Стас снідав на самоті. Він завжди прокидався раніше за всіх. Ранкова пробіжка була для нього обов’язковою частиною дня. Домашні ще спали, або принаймні так йому здавалося. Але, як з’ясувалося, не всі.
До їдальні зайшла донька Віра.
— Як же вона схожа на матір, — з теплотою подумав Стас.
— Чому ти так рано встала? Канікули ж, могла б ще поспати, — сказав він.
— Хочу поїхати до мами. Допоможу їй з малюком. Він неспокійний, а на вулиці Коленька добре засинає. Мама зможе трохи відпочити. Ти мене підвезеш? Автобуси туди рідко ходять, — відповіла Віра.
Стас довіз доньку до самого будинку, де тепер жила його колишня дружина, хоч це й було не по дорозі. Він почекав, поки Віра зайде до під’їзду, і тільки тоді поїхав на роботу.
«Колишня…» — він ніяк не міг звикнути до нового статусу своєї улюбленої дружини. Минуло вже півтора року, а змиритися з цим так і не вдалося.
Він досі хвилювався за неї, бо знав, як важко їй доводиться самій у житті. Люба була не пристосована до побутових негараздів. Стас розумів, що без його підтримки їй буде непросто.
Часто він згадував їхню першу зустріч. Ніколи не думав, що зможе закохатися у 28 років, мов юнак, з першого погляду. Але це сталося.
Він побачив Любу… І хоч ще не знав її імені, в ту ж мить зрозумів, що саме вона стане його дружиною. Коханою. Єдиною.
Той доленосний день розпочався в магазині його матері.
…Того далекого осіннього ранку Стас зустрічав матір в аеропорту. Надія Федорівна повернулася з Туреччини з новою партією одягу. Вона володіла магазином жіночого одягу, привозила речі з різних країн, але найбільше товару було саме з Туреччини.
Отримавши багаж матері, він допоміг перевезти товар у магазин. Його було небагато, адже Надія Федорівна закуповувала все невеликими партіями. Вони випили кави в її кабінеті, після чого жінка вирішила провести сина.
У торговому залі ще не було відвідувачів. Лише одна дівчина стояла біля манекена, заворожено вдивляючись у смарагдово-зелену сукню. Вона настільки поринула у свої думки, що навіть не помітила, як вони підійшли.
Струнка, невисока, в простих джинсах і білій футболці, вона здавалася незвичайною. Світле волосся спадало хвилями на плечі. В її погляді читалася вся гама емоцій: захоплення, розчарування, тиха надія.
Стас ніколи не зустрічав людей із таким щирим обличчям, що не вміє брехати чи приховувати почуття.
— Сподобалася сукня, Золушко? — з усмішкою запитала Надія Федорівна.
— Ой, вибачте, я випадково зайшла у ваш магазин. Тут такі ціни! Навіть на хустинку не вистачить, — зніяковіла дівчина.
— Чому ти назвала її Золушкою? — здивувався Стас.
— Бо вона саме така. Хоче потрапити на бал, але без сукні. Чи не так? — відповіла мати.
— Так… Завтра в університеті осінній бал. Я виступатиму з піснею, а нарядного одягу немає. Доведеться шукати щось на ринку, — сумно сказала дівчина.
Надія Федорівна хитро усміхнулася:
— Приміряй таку ж сукню. Сьогодні я буду твоєю доброю феєю. Розрахуєшся, коли зможеш.
Сукня сіла ідеально!
— Яка ж вона Золушка? Вона справжня принцеса, — не стримався Стас.
Він сам відвіз Любу до гуртожитку. За час поїздки вони встигли познайомитися. Вона запросила його на бал. Так почалася їхня історія кохання.
Через місяць Стас познайомив Любу зі своїми батьками. Коли вона переступила поріг їхнього великого заміського будинку, на мить розгубилася. Таких розкішних маєтків вона бачила лише в кіно.
Сім’я Стаса не бідувала. Батько мав власний будівельний бізнес, а сам Стас працював разом із ним. По господарству допомагала наймана робітниця, готувала їжу.
Люба ж була з маленького села. Вона була старшою серед чотирьох дітей. Її виховувала мачуха, бо рідна мати померла, коли дівчинці було лише три роки. Мачуха не була злою, просто втомилася від великої родини та труднощів. Батько теж був доброю людиною, але мав проблему — випивав і тоді втрачав контроль над собою.
Люба чесно розповіла про своє життя за вечерею. Вона ніколи не говорила про людей погано, завжди знаходила виправдання навіть їхнім недоброчесним вчинкам.
Після її відходу батько сказав:
— Хороша дівчина. Трохи не від світу цього, але чесна і щира.
За три місяці вони одружилися.
