— Знаєш, а я ж маю сказати тобі «дякую».
— За що?
— За те, що ти пішов. Саме тоді я почала жити.
Свічки горіли повільно, майже непомітно. Їхнє тепле світло надавало їдальні якогось особливого затишку, якого так бракувало останнім часом. Я дивилася на годинник — пів на дев’яту. Олег запізнювався вже на дві години. Телефон мовчав, і я вкотре за вечір нервово перевіряла, чи не пропустила повідомлення.
Запечене м’ясо давно охололо. Келих вина, який я налила собі годину тому, так і стояв недоторканим. П’ятнадцять років шлюбу навчили мене терпінню, але сьогодні щось було не так. Інтуїція кричала про це, дряпала зсередини, мов дика кішка.
Коли вхідні двері нарешті грюкнули, я вже знала — це кінець. Олег навіть не глянув у мій бік. Його погляд ковзнув накритим столом, свічками, моєю новою сукнею — тією самою, яку я купила спеціально для сьогоднішнього вечора.
— Міг би хоча б написати, — я намагалася говорити спокійно, але голос зрадницьки тремтів.
Він мовчки повісив піджак на спинку стільця. Від нього пахло чужими парфумами — нудотно-солодкими, зовсім не схожими на мої.
— Господи, Анно, — він нарешті повернувся до мене. В очах — роздратування і щось іще, схоже на провину. — Скільки можна? Я затримався на роботі, і все.
— Три години, Олеже. Вечеря давно охолола.
— І що тепер? — він криво всміхнувся, глянувши на свічки. — Будеш влаштовувати мені сцени? Знаєш, от цього я вже не можу. Усі ці… очікування. Докори. Ці дурнуваті свічки.
Я дивилася на нього й не впізнавала. Людина, з якою ми прокидалися в одному ліжку п’ятнадцять років, раптом стала чужою. Незнайомцем у пом’ятій сорочці, який морщиться від запаху мого улюбленого печеного м’яса.
— Я втомився, — він провів рукою по обличчю. — Втомився повертатися в цей… у цей музей нездійснених надій. Подивися на себе — халат, капці, вечеря за розкладом. Мені тридцять вісім, я ще хочу чогось від життя. А ти… ти застрягла в минулому.
Горло стиснуло. Я механічно поправила скатертину, намагаючись сховати тремтячі руки. В голові крутилося безглузде: «А я ж спеціально купила цю сукню для сьогоднішнього вечора».
— У тебе хтось є? — питання вирвалося саме собою.
— Так. І знаєш що? Вона молода. Красива. Жива. А не це… — він обвів рукою кімнату, — болото.
Він пішов так само раптово, як і з’явився. Навіть речей не забрав — просто грюкнув дверима. А я залишилася стояти посеред кімнати, дивлячись на догоряючі свічки. Усередині було порожньо. Ні сліз, ні істерики — лише дзвінка порожнеча.
Не пам’ятаю, скільки я просиділа в темряві. Свічки давно згасли, а я все дивилася в одну точку, прокручуючи в голові останні місяці. Його постійні затримки на роботі. Новий парфум. Дратівливість.
Сидячи в темряві, я згадувала всі ці дрібниці. Нову сорочку, яку він не дозволяв прати. Дивні дзвінки, під час яких він виходив на балкон. Відрядження, після яких від нього пахло незнайомим шампунем. Боже, яка ж я була дурна… Я ж усе бачила, просто вперто заплющувала очі. Будувала з себе ідеальну дружину, поки мій шлюб розсипався, мов картковий будиночок.
Телефон завібрував десь у складках пледа. Я не одразу знайшла його — руки все ще тремтіли. Повідомлення від Сергія.
«Анно, вибач, що пишу так пізно. Олег у мене. П’яний. Каже, що пішов від тебе. Це правда?
Якщо потрібна допомога — дзвони».
Я дивилася на ці літери, і всередині щось обривалося. Отже, першим ділом він побіг до друга. Навіть речей не забрав, а вже побіг скаржитися на мене.
