Варя завжди гордилася своєю інтуїцією. Двадцять років шлюбу навчали її читати настрій Ігоря, як відкриту книгу. Останні місяці щось змінилося – він став іншим. Більш відстороненим, розсіяним. «Проекти, дедлайни», – пояснював він свої пізні повернення. Вона вірила. Або, точніше, хотіла вірити.
В те сіре листопадове ранок Варя поверталася з супермаркету. Пакети відтягували руки – вона готувалася до приходу гостей. Двадцять років, все ж таки. Хотіла зробити сюрприз.
Його машину вона побачила здалеку.
Сріблястий «Форд» неможливо було сплутати – занадто часто вона заглядала у вікно, чекаючи чоловіка увечері. Але що його машина робила біля дому Люби? В робочий день, о одинадцятій ранку?
«Може, заїхав щось обговорити? – промайнуло в голові. – Люба ж консультант з нерухомості…» Але черв’як сумніву вже точив серце. Варя поставила пакети на лавку і дістала телефон.
– Алло, дорогий? Де ти зараз?
– На зустрічі з клієнтами, – голос Ігоря звучав глухо. – Щось трапилося?
– Ні-ні, просто… – Варя ковтнула комок у горлі. – Хотіла дізнатися, о котрій ти сьогодні?
– Як завжди, мила. Не раніше восьмої.
Варя дивилася на його машину, припарковану біля під’їзду Люби. Ноги самі понесли її до дому. Серце билося так сильно, що здавалося, його стук чутно на весь двір.
«Просто запитаю в Люби, – втішала вона себе. – Може, він справді заскочив по справі…»
П’ятий поверх. Знайома двері. Скільки разів вони сиділи з Любою за чаєм, обговорюючи життя? Скільки порад отримала вона від подруги?
Варя натиснула на дзвінок. Секунди тягнулися як години. Нарешті, двері відчинилися…
На порозі стояла молода дівчина, закутана в сорочку Ігоря. Ту саму, в блакитну смужку, яку Варя подарувала чоловікові на минуле Різдво. Дівчина була красива тією юною, безтурботною красою, яка давно покинула саму Варю.
– Вам кого? – запитала незнайомка, поправляючи розпатлані волосся.
Варя відкрила рот, але не змогла вимовити жодного звуку. У горлі пересохло, до очей підступили сльози. Десь у глибині квартири почулися кроки, і в передпокої з’явилася Люба. На її обличчі промайнуло здивування, яке швидко змінилося дивною півусмішкою.
– Варя? – голос подруги звучав неприродно бадьоро. – Якими вітрами?
– Я… – Варя перевела погляд з дівчини на подругу. – Я побачила машину Ігоря…
– А, це… – Люба небрежно махнула рукою. – Заходь, раз вже прийшла. Нам давно треба було поговорити.
Варя механічно переступила поріг. У квартирі, де вона була сотні разів, все здавалося чужим і ворожим. На журнальному столику стояли три чашки з недопитим кавою. Три. Значить…
– Присядь, – Люба вказала на крісло. – Лена, мила, одягнись і чекай у спальні.
Дівчина кивнула і зникла в глибині квартири. Варя дивилася їй вслід, намагаючись осмислити те, що відбувається. Кожна деталь врезалася в пам’ять: босі ноги, довге волосся, помада на чашці – така сама, як сліди на комірці сорочки Ігоря місяць тому.
– Давно? – лише й змогла прошепотіти Варя.
Люба сіла навпроти, закинувши ногу на ногу.
– Полгода. Я хотіла тобі сказати, правда. Але Ігорь просив почекати…
– Почекати? – голос Вари задржав. – Почекати чого, Люба? Коли я остаточно перетворюсь на посміховисько?
Люба зітхнула, наче пояснюючи очевидне дитині:
– Мила, ти ж сама бачила – у вас з Ігорем давно все не так. Він шукав розуміння, тепла…
– У двадцятип’ятирічної дівчинки? – Варя гірко усміхнулась. – А ти… ти допомогла йому?
– Я намагалася їх відговорити спочатку, – Люба поклала руку на коліно Вари. – Але вони закохані. По-справжньому. Я подумала…
Варя різко встала, зірвавши руку подруги:
– Ти подумала? А про мене хтось подумав? Двадцять років шлюбу, Люба! Я готувала йому сніданки, прала сорочки, чекала допізна… – голос зірвався. – А ти… Ти була на всіх наших сімейних святах. Хрещена нашого сина!
