Гул суботнього ринку накочував хвилями, оглушуючи й відволікаючи від думок, але Ірина вперто пробиралася крізь натовп. Їй потрібен був найкращий шматок телятини — ніжний, мармуровий, ідеальний. Костя, її чоловік, обожнював м’ясо з чорносливом, а Ірина звикла проявляти любов через турботу та дорогі продукти. Вона занадто багато працювала, щоб економити на домашньому затишку.
Костик сьогодні нібито поїхав на термінову нараду. Він поцілував її зранку в скроню, вибачально усміхнувся й сказав, що шеф зовсім озвірів, змушуючи працювати у вихідні. Ірина повірила, як вірила останні десять років. Вона сама часто затримувалася в офісі своєї будівельної фірми, тож «аврали» чоловіка здавалися їй природною частиною їхнього дорослого, зайнятого життя.
Погляд Ірини ковзав рядами, шукаючи знайомого м’ясника, але раптом зачепився за яскраву пляму на фруктовому прилавку. Клітчаста куртка. Бежева з коричневим, італійська шерсть — вона сама замовляла її з Мілана на минулу річницю. Серце пропустило удар, але розум тут же заспокоював: «Мало ли таких курток? Просто збіг».
Але чоловік повернувся профілем, і сумніви розсипалися в порох. Це був Костя.
Тільки він був не один.
Поруч із ним, міцно тримаючись за його широкі долоні, стояли двоє дітей. Хлопчик і дівчинка, на вигляд близько трьох років, схожі один на одного, як дві краплі води. Костя нахилився до них, простягаючи величезні льодяники на паличці й щось говорив.
Він сміявся.
Ірина завмерла за широкою спиною продавця сухофруктів, відчуваючи, як німіють пальці. Так щиро, відкрито й щасливо Костя давно не усміхався їй. Вдома він зазвичай був стриманий, скаржився на втому, на тиск, на те, що «ми віддаляємося». А тут, серед ринкової метушні, він сяяв, наче виграв у лотерею.
Ірина зробила крок уперед, не контролюючи себе. Їй потрібно було підійти ближче, переконатися, що це не галюцинація від перевтоми.
Костя підняв голову й зустрів її поглядом.
Сміх обірвався миттєво, наче хтось перерізав дріт. На його обличчі відобразилася панічна, тваринна розгубленість, що боляче вдарила Ірину. Він здригнувся, відпускаючи маленькі дитячі долоньки, наче вони раптом стали розпеченими.
— Біжіть до мами! — хрипко, зірвавшись голосом, крикнув він, підштовхуючи малюків уперед. — Швидко! Там мед, пам’ятаєте? Тато… тобто дядько зараз прийде!
Діти, не розуміючи причини метушні, але слухаючись тону, радісно затопали до сусіднього ряду. Їхні яскраві комбінезони мелькали серед сірих пальт покупців.
Світ Ірини в той момент не обвалився гучно. Він просто беззвучно тріснув, розділившись на «до» і «після».
Вона перевела погляд туди, куди побігли двійнята.
За прилавком із медом стояла жінка. Вона обернулася на топіт, присіла на корточки й розкрила руки, приймаючи дітей у обійми.
Це була Лена.
Олена Вікторівна. Її найкраща подруга зі шкільної лави. Та, з ким вони ділили бутерброди на перервах і секрети на кухні. Та сама Лена, яка була свідком на їхньому весіллі та клялася у вічній дружбі.
Саме Лена тримала Ірину за руку після кожної невдалої спроби завагітніти. Вона гладила її по голові й шепотіла своїм м’яким, проникливим голосом: «Не плач, Ірочко. Мабуть, Бог не дає, значить, так треба. Не всім дано бути матерями, живи для себе, будуйте кар’єру».
Виявилося, поки Ірина будувала кар’єру, Лена будувала сім’ю з її чоловіком.
Ірина моргнула, намагаючись сфокусувати погляд. Їй здалося, чи одяг на дітях був до болю знайомим? Вона прислухалася.
