Валерій був найстаршим із трьох дітей у родині. Крім нього, були ще молодший брат і сестра. Їхній батько пішов із життя надто рано, тож вся відповідальність за виховання дітей лягла на плечі матері. А Валерію довелося стати ніби другим батьком для молодших. Він змалку працював, щоби хоч трохи полегшити мамин тягар і підтримати брата з сестрою.
Вже з шістнадцяти років хлопець брався за будь-яку роботу, не думаючи про себе — лише б допомогти родині. Його мати теж працювала не покладаючи рук, віддаючи всі сили дітям. Так минали роки. Молодші дорослішали, ставали на ноги, а Валерій продовжував вкладати всі свої кошти у спільний бюджет. Образи не було — він щиро вважав, що так і має бути. Саме завдяки його самопожертві вдалося зібрати гроші на старт для брата.
Брат Валерія відкрив власну справу, яка доволі швидко почала приносити прибуток. В глибині душі Валерій сподівався, що тепер отримає хоч якусь підтримку. Але нічого не змінилося — він і далі працював, відкладаючи майже всі зароблені гроші. Потім сестра оголосила про намір вийти заміж — знову довелося допомагати, цього разу з організацією весілля. Через декілька років родина зібрала кошти і на перший внесок за квартиру для молодят.
Валерій усе відкладав власні мрії, очікуючи, коли молодші влаштують своє життя. Та сталося не так, як він сподівався. Брат вирішив розширити бізнес за кордоном і поїхав, згодом зовсім зник із їхнього життя. Він перестав навіть телефонувати. Сестра народила двох дітей, і візити до рідного дому стали рідкістю.
На тридцять п’ятому році життя Валерій раптом усвідомив: він зробив усе, аби брат і сестра були щасливі, а от власне життя залишив осторонь. Коли він нарешті зібрався переїхати від мами та почати новий етап, трапилась біда…
У мами стався інсульт. Саме тоді й почався найтемніший період у житті Валерія. Він розумів: залишити її саму — не варіант. Тож узяв на себе повний догляд. З часом її стан трохи стабілізувався, але жити самостійно вона вже не могла.
Чорні роки
Турбота про матір лягла на плечі Валерія непосильним тягарем. Повноцінно працювати, як раніше, вже не виходило. Він застряг між доглядом і постійними підробітками, щоб якось утримувати себе і маму. Він неодноразово намагався достукатися до брата й сестри, благав про допомогу. Але брат не відповідав на дзвінки, а сестра постійно відмовлялася, посилаючись на малих дітей і вічну зайнятість. У результаті з усім цим Валерій залишився сам-на-сам.
Невдовзі у матері стався другий інсульт — після нього вона вже не могла ходити. Валерій піклувався про неї ще шість довгих років. Він змирився з тим, що це його доля, і що його призначення — допомагати своїй родині. Проте мама не хотіла, аби син жертвував собою до кінця.
Одного разу, повернувшись додому, Валерій побачив незнайому жінку. Виявилося, це донька сусідки, яка нещодавно повернулась до міста після тривалої відсутності.
Між Валерієм та Оленою майже одразу виник теплий зв’язок. Вона була щирою, доброю, відкритою. Коли між ними почали зароджуватись почуття, Валерій одразу попередив, що не покине матір. Олена цього й не вимагала — вона з розумінням поставилася до ситуації. Згодом переїхала до них і навіть почала допомагати в догляді за мамою. Для Валерія вона стала справжнім промінчиком світла в його сірій реальності.
Але попереду чекало нове горе. Мами не стало. Вона померла несподівано, після чергового інсульту. Чоловік переживав утрату дуже болісно — він був із нею надзвичайно близький. Коли настав час обрати для неї останній одяг, Валерій почав перебирати речі в шафі й натрапив на невеличкий згорток. Утім, у той момент він був занадто пригнічений, аби розбиратися. Просто відклав його на стіл.
Лист від мами
На похорон прийшли брат і сестра. Валерій був вдячний, що вони хоча б провели матір в останню путь. Але спілкуватися з ними не хотів — шість років вони не дзвонили, не приїздили, не цікавилися. Після похорону стало очевидно, що турбувала їх не мама, а її трикімнатна квартира. Вони відверто запропонували Валерію викупити їхні частки. І навіть натякнули, що в разі відмови підуть до суду.
Чоловік був розбитий. Він розумів, що не має змоги викупити частини — грошей просто не було. Повернувшись додому, він згадав про згорток на столі. Розгорнув — і завмер. Усередині була товста пачка грошей і конверт із листом. Валерій відкрив його — і те, що прочитав, перевернуло все.
У листі мама зізнавалася, що він не був її рідним сином. Вона втратила дитину під час першої вагітності, і тоді з чоловіком вирішили всиновити немовля. Вона дякувала Валерію за відданість, за те, що він був із нею завжди. Просила пробачити, що не розповіла про це раніше.
До листа додавався ще й заповіт. У ньому йшлося про те, що всі накопичені кошти слід поділити порівну між братом і сестрою. А ось квартира без права розподілу повністю переходила Валерію. Той був приголомшений. Такої кількості новин за один день він не очікував. Саме в цю мить до кімнати зайшла Олена й одразу злякалася — обличчя Валерія було білим, як крейда.
Пізніше він поділився всім із дружиною. Олена м’яко посміхнулася і сказала: «Хіба має значення, що ви не пов’язані кров’ю? Ти для неї був найрідніший. І це найголовніше». Завдяки заповіту ситуація кардинально змінилася. Валерій чесно розподілив гроші між молодшими. Вони були невдоволені, та відступили. А сам Валерій нарешті почав будувати власне життя.
Висновок редакції
Життя непередбачуване. Іноді кровні зв’язки не мають жодного значення. Як у цій історії: рідні діти, заради яких мати жила й працювала, відвернулися в найважчий момент. А залишився той, хто не мав до неї жодного біологічного відношення. Саме він став їй справжнім сином. І саме він отримав винагороду — не лише у вигляді квартири, а й у вигляді коханої жінки, з якою його звела доля. Справедливість, схоже, все ж існує.
