Два роки тому у Вадима було все: сім’я, кохана дружина, спільні мрії, плани на майбутнє… Тепер не залишилося нічого. Життя втратило сенс, біль втрати не вщухає. Якби ж можна було повернути той фатальний день, він би зробив усе, щоб трагедія не сталася. Якби…
Вперше за два роки Вадим поспішав до свого порожнього дому, оповитого гнітючою тишею. Але цього разу все інакше – нарешті він зможе помститися за смерть Томи. Він думав заїхати в магазин і купити горілку, але передумав. Сьогодні важливий день – розплата. Голова має залишатися ясною.
Він ліг спати раніше, ніж зазвичай, і дивовижно швидко заснув. Проте вже через дві години прокинувся, серце гупало в грудях, а дихання було уривчастим. Йому знову снилася Тома, її подих поруч… Вадим завмер, намагаючись почути хоча б шурхіт її рухів, сподіваючись відкрити очі і побачити її поряд. Але ні. Порожнє місце поруч залишалося холодним. Лише сон.
Він провів рукою по простирадлу – воно одразу потеплішало від його дотику, створюючи оманливе відчуття, що ще мить тому вона лежала поруч. Заснути більше не вдалося. Він просто лежав, втупившись у темну стелю, занурений у спогади. Два роки очікування помсти, туги та болю… І ось ворог повернувся. Він був певен цього.
Того фатального дня Тома попросилася з роботи раніше. Вона прямувала до жіночої консультації на УЗД. У неї була затримка, і вона більше не довіряла тестам на вагітність. Скільки років вони мріяли, намагалися, сподівалися…
Вона стояла на краю тротуару. На іншому боці дороги загорівся зелений сигнал світлофора. Вона зробила крок уперед, не помітивши машину, що мчала просто на неї. Водій прагнув проскочити на швидкості перед потоком пішоходів. Він міг би це зробити, якби не велосипедист, що виїхав з іншого боку. Уникнути зіткнення було неможливо. В останню мить водій повернув кермо вправо – просто на Тому. Вона загинула миттєво.
Винуватця засудили на два роки. Але Томі більше немає. Велосипедист відбувся кількома синцями. Лікарі підтвердили, що вона не була вагітна…
А тим часом убивця його дружини повернувся до життя – живе з жінкою, ростить сина. А у Вадима немає нічого. Він давно вирішив: він уб’є його. Так само, як той убив Тому. Зіб’є його машиною, вклавши у цей удар всю силу своєї ненависті. Нехай його сім’я відчує те, що довелося пережити йому. Вадим не збирався ховатися чи втікати. Йому байдуже – він помер ще два роки тому разом із дружиною. Очікування помсти не можна назвати життям.
Час від часу він приїжджав на той самий перехресток, де обірвалося її життя. Купував квіти і клав на край тротуару. Перехожі розуміли, мовчки проходили повз. А Вадим стояв, намагаючись уявити, що вона думала в останню мить. Напевно, сподівалася почути гарну новину. Зробила останній вдих… і ступила на «зебру».
Він ходив на могилу, відвідував храм, але полегшення не відчував. Тільки помста могла його звільнити.
Не в силах більше лежати в темряві, Вадим підвівся, прийняв душ, поголився. Повільно з’їв бутерброд із чаєм, розглядаючи пляму на стіні – Тома хотіла переклеїти шпалери. Але він не став. Це була частина її присутності. Надів чисту сорочку. Перед виходом ще раз оглянув кімнату. Чи повернеться він сюди?..
Спочатку просто їздив містом, вбиваючи час. Було надто рано. Його ворог ще спав у теплому ліжку поруч із дружиною. Або вже встав, потягнувся, пішов у ванну, почухавши ногу. Позіхнув, умився, вийшов до накритого сніданку, де на нього чекає син…
«Досить», – Вадим похитав головою. Ця картина виглядала занадто ідеально. Вбивця не може бути таким. Він має бути іншим.