Яскраво-синій комбінезон із зірками на хлопчику. Ніжно-рожевий із сірими зайцями на дівчинці. Фінський бренд, лімітована, дуже дорога колекція.
Пам’ять підкинула сцену піврічної давності.
Дитячий світ. Лена зі сльозами на очах розповідає душещипальну історію про «бідну троюрідну сестру з села», від якої втік чоловік, залишивши з двійнею без копійки.
Ірина, серце якої завжди стискалося при вигляді дитячих речей, тоді сказала твердо: «Вибирай усе, що потрібно. Я оплачу. Хай малюки не мерзнуть».
Вона сама гладила цю мембранну тканину на касі, уявляючи, як тепло буде чиїмсь далеким дітям.
Вона власноруч одягла дітей свого чоловіка та своєї найкращої подруги.
Ірина підійшла до них щільно. Лена побачила її поверх дитячих маківок.
На її обличчі, зазвичай такому сумлінному й розуміючому, на мить проступив страх, але він одразу змінився виразом глухої, кам’яної оборони. Погляд став жорстким, оцінюючим.
— Отже, це чому ти так настійно відмовляла мене від ЕКО? — голос Ірини звучав тихо, але серед ринкового шуму пролунало, мов постріл. — «Бережи здоров’я», казала? «Тобі це не потрібно»? А сама в цей час народжувала від Кості?
Костя встромився між ними, намагаючись закрити собою Лену і дітей. Він розвів руки в сторони, нагадуючи безглуздого опудала.
— Іро, давай не тут! — прошипів він, лякаючись і озираючись навсібіч. — Люди дивляться! Зачем влаштовувати сцену? Це… це вийшло випадково! Я не хотів тебе травмувати! Ми берегли твою психіку!
— Берегли мою психіку? — Ірина всміхнулася, і від цієї усмішки у Кості виступив піт на лобі. — А комбінезони за сорок тисяч ви теж заради моєї психіки випрошували?
Лена випрямилася, підтягаючи куртку. В її очах не залишилося ані краплі дружнього тепла, лише холодний, цинічний розрахунок і давня заздрість.
— Ну не викидати ж було, раз ти сама запропонувала, — огризнулася вона. — Ти багата, твоя фірма процвітає, тобі не буде шкода. А нам двох піднімати потрібно. Костик хотів спадкоємців, справжню сім’ю, а не твою вічну роботу та відрядження.
— Спадкоємців? — перепитала Ірина, дивлячись на чоловіка. — І з якого часу ти олігарх, якому потрібні спадкоємці імперії?
— Він батько! — пронеслося різко у Лениних словах, вона притиснула дітей до себе. — І він любить нас! А з тобою він жив за інерцією, з жалю! Ти ж порожня всередині, лише робота і гроші!
Костя стояв червоний, жалюгідний, з розбігаючимися очима. Він переводив погляд з однієї жінки на іншу, і в ньому не було ані любові, ані каяття. Лише тваринний страх втратити комфорт.
— Іриш, ну зрозумій, — бурмотів він, намагаючись доторкнутися до її рукава. Ірина відсахнулася, наче від прокаженого. — Так вийшло. Лена… вона така домашня. Затишна. А ти завжди в кресленнях, у кошторисах. Я чоловік, мені потрібно тепло. Але я тебе люблю! Справді! Ми ж стільки років разом, ми рідні люди.
— Рідні? — перепитала Ірина.
Вона дивилася на нього й бачила абсолютно чужу людину. Де той Костя, з яким вони починали з нуля в орендованій однокімнатній квартирі? З яким мріяли про будинок біля озера? Його не було. Був цей потний, брехливий чоловік, який роками крав у неї не лише гроші, а й час. Час, який вона могла б витратити на щастя.
— Я піду, — сказала вона спокійно.
— Куди? — розгубився Костя. — Додому? Я… я ввечері прийду, ми спокійно поговоримо. Ладно? Не рубай з плеча, Ір. У всіх бувають помилки.
— Не приходь, — кинула вона через плече, розвертаючись. — І «дядьком» себе при дітях більше не називай. Глуздо виглядає. І боягузливо.
