.
Варвара не була дурною і зрозуміла, що жінки в магазині пліткували саме про її доньку. Усе могло б обійтися без чуток, якби Варвара тоді промовчала.
Однієї ночі вона прокинулася, відчувши запах гару, і вирішила перевірити піч. Заглянувши до кімнати доньки, побачила, що ліжко порожнє, лише подушки під ковдрою. Вона злякалася, розбудила чоловіка і відправила його шукати доньку, а сама побігла до сусідки, щоб зателефонувати дільничному. Той відповів, що заява приймається через три дні, оскільки донька повнолітня і, можливо, просто гуляє. Сусідка погодилася з ним, але Варвара не могла заспокоїтися: «Як це — загуляла? Вона завжди відпрошувалася, перш ніж піти з дому! А раптом вона в погану компанію потрапила? А раптом її викрали?» Сусідка скептично запитала: «Як ти це собі уявляєш, Варю?»
Настя повернулася вранці з батьком. Він мовчав, не розмовляв. Варвара не могла намилуватися донькою, нагодувала її і, коли та лягла спати, запитала чоловіка: «Де вона була? У Ані чи у Каті?» Чоловік відповів: «На сіннику». Варвара здивувалася: «Як це — на сіннику?! Не жартуй так зі мною, не розумію». Чоловік розсердився: «Що тут розуміти, Варю. Пішов я доньку шукати, мені підказали, що вона з Пашкою Ширяєвим з клубу пішла.
Поки йшов до Ширяєвих, до мене приєдналися зівакі: Ванька Корпяков, Федотиха і баба Маня. Прийшов до Ширяєвих у двір, а там картина: спускаються по драбині з сінника Пашка і твоя донька, Настя». Варвара прикрила рот руками від емоцій і ахнула: «Ой, якщо баба Маня з Федотихою бачили, то все, пиши пропало, піде молва по всьому селу». Чоловік засмутився: «А я про що? А все ти, зі своїм бабським вихованням, гулящу виховала!»Варвара сіла на лавку і заплакала: «Що ж це виходить, донька моя зганьбилася? Що тепер люди скажуть?»
А люди в селі й справді заговорили. Ні, не злі язики, просто ж на кожен рот не накинеш хустку. Не минуло й тижня, як уже вся округа знала: Криводанова Настя, мамина ягідка, «по сіновалах з хлопцями лазить».
Сама Настя нічого не чула й не помічала, та й батьки мовчали. А от старші Криводанови кожен косий погляд чи насмішку на вулиці відчували, наче удар батогом. Сором та й годі.
Настя ж ходила, мов автомат. Їла, готувала, прибирала в хаті й на подвір’ї, виконувала все, що скаже мати, а думками була з Павлом Ширяєвим. Закохалась дівчина, що тут дивного. Слідом за ним ходила, нишком підглядала. Але Пашка, старший на два роки, після армії й того випадку на сіннику, більше не хотів спілкуватися. При зустрічі шукав привід утекти, а в клубі старався не траплятися їй на очі. Знав, що Настя його любить, але відмахувався.
Чому раптом Костя Шуляков став залицятися до Насті, їй було незрозуміло.
— Звідки ти взявся? — злилася вона. — Не ходи за мною!
Шуляков був старший, мав освіту й працював після армії.
— При посаді, — зауважила мати. — Хороший хлопець. Чого морду вертиш? Женихи ж не валяються на дорозі.
— Ой мамо, ви втомилися від мене, так? — сердито відповідала Настя. — От побачите, весною поїду. І заміж не хочу, а то діти підуть, і не до навчання буде.
— Та й без шлюбу діти з’являються, — не витримала Варвара, глянувши косо на доньку.
Настя замовкла. Дивилася на матір з образою. Варвара ж продовжила:
— Костя сам і його мати приходили, тебе питали. Сватали, виходить. А тепер слухай мене уважно. Ми з батьком вирішили: ти йдеш заміж.
Настя підхопилась і закричала:
— Я?! Заміж?! За нього?! Нізащо, мамо!
— А за кого? За Пашку? Та вся деревня гуде, що він від тебе втікає!
Настя почервоніла від образи й люті. Тут мати мала рацію: втікав. І Настя вже починала це усвідомлювати.
— Паш, — перехопила вона його, коли той ішов до магазину. — Поговорити треба.
— Йди собі куди йшла, — відвернувся хлопець. — Знову увагу на себе звернеш, тобі це треба?