Батько з мачухою приїхали напередодні. Батько був вражений, побачивши величезну кількість алкогольних напоїв на столі. До кінця вечері він добре напився, обізвав нових родичів недобитими буржуями, ще й додав до своєї промови кілька непристойних російських слів. Наступного дня їх провели додому, побоюючись, що він може зіпсувати весілля.
Після весілля молодята залишилися жити в домі з батьками. Будинок був великий, місця вистачало для всіх. Люба навчалася до народження доньки. Доньку назвали Вірою, бо Надія та Любов уже були в їхній родині. Педагогічний університет Люба закінчила пізніше, взявши академічну відпустку.
Коли Вероніці виповнилося п’ять років, Люба почала працювати в школі, хоч і не було великої потреби в її праці. Практично всю свою зарплату Люба витрачала на благодійність, допомагала фондам, що збирали гроші на лікування дітей і бездомних тварин. Люба залишалася Золушкою, як її часто називали вдома, співчутливою та доброю. Вона також допомагала матеріально своїй родині.
Час минав швидко. Одного разу Люба була на ювілеї в колеги. Ювілей проводили в найкращому ресторані міста. Стас був у відрядженні і не зміг піти з нею.
Саме на цьому святі Люба познайомилася з Нікітою. Нікіта виступав у запрошеному ансамблі і співав. Як він співав! Люба просто закохалася в його голос, а коли він запросив її на танець і обняв… закохалася і в нього. Після ресторану Нікіта відвіз її до себе.
Стас повернувся з відрядження і не впізнав дружину. Вона ходила вся не своя, з провини і відстороненими очима. Цього ж вечора вона зізналася чоловікові, що закохалася і зрадила його, що не може і не хоче більше його обманювати.
Люба пішла до музиканта. Віра, якій на той час було одинадцять, залишилася з батьком. Люба не заперечувала. Нікіта жив у орендованій однокімнатній квартирі, і для доньки там не було місця. Люба подала на розлучення. Для Стаса це був великий удар. Він страждав.
З Нікітою стосунки не склалися. Він був на шість років молодший за Любу, звик до вільного способу життя і не захотів змінювати свої звички. Крім того, Люби в розлученні не виправдав його надій. Він сподівався, що їй дістатиметься пристойний шматок після розлучення, але вона відмовилася від поділу майна та грошей.
— Тут нічого мого немає. Я прийшла до всього готового і не можу претендувати ні на що, — спокійно пояснила вона новому обранцеві.
Люба була на шостому місяці вагітності, коли Нікіта несподівано поїхав підкорювати Москву. Він обіцяв забрати її з дитиною, як тільки влаштується. Дуже скоро музикант перестав виходити на зв’язок.
Вона намагалася знайти його через його друзів, тоді він прямо сказав їй, щоб вона залишила його в спокої. Вона йому не потрібна, як і її дитина. Наприкінці Нікіта порадив їй обережніше витрачати декретні гроші або повернутися до чоловіка, він добрий і пробачить.
Люба народила хлопчика, якого назвала Миколою. Миколка Ростов з «Війни і миру» був її улюбленим героєм. З роддому її зустрічали колеги.
Коли Нікіта зник, Віра почала приїжджати до матері. Вона допомагала їй, гуляла у дворі з коляскою, прала пелюшки й ползунки. Батько не заперечував, бабуся і дідусь також.
Усі вони втайне сподівалися, що Стас поверне Любу, вони були впевнені, що він зможе їй пробачити. Вони сумнівалися тільки в одному: чи зможе сама Люба пробачити себе?
… Люба зраділа появі доньки.
— Миколка спить, посидь з ним, а я швидко збіжу в аптеку, підгузники закінчилися.
Аптека була прямо через дорогу. Малюк швидко прокинувся і почав вередувати. Віра взяла його на руки і підійшла до вікна.
Ось і мама поспішає через дорогу, переходу тут немає. Люба не помітила, що до неї наближається машина. Машина загальмувала, але було вже пізно…
Стас важко розібрав, що намагається сказати йому ридаюча донька. Він приїхав. На місці аварії все вже було прибрано, навіть асфальт вимили.
Миколку забрав Стас. Він усиновив хлопчика. Нікіту намагалися знайти, але це не вдалося. Він більше ніколи не нагадував про своє існування.
Минуло вісімнадцять років.
Стас більше не одружувався. Він намагався знайомитися з жінками, але після Люби всі вони здавалися йому нещирими, якимись неприродними.
Микола знає, що його мати загинула, його виховували батько і бабуся з дідусем. Він поки не знає, що батько йому не рідний. Пізніше, коли психіка стане міцнішою, йому розкажуть правду. Він виріс в любові та турботі. Чи була у нього туга за матір’ю? Як можна сумувати за тим, чого не знаєш?
Бабуся і дідусь відійшли від справ. Стас продовжує справу батька, а бабусин магазин став турботою внучки Віри, їй вже тридцять. У Віри хороший чоловік і донька Любочка.
Любов не повинна зникнути з їх родини.