Квартира зустріла її ідеальною чистотою і тишею. Раніше Ірина любила повертатися в цей спокій, але тепер кожен предмет здавався просякнутим брехнею.
Вона пройшла на кухню. На столі стояла його улюблена кружка з написом «Глава сім’ї». Подарунок Лени на якесь 23 лютого. Яка іронія.
Ірина повільно взяла кружку, зважила в руці. Хотілося швырнути її в стіну, щоб осколки розлетілися в усі сторони, щоб дзвін розбитої кераміки заглушив тупий біль у грудях.
Але вона акуратно поставила кружку назад.
Ні. Жодних істерик. Жодного б’яння тарілок. Вона не доставить їм такого задоволення.
Ірина дістала валізи. Дві великі, сірі, на коліщатках.
Вона методично почала складати його речі. Сорочки, які вибирала сама. Шкарпетки, які він постійно розкидав. Дорогі спінінги, що припадали пилом на балконі — він нібито їздив на риболовлю у вихідні. Тепер зрозуміло, на яку «риболовлю» він ходив і кого там ловив.
Вона працювала швидко, чітко. Кожен складений предмет, ніби різав тонку нитку, що зв’язувала їх у єдине ціле.
Замок повернув ключ. Костя. Прибіг таки. Видно, Лена вигнала розбиратися з «проблемою», лякаючись, що грошовий потік виснажиться.
Він увійшов до спальні, запихавшись, ще в тій самій «міланській» куртці. Побачив розкриті валізи й завмер.
— Ір, ти що? Серйозно? Через одну помилку руйнуєш десять років шлюбу?
— Одну помилку? — Ірина випрямилася, тримаючи в руках стопку його джемперів. — Дітям три роки, Костя. Плюс дев’ять місяців вагітності. Це майже чотири роки брехні. Чотири роки ти жив паралельним життям. Ти спав зі мною, їв мою їжу, користувався моїми зв’язками, а потім йшов туди, грати у «дядька»?
— Я не користувався твоїми грошима! — обурився він, картинно притиснувши руку до грудей. — Я робив внесок у бюджет!
— Твій «внесок» — це продукти раз на тиждень? — голос Ірини став крижаним. — А іпотеку Лени хто гасить? Вона ж не працює з декрету. А бензин? А лікарі? А ці «фінські» комбінезони? Ти думаєш, я дурепа? Я просто не перевіряла твої рахунки, бо довіряла. Я думала, ти накопичуєш на відпустку або допомагаєш своїй мамі.
Костя впав у крісло, закривши обличчя руками. Поза образленої дитини.
— Я заплутався, Ір. Чесно. Спершу це було просто… ну, розрада. Утешення, коли у нас був кризис. Потім вона завагітніла. Я не міг залишити своїх дітей! Я ж порядна людина!
— Порядна людина не ховає дітей від дружини і не бреше, що він їх дядько, — різко відповіла Ірина. — Ти просто боягуз, Костя. Ти хотів і комфорту зі мною, і статусу «батька-героя» там.
— Лена давила! — занив він, змінюючи тактику. — Казала, що ти не переживеш новину. Що ти слабка, що накладеш на себе руки. Ми тебе оберігали!
Ірина підійшла до нього. Тепер, коли завіса спала, вона бачила кожну його зморшку, слабовільний підборідок, що блукав погляд. Як вона могла жити з цим нікчемним чоловіком? Як могла вважати його своєю стіною?
— Я все зібрала, — сказала вона спокійно. — Бери й йди. Зараз же.
— Ір, ну прости! — він намагався обійняти її за коліна, остаточно принижуючись. — Я не хочу з нею жити! Там… там складно. Там шум, діти постійно кричать, тісно, Лена вічно пилить. А у нас тихо, спокійно, чисто. Я люблю тебе! Хочеш, я буду жити на дві сім’ї? Я все владнаю, ти навіть не помітиш!
Ця пропозиція була настільки цинічною у своїй простоті, що Ірині стало смішно.
— Ні, любий. Ти житимеш на одну сім’ю. На ту, де двоє дітей, тіснота і іпотека Лени.