Боляче було Насті. Чому він не розуміє, що їй байдуже на людські балачки, бо головне — її почуття!
— Мене батьки заміж видають!
Пашка зупинився, подивився на неї:
— А ти сама як?
— Та хіба не знаєш?!
— Не злись. Хочу зрозуміти: ти сама що думаєш? Чекатимеш невідомо чого, чи йдеш заміж?
— Невідомо чого?! — вибухнула Настя.
— От знову кричиш. Я не хочу зараз говорити. Охолонеш — приходь. Місце наше знаєш — сіновал, — пожартував хлопець.
Настя аж задихнулась:
— Ти, ти! От і все, Пашко! Я краще за нормального заміж вийду!
І сказаному довелося стати ділом. Костя Шуляков, ніби тільки того й чекав, повіз її в ЗАГС подавати заяву. Настя поплакала, але погодилася. Весілля призначили через два місяці. Батьки щасливі, готуються, гостей планують. Батько гроші на плаття дав. А Настя — мов тінь: не усміхається, не рум’яна.
Думками вона знову з Пашкою. І ночами не спить, і майже не їсть, ще більше схудла. І ось, коли все вже майже готове до весілля, сіла й розплакалася:
— Я, мабуть, утечу від вас. Не гнівайтесь, мамо.
Варвара саме холодець варити збиралася. Всі думки — про приготування. А тут таке.
— Куди це зібралась? І чому?
— А що мені робити? Я не хочу за Костю. А ви мене змушуєте…
— Ой доню, пора дорослішати. За слова і вчинки треба відповідати. Не дівчинка ж мала. Є таке слово — треба.
Настя в сльози:
— Чому я маю себе віддавати заміж, аби всім угодити?! А як же я сама?! Мені жити з нелюбимим?! Чим ближче день весілля, тим більше я божеволію!
Варвара все кинула, кинулась втішати доньку. Вийшли на літню кухню, де тепло й затишно. Посадила в старе крісло:
— Ну кажи, що в тебе на серці?
— Я Костю не люблю. Люблю Пашу. Завжди любитиму. (Плаче.)
Варвара задумалась:
— Насправді ми з батьком не планували тебе заміж виганяти. Думали, вступиш, вивчишся, сама обереш собі пару. Але ж ти ото… на всю округу осоромилась. Люди ж тебе тепер порченою звуть. І що нам лишалося?
— То ти про сіновал? Мамо, давно треба було розказати. У нас з Пашею нічого не було. Навіть не торкався мене.
— Навіть лікарю покажешся?
— Хоч зараз! Як ти могла таке подумати?!
Варвара зніяковіла, але подивилась на доньку вже з повагою. Гордість навіть розпирала. І раптом захотіла чоловікові це розповісти.
— Мамо! Паша чудовий. Мене в клубі хапав п’яний, не відпускав. Паша мене врятував, вивів, відвіз. Розмовляли до ранку. А на сіннику — бо холодно вже було. П’яні ж нас шукали…
— Та що ж ви, хіба не було іншого місця? — зітхнула мати. — Ти ще нічого, а він старший же…
— Мамо, він сказав, що я йому дуже подобаюсь. Що прийде свататись, щойно на роботу влаштується.
Варвара згадала: приходив той Паша, та чоловік з порога вигнав його…
Костя Шуляков зник так само несподівано, як і з’явився. Виявилось, батько пообіцяв йому допомогти з будівництвом хати, аби той на Насті одружився.
— Пашо, — покликала Варвара з-за паркану. — Поговорити треба.
Павло підійшов:
— Слухаю вас, Варваро Миколаївно.
— Про Настю. Що обіцяв їй?
— Подобається мені вона. Але ж я без роботи. Кому я такий треба?
— А чого без роботи?
— Усі заводи й фабрики обійшов. Резюме лишав. Не дзвонять…
Варвара оглянула двір. Все прибрано, охайно.
— Хороший ти хлопець. Донька тільки тебе й згадує. А ти її як?
— Одружитись хотів. Та хтось випередив…
— Вона твоя. Жде тебе. Весілля не буде. Приходь увечері знайомитися. Як Настя тебе любить — мусимо й ми.
— Прийду. Але не свататись.
— Домовились, — усміхнулась вона.
Йдучи додому, жінка подумала: треба сказати чоловіку, хай з роботою допоможе. А там і Настя вивчиться, й молоді на ноги стануть. І добре, що поговорили з донькою по душам — інакше могли б долю зламати…
