— Поки ти ніжився у ванній, тобі прийшло повідомлення від твого сонечка!
Лариса стояла з руками в боки, з обуреним поглядом. Ігор метнувся до телефону, що лежав на столі, і подумки лаяв себе за необережність.
— Навіщо ти лізла в мій телефон?! — різко буркнув, хоча більше від роздратування, ніж від злості.
— Я винна?! — зіронізувала жінка. — Твоє «сонечко» залізло у наше життя, і це ти вважаєш нормальним? А те, що я подивилась у відкритий телефон мого чоловіка посеред ночі — це, на твою думку, злочин?
— Лар, слухай, вже пізно, я втомився як собака. Хочу просто щось перекусити й лягти спати, зранку ж знову на роботу…
— Це раніше прокатувало, але не зараз, Ігоре, — перервала вона. — Я роками старалась звільнити тебе від побуту, створити тобі комфорт і відпочинок — усе, що зазвичай робить дружина…
— І в чому тоді твоя претензія? — почав сердитися Ігор. — Якщо ти не забула, останній рік я один працюю, всі витрати на мені! Можна я хоча б повечеряю та посплю шість годин після роботи?!
— Та не гарячкуй ти так, бережи нерви, — несподівано заспокоїлась Лариса. — Просто поясни: що це за «сонечко», що бажає тобі на добраніч у такий час? Воно знає, що ти одружений? Що в тебе дружина важко хвора?
— Ну, так! Є в мене інша! — різко випалив Ігор і почав метатися кімнатою. — А ти чого чекала? Що я себе закопаю живцем поруч із тобою? Що я маю відмовитися від особистого життя та тих радощів, які ти мені більше дати не можеш?!
— Тобто «сонечко» для радощів, а дружина — для прибирання, кухні й лікарень, — спокійно констатувала Лариса. — Я такого повороту очікувала, бо знаю, як поводяться деякі чоловіки. Але не думала, що ти зламаєшся так швидко.
— Швидко?! — здивувався чоловік. — Рік — це для тебе «швидко»? А на скільки б тебе вистачило в моїй ситуації?!
— В твоїй ситуації — це бути здоровим чоловіком у розквіті сил з квартирою, машиною й стабільною роботою? — уточнила вона.
— Ти ж знаєш, що я не про це! — Ігор уже кипів. — Думаєш, тобі одній важко? Думаєш, мені приємно слухати, як ти блюєш по десять разів на день? Дивитися на залишки твого волосся, синці під очима й випираючі ребра?
Лариса мовчала. В неї не залишилось сил на конфлікти.
— Я — живий чоловік! Я не можу жити в склепі з мумією! Я робив усе, що міг!
Жінка стиснула губи. Його слова були жорстокими, хоч і відображали реальність. Але зрада різала глибше.
— То ти вирішив, що якщо дружина зламалась — час змінити на нову? Замість того, щоб бути поруч, коли вона найбільше потребує?
— А якщо й так?! Я рік був з тобою, повністю присвятив себе твоїм проблемам! Я думав, це все скоро скінчиться. Що все повернеться! Але тепер…
Він підійшов ближче, говорив вже лагідніше:
— Ти зрозумій, Лар… Я втомився. Час іде, а ми чуємо лише «ще трохи». І що? Безкінечні лікарі, препарати, лікарні… Ти зовсім не та Лариса, на якій я одружився п’ять років тому. Я більше не можу, чуєш?
Він опустився в крісло й прикрив обличчя руками.
— А я, по-твоєму, можу? Ти втомився — а я ні? Мені теж рік життя пішов в нікуди! Це я проходила хімію, реабілітацію, втрачала сили, волосся, впевненість у собі!
— У тебе є мама, сестра, подруги. Ти не одна, — нагадав чоловік.
— А я просто людина, Ігорю! — зірвалась вона. — Що ти хочеш від мене?
— Не знаю, — відверто сказав він. — Може, підтримки? Чи все, чого дружина має чекати від чоловіка — це «мені важко» і кинутий погляд?
Сил у Лариси не залишалось, ще й нудота поверталась.