Вона сунула руку в кишеню джинсів і дістала зв’язку ключів. Серед них був брелок від його кросовера.
— До речі, про машину.
Костя напружився, витягнувши шию.
— Автомобіль оформлений на мене, — нагадала Ірина. — Куплений у шлюбі, але кошти переводив мій батько з рахунку як цільовий подарунок дочці. Всі виписки у мене є. Довіреність я відкликала півгодини тому через додаток.
Вона підкинула ключі на долоню, дзвякнувши металом. Костя жадібно потягнувся, але Ірина стиснула кулак.
— Машина залишається на парковці.
— Ти не маєш права! — визвізгнув він, вскочивши. — Як я їздитиму до дітей? Як возитиму Лену до поліклініки?
— Трамваєм, Костя. Або метро. Корисно для здоров’я. Кардіо, свіже повітря, спілкування з людьми. Тобі потрібно бути у формі, щоб піднімати двох дітей.
— Ти стерва! — виплюнув він, червоніючи від злості. — Лена була права. Ти черства, розрахункова, бездушна стерва! Тому Бог тобі дітей і не дав! Ти не вмієш любити!
Ці слова мали б ранити. Раніше вони б убили, змусили плакати й благати про прощення. Але зараз вони відбилися від її нової броні, не залишивши й подряпини.
— Можливо, — спокійно погодилася Ірина, відкриваючи вхідні двері. — Зате у мене є квартира, машина, бізнес і чиста совість. А у тебе — чужа іпотека, двоє дітей і Лена. Мабуть, справедливий обмін.
Костя схопив валізи, пихтячи від злості й приниження.
— Ти ще пожалієш! Ти одна залишишся, стара й нікому не потрібна у своїй золотій клітці! А в мене сім’я!
Він тягнув важкі валізи коридором, збиваючи кути й дряпаючи шпалери.
Біля дверей він зупинився, дивлячись на вальяжно лежачого на пуфику кота. Гігантський британський Барс дивився на господаря з презирливим прищуром жовтих очей.
— А кіт? — зло спитав Костя. — Кіт мій! Я його вибирав!
Ірина подивилася на пухнастого звіра. Барс зевнув, показав рожевий язик і відвернувся до стіни.
— Кіт залишається, — різко сказала вона. — Він, на відміну від тебе, не гадить де попало, відданий дому й кастрований. Тобі б теж ця процедура не завадила, але це вже проблеми Лени.
Двері за Костею захлопнулися з гучним стуком.
Ірина стояла в коридорі, слухаючи, як стихають кроки на сходах. Ліфт дзвякнув і поїхав униз, забираючи її минуле життя.
У квартирі стало тихо. Але це була не та порожня, тиснуча тиша самотності, якої вона боялася раніше. Це була тиша очищення. Як повітря після сильної грози, коли дихати легко й приємно.
Вона підійшла до дзеркала у передпокої. У відображенні дивилася втомлена, але красива жінка з прямою спиною. У неї не було дітей, не було чоловіка, не було «найкращої подруги».
Зате була вона сама. І цього, як виявилося, цілком достатньо для початку.
Осінь вступила в свої права, розфарбувавши місто золотом і багрянцем. Минуло три місяці. Ірина знову йшла тим самим ринком. Вона любила це місце, незважаючи ні на що. Тут кипіло справжнє життя, тут пахло спеціями та свіжим хлібом.
Сьогодні вона виглядала інакше. Нова пальто благородного пісочного кольору, летюча хода, розслаблені плечі. Поруч ішов високий чоловік із сивиною в скронях — Андрій, її новий партнер по бізнесу, з яким вони обговорювали розширення мережі пекарень. Він галантно ніс важкі пакети з продуктами, уважно слухаючи її.
— І тоді я сказав інвесторам: ризики завжди є, але хто не ризикує… — розповідав Андрій, посміхаючись куточками очей.
Ірина раптом сповільнила крок.
У того самого прилавка з медом розігрувалася побутова драма.
