Лікарняний коридор пахнув хлоркою і тривогою. Ніна дивилася на вицвілий плакат про шкоду паління на стіні навпроти, але бачила перед собою не його, а свої півонії біля ганку дачі.
Пишні, бордові, вони, напевно, вже відцвітають.
— Як ти, мамо? — Павло стис її суху, прохолодну руку.
Син приїхав просто з нічної зміни, від нього тягнуло машинною оливою й турботою. Втомлений, із темними колами під очима, але погляд у нього був теплий.
— Нормально, синочку. Лікар заходив, каже, серце моє ще побореться. Скрипить, але працює. Скоріше б уже на дачу — там повітря інше, там я швидше до тями прийду.
Павло кивнув, хоча в його очах майнула тінь сумніву.
— Авжеж, мамо. Щойно трішки зміцнієш — одразу поїдемо. Я тобі вже грядки перекопав, усе як ти любиш.
Він ще трохи посидів із нею, розповідав про роботу, про онуків. Його голос заспокоював, заколисував.
Коли він пішов, пообіцявши заїхати ввечері, палата здалася порожньою й гулкою.
Ніна прикрила очі. Дача. Це був не просто будиночок і шість соток. Це було її життя, її фортеця, збудована ще з чоловіком. Кожне дерево посаджене ним, кожна клумба — її рук справа.
Після його смерті вона залишилася там одна, але самотньою себе ніколи не почувала.
Два роки тому вона переписала дачу на Марину.
Дочка довго вмовляла, переконувала: «Мам, ну навіщо тобі ці папери, ця біганина по інстанціях, якщо що? А так — усе в родині залишиться, я ж твоя кров. Це просто формальність, для твого ж спокою».
Тоді Ніні здалося, що це правильно, логічно. Марина — ділова, хазяйновита, хай займається.
А вона, Ніна, просто житиме там, садитиме свої квіти. Навіть подумати не могла, що ця «формальність» виявиться чимось зовсім іншим.
Телефон на тумбочці пролунав пронизливо й настирливо. Номер доньки.
— Мамочко, привіт! — голос Марини звучав неприродно бадьоро. — Як ти там, наша хвора? Лікарі не ображають?
— Привіт, доню. Все добре, лікують.
— Ну й прекрасно! Слухай, я дзвоню по справі, щоб довго не базікати. У нас тут новина хороша.
Ми з Ігорем нарешті розширюємося! Взяли в оренду велике приміщення під його майстерню, будемо виводити бізнес на новий рівень.
Ніна відчула укол незрозумілої тривоги під ребрами.
— Це ж добре, — обережно мовила вона. — Справа потрібна. Але оренда, мабуть, дорога?
— Ой, мамо, ще й яка! — весело розсміялася Марина. — Але ми знайшли вихід. Ти тільки не хвилюйся, для тебе нічого не зміниться, ми тобі знімемо хорошу квартиру, якщо захочеш.
Ніна не зрозуміла. Яку квартиру? Навіщо?
— Марино, я не розумію…
У слухавці на мить зависла пауза. А потім голос доньки став твердішим, з’явилися ті ділові нотки, які Ніна так не любила.
— Мам, ну що тут незрозумілого. Поки ти була в лікарні, ми продали дачу. Гроші нам з Ігорем були потрібніші.
Слова впали в стерильну порожнечу палати й розбилися на тисячу гострих уламків. Ніна мовчала, вчепившись пальцями в тонку лікарняну ковдру.
Вона дивилася на плакат, де схематично зображене серце вкривалося чорними тріщинами, і відчувала, як точно такі ж тріщини розповзаються по її власному.
— Ти мовчиш? Мамо? Ну не перебільшуй. Це ж просто дім. Старий. А у нас життя вирує, плани, майбутнє! Ти ж завжди хотіла, щоб у мене все склалося?
Ніна повільно поклала слухавку. Пальці не слухались. Вона дивилась в одну точку, та нічого вже не бачила. Майбутнє вирує…
А її минуле, її сьогодення — щойно спалили дотла й пустили по вітру. Вона не заплакала. Сльози висохли, всередині — випалене поле, де лунав тільки порожній дзвін.
Увечері прийшов Павло. Приніс яблука і газету, але, ступивши у палату, зупинився: обличчя матері стало сірим, як стіни лікарні, а очі — порожні й глибокі.
— Мамо, що трапилось? Гірше стало?
Вона повільно повернула до нього голову.
— Дзвонила Маринка…
Лише це ім’я, вимовлене мертвим голосом, змусило Павла напружитись. Він сів поруч на край ліжка.
— І що вона сказала?
— Дачу… продали. — Ніна сказала це так, ніби йшлося про когось стороннього. — Каже, їм з Ігорем гроші були потрібні. На бізнес.
Павло застиг. Обличчя, змучене після зміни, скам’яніло. Він кліпав, ніби намагався прокинутись.
— Як… продали? Без тебе?
— Вона ж власниця. За документами. — Ніна криво посміхнулась. — Я ж сама все переписала. Щоб спокійніше їй було.
Яблука викотились з пакета й глухо вдарились об підлогу. Павло навіть не звернув уваги. Він різко піднявся, пройшовся палатою. Від нього йшло таке напруження, що повітря ніби тріщало.
— Я її приб’ю, — прошепотів він, витягаючи телефон.
Він набрав номер Марини. Гудки здавались вічністю. Нарешті вона відповіла, її голос був веселим, десь на фоні грала музика.
— Привіт, Паш. Щось термінове? Ми тут з Ігорем святкуємо…
— Святкуєте? — холодно перебив він. — Що саме? Продаж матері?
Музика миттю стихла.