Тепер Вадим уявив його інакше – похмільного, з важкою головою після ночі пияцтва. Він насилу звівся з ліжка, хлюпнув умивальник води собі в обличчя, напився з-під крана, як звик у тюрмі. Бритися не став, у самих лише трусах і майці сів до столу… «Ось так правильно. Таким має бути ворог. Його не шкода».
Вадим рішуче розвернув машину і поїхав до його будинку. Він припаркувався так, щоб добре бачити під’їзд. На дитячому майданчику гралися двоє дітей. Вадим приготувався чекати. Він обов’язково вийде. Якщо не сьогодні, то наступного разу.
Дні квітня добігали кінця. Молоде листя на деревах і кущах вже пробилося назустріч сонцю. Асфальт ще не встиг висохнути після нічного дощу. Небо затягнуло хмарами, було прохолодно.
Раптом двері під’їзду відчинилися, і назовні вибіг хлопчик років шести. Він рушив до майданчика, та, помітивши позашляховик Вадима, повільно наблизився до нього. «Можливо, це його син?» – промайнуло в голові Вадима.
Він повільно опустив скло…
– Що тобі потрібно, хлопче?
– Нічого. – Він поглянув на Вадима з-під лоба, не злякався, не втік. – У мого тата теж була машина. Не така крута, як ваша.
– І куди ж вона поділася? Продали? – Вадим зрадів, що так легко може дізнатися все про ворога.
– Ага. Розбив у аварії, а нову поки не купив.
Вадим уважно вивчав хлопчика, намагаючись знайти схожість із ворогом. Не виходило. Напевно, схожий на маму. Її Вадим не пам’ятав. А ось обличчя ворога закарбувалося в пам’яті. На лобове скло позашляховика впали перші краплі дощу.
– Хочеш посидіти в машині? Заходь, а то промокнеш. – Вадим нахилився і відкрив дверцята з боку пасажирського сидіння.
Хлопчик вагався лише мить. Але дощ посилився. Він забрався на високе сидіння й зачинив дверцята. У салоні майже не було чутно шуму дощу. Очі хлопця горіли цікавістю, розглядаючи панель приладів із червоною підсвіткою.
– А сидіння з підігрівом? Бензину, напевно, багато споживає? – запитав хлопчик по-дорослому.
Вадим охоче відповідав на всі його запитання. Подумав, що стояти просто так посеред двору, та ще й із хлопчаком, небезпечно.
– Може, прокотимося? Все одно дощ іде.
Хлопчик підозріло зиркнув на Вадима.
– Ну, якщо не хочеш, просто посидимо, — сказав Вадим вголос.
А про себе подумав: «Безстрашний, кмітливий хлопчина».
– Мамка сваритиме. Я розумію.
Хлопчик знову глянув на Вадима.
– Їй не до мене. Але тільки ненадовго.
Вадим виїхав із двору, розмірковуючи, чи бачив його хтось. Діти не рахуються. Навряд чи вони розбираються в марках машин, а номери точно не запам’ятають.
Раптом згадалися чиїсь слова: найкраща помста ворогу – забрати в нього того, кого він любить. Рішення прийшло раптово, само собою.
– Як тебе звати?
– Вадик, — охоче відповів хлопчик.
– Та невже? Виходить, ми з тобою тезки. Я теж Вадим.
«Убивати, звісно, не буду. Не зможу. Хлопчина не винен. Одне діло – ворог, зовсім інше – маленький хлопчик, навіть якщо він син мого ворога. Просто завезу подалі й покину. Не вибереться. Нехай шукає сина, страждає».
Від роздумів його відволік голос Вадика.
– Що? – перепитав Вадим.
– Я сказав, що не тато збив ту жінку. Мама була за кермом. А тато сидів поруч.
– Яку жінку? – Холод пробіг по спині Вадима.
«Мою Тому збила не ворог, а його дружина?» Вадим не помітив, що сказав це вголос.
– Так. Тато взяв провину на себе. Мама не витримала б у в’язниці. Вона хворіє. Часто лежить у лікарні.
– А звідки ти знаєш?
– Я не маленький. Чув, як батьки шепотілися. Та й мама сама казала.
Вадима кинуло в жар. Вологими долонями він міцно стиснув кермо.