Лена, розпатлана, у якомусь вицвілому сірому пуховику, кричала на Костю.
— Чому ти не купив підгузки?! Я ж список тобі в повідомленні кидала! Чим читав?!
Двійнята, сидячі у подвійній колясці, орали дуетом, вимагаючи уваги. Один з них розмазував шоколад по обличчю, безнадійно бруднячи той самий «фінський» комбінезон, який уже втратив лиск і був покритий плямами.
Костя виглядав жахливо. Стара куртка, мішки під очима темні, наче він не спав тиждень. Він зігнувся, наче на плечах лежав бетонний блок, і виглядав на десять років старше.
— Лена, ну грошей не вистачило, — виправдовувався він мляво, без колишнього вогню. — Аванс тільки через тиждень, карту заблокували.
— Тоді іди таксуй ночами! — визжала Лена, не соромлячись перехожих і не помічаючи засуджуючих поглядів. — Чоловік ти чи що? Діти голодні, а він стоїть, очима хлопає!
— Лена, дай передихнути, спина відвалилася, і так дві зміни підряд! — огризнувся «щасливий батько».
У цей момент вони помітили Ірину.
Сцена замерла, мов стоп-кадр у поганому кіно.
Костя дивився на неї поглядом побитого пса. В його очах читалася така туга за спокійним життям, за чистим домом, за смачними вечерею та тихими вечорами, що Ірині стало трохи ніяково за нього. Він мовчки кричав: «
Врятуй мене! Витягни мене! Я все прощу, лише витягни з цього пекла!»
Лена дивилася інакше. З заздрістю. З чорною, їдкою, роз’їдаючою заздрістю жінки, яка отримала бажане, але виявилося, що приз мав підводний камінь. Вона бачила квітучу, спокійну Ірину, статного чоловіка поруч, дорогі пакети з делікатесами… і розуміла, що програла. Вона вкрала чужого чоловіка, але разом із ним забрала і чужі проблеми, нестачу грошей і побутову яму, в яку вони обоє скотилися без фінансової подушки Ірини.
Ірина зупинилася на секунду.
Хотілося щось сказати? Позлорадствувати? Вколоти побільше?
Ні.
Їй було абсолютно все одно.
Це було найдивовижніше відкриття. Ні болю, ні образи, ні бажання помсти. Просто байдужість. Мов дивишся на чужих, неприємних людей у черзі, які занадто гучно шумлять.
Вона посміхнулася своєму супутнику й сказала досить голосно, щоб її почули:
— Андрію, давай ще ікри візьмемо? Червоної. Я сьогодні святкую.
— Що святкуємо? — здивувався Андрій, перехоплюючи пакети зручніше.
— Остаточне закриття одного затягнутого і дуже збиткового проекту.
Вона пройшла повз, навіть не кивнувши колишнім близьким людям.
Костя рвонувся до неї, зробив інстинктивний крок, мов собака, що почула знайому команду господаря.
Але тут один із близнюків, той, що з шоколадом, голосно чхнув і вилив залишки липкого соку прямо на єдині пристойні штани тата.
— Папа, я хочу какати! — заорал другий дитина на весь ринок.
Лена сильно ткнула Костю ліктем у бік, повертаючи до реальності:
— Чув? Біжи в туалет! А не пялися на чужих жінок! Іди мий дитину, поки все не забруднив!
Костя приречено підхопив кричущу дитину й побіг до платного туалету, смішно підстрибуючи. Він із жахом розумів, що «сімейне щастя», про яке брехав дружині, виявилося каторгою. А життя, що було раєм, він власноруч спустив у унітаз заради ілюзії своєї значимості.
Ірина вийшла з ринку на залиту сонцем вулицю, де повітря було свіже і пронизливо чисте, обіцяючи зміни. Вона вдихнула на повні груди, відчуваючи, як осінній вітер грає з волоссям. Попереду була осінь, нові цікаві проекти та смачна вечеря у хорошій компанії. І ніхто, абсолютно ніхто більше не буде брехати їй у очі.
Це була не просто свобода від минулого, це було довгоочікуване повернення до самої себе.