— Ти про що? Ах, мама вже нажалілась… Паш, не кип’ятись. Це бізнес, дорослі рішення. Ми ж її не на вулицю викинули. Знімемо квартиру. Все буде добре.
— Квартиру?! — вигукнув Павло. — Ти продала її душу, а тепер хочеш замінити все кімнаткою?
Ти взагалі розумієш, що накоїла? Вона жила тією дачею! Батько її будував!
— Ой, тільки не треба мені про пам’ять і скріпи, — огризнулась Марина. — Батько б зрозумів. Він завжди хотів, щоб ми жили краще. А той сарай тільки гроші тягнув.
— Ігор порахував? — Павло скреготнув зубами. — А ти де була, поки Ігор рахував? Хоч крапля совісті в тобі є?
— Є. Бажання жити краще, ніж ви з мамою, не рахуючи копійки. Все, Паш, мені ніколи. Рішення прийнято. Прийми як є.
І вона кинула слухавку.
Павло стиснув телефон. Його трусило. Він подивився на матір — вона сиділа, згорнувшись клубочком.
Але в її очах більше не було порожнечі. Там — біль. Глуха, темна, безвихідна.
Павло опустився перед нею на коліна й узяв її руки.
— Мам, чуєш? — заглянув у її очі. — Це так не лишиться. Обіцяю. У тебе буде дім. Кращий. Я побудую. Чуєш? Новий дім. А вони… вони відповідають.
Минуло пів року. Ніну виписали, вона переїхала до Павла. Стала тихою тінню в його галасливій квартирі. Доглядала внуків, в’язала біля вікна — без усмішки, без іскри.
А Павло працював. Як навіжений. Узяв усі підробітки, продав свою стареньку «дев’ятку» — пам’ять про батька. Купив клаптик зарослої землі в сусідньому селі. Почав будувати.
Щовихідних їхав туди. Спершу сам — чистив, корчував. Потім приєдналися друзі з СТО. Мовчки допомагали: фундамент, каркас, дах… Без питань, лише з розумінням у погляді.
Якось, коли вже стіни піднімалися, на ділянку заїхала блискуча іномарка. Вийшла Марина — схудла, з тінню колишньої впевненості. Пальто не до місця серед пилу.
— Що це за балаган? — глянула навколо. — Ти будуєш? За останні гроші? А нам допомогти не міг? Ігор помилився, бізнес луснув!
Павло, не обертаючись, прибивав дошку.
— Будинок. Для мами.
— Будинок? — гірко засміялась. — А ми? Ми ж родина!
Він повільно обернувся. В обличчі — пил і подряпини. Але в погляді — щось нове.
— Родина? Ти згадала? Вона закінчилась того дня, коли ти подзвонила в лікарню. Продала маму за бізнес.
— Я не знала, що так вийде! Я хотіла як краще!
— Для себе, — відрізав він. — Завжди тільки для себе. Їдь, Марина.
— Ти виганяєш сестру?
— У мене немає сестри, — спокійно сказав. — У мами є тільки син. Їдь. І не повертайся.
Вона подивилась на нього, на будинок — і поїхала, залишивши за собою хмару пилу.
З-за рогу вийшла Ніна. Вона останнім часом часто бувала тут. Сіла на лавку, дихала повітрям.
Все чула. Підійшла, провела долонею по стіні. І вперше за довгі місяці — усміхнулась.
Минув ще рік. Маленький, затишний будинок світився фарбою. Біля ґанку — бордові півонії. Павло знайшов відростки, як у її старому кущі. Ніна в новому халаті копалась на грядках. Рухалась повільно, але в кожному русі — життя.
Павло сидів із родиною на терасі. Пахло шашликом і щастям. Ніна принесла овочі.
— Дякую, Павлику, — тихо сказала.
Він стиснув її руку. Інших слів не треба. Минуле згоріло. Але він збудував їй майбутнє. Справжнє. Не те, що горить. А те, що гріє.
П’ять років — це багато? Для всесвіту — мить. Для людини — життя.
Ніна сиділа в кріслі на веранді, загорнута в плед. Волосся біле, але очі — теплі.
Серце більше не боліло. Воно билося рівно. Життя дарував син.
Будинок, що колись здавався шалашем, виріс: прибудови, альтанка в винограді, гойдалки. Внуки наповнювали двір сміхом.
Павло змінився. Утома зникла. Відкрив свою майстерню, працював із задоволенням. Часто сидів із мамою на сходах, дивились на захід. Мовчки. Без слів.
Одного тихого вечора під’їхала стара машина. Вийшла жінка. Ніна спершу не впізнала. Але коли підійшла ближче — серце здригнулось. Марина.
Дешева куртка, втомлене обличчя. Підійшла до хвіртки, не наважувалась зайти.
— Мамо? — голос зламаний.
Павло вийшов на шум, став поруч.
— Що тобі? — втомлено спитав.
— Я… просто проїжджала… Побачила дім. Гарний… Ігор давно пішов. Бізнес прогорів. Живу в кімнаті, працюю на двох роботах. Я не за грошима… Просто хотіла сказати… прости. Я тоді не розуміла. Думала, гроші — це головне. А справжнє майбутнє… ось воно. Тут.
Ніна встала, підійшла.
— Їла сьогодні, доню?
Марина здригнулась, сльози бризнули з очей. Вона похитала головою.
Ніна обернулась до Павла:
— Паш, налий супу сестрі. Ще гарячий.
Павло глянув на матір, на сестру. Кивнув. Він не пробачив. Але зрозумів.
І зрозумів: найсильніша помста — це милосердя. І що мама навчила його будувати не просто дім. Вона навчила будувати родину.
А що ви думаєте про цю історію? Напишіть кілька слів — мені буде дуже приємно!