В цей момент з спальні донісся шелест. Варя замерла. Сквозь приоткриті двері вона побачила Ігоря, поспішно натягуючого брюки. Їх погляди зустрілися.
– Варя… – він зробив крок до неї. – Давай поговоримо спокійно.
– Спокійно? – вона розсміялась, відчуваючи, як істерика підступає до горла. – Про що? Про те, як ви всі мене обманювали? Як обговорювали за спиною? «Бідна Варя, нічого не помічає…»
Ігорь спробував взяти її за руку, але вона відсахнулася, як від вогню.
– Не торкайся мене. Ніколи більше не торкайся.
Варя вибігла з квартири, не розбираючи дороги. Сльози застилали очі, ноги підкошувалися. Вона чула, як Ігорь кричить їй вслід, але не зупинялася. Тільки на вулиці, ковтаючи холодне листопадове повітря, вона дозволила собі осісти на лавку. Мимо поспішали люди – кожен зі своїм життям, своїми проблемами. Нікому не було діла до жінки, чий світ тільки що розсипався на осколки. Телефон у сумці вібрував – Ігорь, мабуть. Або Люба. Варя дістала його і вимкнула.
Пам’ять послужливо підкидувала деталі – тепер все набуло сенсу.
Пізні совещання, відрядження, новий парфум, випадкові дзвінки… А Люба? Скільки разів вона казала: «Ігорь – чудовий чоловік, тобі так пощастило!» І відразу приймала їх обох у своїй квартирі.
У супермаркеті все ще чекали забуті пакети з продуктами для святкового вечері. Двадцять років спільного життя. Варя гірко усміхнулася – яка іронія. Вона хотіла зробити сюрприз, а сюрприз зробили їй.
Додому вона повернулася лише до вечора. Квартира зустріла її незвичною тишею. На автоответчике мигали повідомлення. Варя стерла їх, не слухаючи. Механічно зняла пальто, пройшла в спальню. Подивилася на їх спільне ліжко, на сімейні фотографії на стінах.
Двадцять років… Половина життя. Вона віддала йому свою молодість, свої мрії. Народила сина, створила затишок, була поруч у хворобах і здоров’ї. А він… він шукав «розуміння» у молоденької коханки.
Наступні тижні для Вари злилися в один безкінечний день. Ігорь намагався пояснити все, присилав квіти, благаючи про зустріч. Люба дзвонила і писала повідомлення, запевняючи, що хотіла як краще. Варя мовчала. Внутрішньо в ній наче щось перегоріло – здатність вірити, прощати, закривати очі на очевидне.
До Нового року вона подала на розлучення. Ігорь не сперечався – може, совість прокинулася, а може, поспішав почати нове життя з Леною. Варя не хотіла знати. Вона продала їх спільну квартиру, купила маленьку студію в іншому районі. Почала ходити до психолога. Записалася на йогу. Змінила роботу.
Весною, коли місто розцвітало, вона вперше за довгий час відчула себе живою. Одного разу в кафе до неї підсів чоловік – сивіючі скроні, добрі очі, щира посмішка. Розговорилися. Він виявився архітектором, нещодавно повернувся з Барселони. Слухав її так уважно, наче кожне слово мало значення. – Знаєте, Варя, – сказав він, прощаючись, – у вас є якась особлива гідність. Рідко зустрічаю таких цілісних людей.
Вона усміхнулася у відповідь – вперше за довгий час щиро, від душі.
Поверталася додому, Варя впіймала своє відображення в вітрині. На неї дивилася красива, впевнена жінка – не жертва, не покинута дружина, а людина, яка пройшла через біль і стала сильнішою.
Телефон дзвонив – повідомлення від Люби: «Пробач мене. Я була жахливою подругою.» Варя видалила його, не відповідаючи. Деякі мости краще спалювати дотла.
Дома вона відкрила вікно, впускаючи весняний вітер. Дістала з шафи коробку зі старими фотографіями – там було все: весілля, відпустки, дні народження… Двадцять років життя. Варя подивилася на щасливі обличчя на знімках і вперше не відчула болю. Це було її минуле – важливе, але вже перевернута сторінка.
Майбутнє розстилалося перед нею чистим листом. І вона точно знала – тепер напише свою історію сама, без зрад і брехні. І це буде чудова історія.