– А чому ти мені це розповів? Раптом я піду і заявлю в поліцію?
Вадик зиркнув на нього.
– Тато вже відсидів. Хіба можна посадити двічі за один злочин?
– Навряд чи. Це я так, просто сказав. – Вадим через силу всміхнувся.
Він не помітив, як виїхав за місто. Вадик напружено дивився вперед широко розплющеними очима. Вологий, розмальований білими рівними лініями асфальт лягав стрічкою під колеса.
– А куди ми їдемо? – запитав Вадик.
Вадиму здалося, що в голосі хлопчика з’явився страх.
– Замислився. – Вадим загальмував на узбіччі, опустив скло, підставив обличчя свіжому вологому повітрю. Шум проїжджаючих машин став гучнішим.
– Вам погано? – У голосі хлопчика тепер чулася тривога, а погляд був таким розуміючим, що Вадима знову кинуло в жар.
«Невже розуміє? Відчуває? Дітей і тварин не обдуриш…»
«Що ж я роблю?» Вадим різко розвернув машину і поїхав назад у місто.
«Тому вже не повернути. Ворог її не збивав. Він узяв на себе провину дружини. Відсидів. Кому тепер мститися? Їй? Вона й так покарана, жити їй залишилося недовго. Що казав Вадик? Одна нирка, і та відмовляє. Що зі мною? Вирішив відігратися на невинному хлопчику…»
— А з ким ти залишався, коли мама була в лікарні? — З бабусею. Тільки у неї серце хворе. Вона не любить маму.
Вадим дивився на мокру стрічку асфальту, що пролітала під колесами. Дощ уже вщух.
— Скільки тобі років? — Сім. Восени до школи піду. А у вас є діти?
Вадим здригнувся. Як сказати хлопчику, що він дуже хотів сина? Такого ж кмітливого. Але його мама вбила Тому… Він подумав, що батьки, мабуть, уже схаменулися, шукають Вадика по двору, може, навіть у поліцію подзвонили.
— Приїхали, — сказав Вадим.
Вони в’їхали у двір. Діти поховалися по домівках. Ніхто не бігав двором у паніці. Вадик відчинив дверцята.
— А ви до кого приїжджали?
Вадим не відразу зрозумів питання.
— Що? А… До друзів. Але їх не було вдома.
Вадик сплигнув на асфальт.
— Ви ще приїдете? — Подивимося. Якщо приїду, покатаєшся зі мною? У мене немає сина. І доньки. Нікого немає. — Помовчав. — Якщо твій тато вирішить купити нову машину, порадь йому цю модель. Не пошкодує.
— Дякую. До побачення! — дзвінкий голос хлопчика злився зі звуком дверцят, що зачинилися.
— До побачення, — прошепотів Вадим і посміхнувся.
Вадик зупинився біля під’їзду й озирнувся. Вадим підняв руку на прощання. Він виїхав зі двору, заїхав у найближчий магазин і купив пляшку горілки. Біля річки сів на мокру від дощу траву. Відпив просто з горла. Шлунок обпекло вогнем. Відкинувся на спину, дивлячись у небо. Хмари розійшлися, відкриваючи блакить.
— Дядьку, застудишся, — почувся хриплуватий голос.
Вадим розплющив очі. Над ним стояли двоє підлітків. Отже, він заснув. Він різко підвівся і попрямував до машини.
— Дядьку, залиште горілку нам? — гукнув один із хлопців.
— Вам ще рано пити, — Вадим повернувся, підняв з землі майже повну пляшку.
Позаду пролунав відбірний мат. Вадим не озирнувся. Він сів у машину і поїхав додому. Вперше за останні два роки він відчув себе вільним.
— Господи, як добре, що я не зробив дурниці. Дякую, що вберіг. Якби ж у мене був такий син… — шепотів він, а дорога перед ним розпливалася від сліз, що навернулися на очі.
«Помста — це життя заради ненависної тобі людини. Коли ти мстиш, то фактично свою єдину і неповторну долю витрачаєш на ворога. Програєш, навіть якщо виграєш!»