— Я думала, шлюб щось для тебе означає…
— Господи! — знову схопився за голову Ігор. — А мої почуття?! Моє право на щастя?! Я що — твоя власність?! Я не маю права на життя, поки ти одужуєш?!
Лариса здригнулась, наче від ляпаса. Ігор зрозумів, що перегнув.
— Пробач, Лар, я не це мав на увазі…
— Ні, саме це. І сказав ти те, що думаєш, — підвелась вона з крісла. — Роби що хочеш. У мене вже немає сил.
Вона пішла до спальні.
— Він пішов, Олю… — ридала Лариса вранці по телефону. — Розумієш? Просто зібрав речі, поки я спала, і зник.
— Як зник?! — не вірила сестра. — Може, в справах? У відрядженні?
— Та яке відрядження? — ще дужче розридалася жінка. — Начальство все знає. Він пішов до неї. До «сонечка».
— Почекай! Якого ще «сонечка»?
— Учора ввечері, коли пішов у ванну, залишив телефон на столі. Прийшло повідомлення. Я глянула — думала, по роботі. А там купа сердечок, «добраніч, дорогий», і підпис — «твоє сонечко».
— Лар… — Ольга не знала, що сказати.
— Він же весь рік був поруч! Їздив зі мною, витрачав гроші… Я не думала, що він мене кине. Тим паче — коли все майже позаду.
— Заспокойся. Слухай, головне — ти не одна. Ми з тобою. Мама, тато, я, твої подруги. Він пішов — ну й чорт із ним. Бог йому суддя.
— Навіщо ти дзвониш?! — гаркнув Ігор, щойно почув її голос. — Я думав, ми все вирішили. Я не чекав, що ти опустишся до вмовлянь.
Минуло два тижні. Лариса трохи оклигала. Поруч були близькі, підтримка — і це допомогло.
— Ігоре, заспокойся. Я не збираюсь тебе вмовляти. Я телефоную, щоб повідомити: я подала на розлучення і розподіл майна.
Він мовчав.
— Тобі, мабуть, не до цього, — додала вона. — Але мені потрібні кошти. Квартиру все одно доведеться ділити. Тому краще почати раніше.
— Так, ти права… Я не подумав…
— Я й не сумнівалась, — тихо сказала вона.
— Ну… Привіт «сонечку», — кинула наостанок і поклала слухавку.
Коли Лариса розглядала у дзеркалі, як починає відростати волосся, задзвонив домофон.
Вона була впевнена, що це сестра, і відкрила, не дивлячись.
На порозі стояв Ігор із букетом троянд, немов щитом.
— Привіт. Я зайду?
— Чого прийшов? — жінка не реагувала на квіти.
— Побачити тебе, — м’явся на порозі. — Чаю даси?
— «Сонечко» навіть чаю не робить? — гірко всміхнулась вона. — Заходь, налью. В пам’ять про минуле.
— Ти гарно виглядаєш, — промовив Ігор за столом.
— Краще, ніж в останню нашу зустріч, це правда.
— Може, тобі в санаторій? Відпочинеш, лікування…
— Ти забув, що ми розлучені? Чи тобі погано?
— Та ні, я просто подумав… У мене відпустка. Хотів тебе запросити.
— А як же «сонечко»?
— Ми розійшлися. Їй потрібні були гроші. Я запізно зрозумів.
— Не вийшло побудувати нову сім’ю — вирішив повернути стару?
— Ну ось знову ти…
— Що я? Важко після зради повернутись, ніби нічого не сталось?
Вона ходила кімнатою.
— Думав, я кинуся тобі в обійми? Заплачена від щастя?
Ігор впав на коліна. Лариса розсміялась.
— Шоу влаштував! Шкода, Оля не бачить.
— Пробач… Я все зіпсував… Мені ніде жити…
— А! То тебе вигнали — й ти згадав про мене? Думаєш, я впущу?
— Це ж і моя квартира…
— А розмін?
— Поживемо разом. Може, все й налагодиться.
У відповідь Лариса пожбурила в нього букет. Шипи подряпали обличчя.
Вона не пробачила. Щоб не жити разом, переїхала до мами. Але не зламалась. Лікування дало результат. І найголовніше — поруч була родина, якій вона справді довіряла.
