Кирило вже давно звик до нічних поїздок. Саме в тиші безлюдних доріг він знаходив особливий спокій. Машина лагідно гуркотіла, рівномірний шум шин заспокоював, а в голові навіть найзаплутаніші думки ставали на свої місця. Вночі все видавалося інакшим — чистішим, спокійнішим, світлішим. Але цього разу щось було не так.
Ліс, крізь який пролягала дорога, здавався… недоброзичливим. Височенні сосни чорними тінями простягались до неба, немов затуляючи рідкісні зорі. Повітря було важким, шосе — безкінечним. Кирило глянув на телефон — майже опівніч. Машина, як завжди, рівно ковзала по асфальту, фари вирізали з темряви дорожні знаки та відблиски очей диких звірів. Але відчуття тривоги, ніби хтось викрутив ручку спокою в душі, не полишало.
І раптом попереду з’явився слабкий мерехтливий вогник. Аварійка. Кирило насупив брови й трохи зменшив швидкість. Світло то зникало за поворотом, то знову з’являлося, ніби кликало до себе.
«Мабуть, хтось потрапив у халепу», — подумав він. Уночі на цьому лісовому шосе допомоги було чекати ні від кого.
Під’їхавши ближче, він розгледів більше. Авто стояло під кутом, немов його занесло на слизькій дорозі. Бампер пом’ятий, ніби врізалося щось на швидкості. Номер ледь видно під шаром багнюки. Дверцята водія привідчинені.
Кирило загальмував за кілька метрів, увімкнув аварійні вогні й вийшов з машини. Холод ночі різко вдарив у лице, пронизуючи до кісток.
— Гей! Є тут хтось? — гукнув він, наближаючись.
У відповідь — лише шелест вітру в кроні дерев.
Обережно заглянув у салон. Порожньо. На сидінні лежала шапка, на підлозі — перекинута пляшка води. Кирило озирнувся, намагаючись знайти хоч якісь сліди. «Може, пішли шукати допомогу?» — подумав. Але щось не складалося. Ліс мовчав, дорога — ще порожніша.
Повернувшись до свого авто, він витяг з багажника ліхтарик і знову попрямував до аварійної машини. Цього разу помітив щось на землі. Біля дверей — сліди. Вели в бік лісу. Кирило нахилився, розглядаючи їх ближче. Маленькі, схожі на жіночі сліди.
— І хто ж у здоровому глузді полізе в глушину в таку темряву? — буркнув він.
Ліхтарик затремтів у руці, коли промінь освітив дерева. Так, сліди справді вели в ліс. Щось усередині протестувало. «Це не твоя справа», — шепотів голос тривоги. Але водночас росло відчуття неспокою. А якщо хтось справді потребує допомоги?
— Гаразд, — сказав уголос. — Перевірю. Але недалеко.
Він ступив за межу асфальту. Під ногами хрустіли сухі гілки та листя. Ліхтар виривав із темряви мертву траву й корчі.
— Гей! Ви тут? — гукнув він.
Тиша. Лише десь далеко — легкий тріск. Кирило завмер, прислухаючись.
Шелест повторився. Глухий, ніби щось шурхотіло в кущах.
— Хто там? — голос його напружився, тіло насторожилось.
Світло тремтіло, освітлюючи тільки похитуючі гілки. Він наблизився, обережно ступаючи. Серце калатало сильніше за кроки.
Але кущі виявились порожніми. Лише кілька зламаних гілок лежали на землі.
— Трясця… — прошепотів він.
У ту ж мить знову пролунав звук. Цього разу — ледь чутний жіночий голос. Зовсім близько. Здавалось, він шепотів:
— Допоможіть…
Кирило різко обернувся, освітивши дерева.
— Де ви? Відгукніться! — крикнув, намагаючись не піддатися паніці.
І знову звук. Цього разу — не шепіт, а тихий, тремтячий плач. Він застиг. Ноги здавалося приросли до землі. Але зібравшись, він рушив на звук.
За кілька хвилин він натрапив на те місце. Купа валунів, покритих мохом, немов зсунутих у купу самою природою. Навколо — зім’ятий сніг. І там, серед каміння, він побачив її.
Жінка. Затиснута між двома кам’яними брилами. Бліде виснажене обличчя, на чолі прилипле волосся, в кутику губ — засохла кров. Вона ледь дихала, але її очі, повні відчаю, дивились просто на нього.
— Допоможіть… — прошепотіла вона. Голос тремтів від надії.
Кирило опустився на коліна, вдивляючись у її обличчя.
— Все буде добре, — сказав він, намагаючись говорити спокійно. — Я вас витягну.
Оглянув камені. Вони були важкі, але одна з ніг жінки була затиснута між ними. Вже посиніла, довкола — сліди крові.
— Як довго ви тут? — запитав він, шукаючи чим можна допомогти.
— Два дні… Після аварії… Я подумала, що дійду до людей…
Кирило кивнув, напружено обдумуючи. Поблизу він помітив товсту гілку — міцну, якраз для важеля. Уперся всім тілом, почав тиснути.
— Давай же… ще трішки…
Камінь зрушив. Потім — ще трохи. Ногу вдалося звільнити. Жінка застогнала, але посміхнулась крізь сльози.
Кирило обережно підняв її, підтримуючи під руки. Вона тремтіла від холоду та виснаження.
— Все. Ви в безпеці, — промовив він, накидаючи їй свою куртку. — Ходімо.
Повільно, але впевнено вони повернулись на дорогу. Жінка ледве переставляла ноги, але Кирило тримав її міцно. Попереду засвітились вогні його авто. Він посадив її на заднє сидіння, викликав швидку й подав термос із чаєм.
— Випийте. Це вас зігріє.
Вона глянула на нього так, що у нього в грудях защеміло.
— Дякую… Ви — мій янгол, — прошепотіла вона з тремтливою посмішкою.
Коли на горизонті з’явились фари швидкої, Кирило видихнув. Він зробив усе, що міг. Але ця ніч залишиться з ним назавжди.