Я дивилася на екран, і поступово порожнеча всередині заповнювалася чимось новим. Це був не біль і не розпач. Це була холодна, розважлива лють. Сергій… Надійний, турботливий Сергій, який завжди був поруч. Який дивився на мене трохи довше, ніж личило б другові сім’ї.
Губи розтягнулися в усмішці. Олег хоче молоду й красиву? Що ж, я покажу йому, якою може бути його «стара» дружина. І Сергій мені в цьому допоможе.
Я встала й підійшла до дзеркала. Домашня квочка? Можливо. Але це легко виправити. А от репутацію, яку я йому створю… це виправити буде значно складніше.
«Дякую за турботу, Сергію. Може, зустрінемося завтра? Мені справді потрібен друг…» — набрала я відповідь, чудово розуміючи, що це початок моєї маленької битви.
Кафе було майже порожнім — саме те для відвертої розмови. Сергій сидів навпроти, крутячі в руках чашку з давно охололою кавою. Його погляд раз у раз зупинявся на моїх губах, і я подумки усміхалася — план працював навіть краще, ніж я очікувала.
— Знаєш, Анно, — він нарешті наважився порушити затягнуту тишу, — я завжди вважав Олега щасливчиком. У нього було все — успішний бізнес, друзі, красива дружина…
— Була, — я навмисне підкреслила це слово. — Тепер у нього молода дівчина і зруйнована сім’я. Щасливчик, нічого не скажеш.
Минуло п’ять тижнів від того вечора. П’ять тижнів мого переродження. Спортзал, косметолог, стиліст — я вклала в себе всі заощадження, які відкладала на «чорний день». І день цей настав, тільки зовсім не такий, яким я його уявляла.
— Ти змінилася, — Сергій нахилився вперед. — Ця стрижка, новий стиль… Ти ніби світлишся зсередини.
Я впіймала своє відображення у вікні кафе. Нова сукня — більше не розтягнуті футболки й застирані джинси. Три тижні без солодкого, безсонні ночі в спортзалі, сльози над вагами — усе це було того варте. Мінус шість кілограмів і плюс упевненість у погляді.
Розмішуючи цукор у холодній каві, я раптом зрозуміла — справа навіть не в схудненні. Я просто нарешті почала жити для себе, а не для когось. Підняла очі на Сергія:
— Дивно виходить. Раніше я весь час думала — як він міг так зі мною вчинити? А тепер розумію — це було найкраще, що він міг зробити. Я ніби прокинулася. Наче Олег, ідучи, забрав із собою ту сіру мишку, якою я була, і звільнив місце для справжньої мене.
Сергій нервово ковтнув. Я бачила його внутрішню боротьбу — обов’язок перед другом проти раптово спалахнулого потягу. Це було майже кумедно.
— Анно, я… — він запнувся. — Ми не повинні…
— Чого саме ми не повинні, Сергію? — я нахилилася ближче, дозволяючи йому вловити аромат нових парфумів. — Розмовляти? Чи просто бути чесними одне з одним?
Його телефон завібрував — напевно, Олег. Він завжди дзвонив Сергію вечорами, скаржився на життя, вихваляв свою нову пасію. Я знала це від спільних знайомих. Але сьогодні Сергій не взяв слухавку.
Ми просиділи в тому кафе до закриття. Говорили про все — про роботу, про книжки, про подорожі, про які мріяли. Він виявився дивовижним співрозмовником. Уважним, розумним, з чудовим почуттям гумору. Як я раніше цього не помічала?
А потім він проводжав мене додому. Ми йшли вечірніми вулицями, і я відчувала його погляд на собі. Вже біля під’їзду він раптом зупинився:
— Анно, я мушу зізнатися… Я завжди…
Я не дозволила йому договорити. Поцілунок вийшов раптовим — неочікуваним навіть для мене самої. Це мало бути частиною плану, ще одним кроком у продуманій помсті. Але щось пішло зовсім не так. Бо в ту мить, коли його руки обійняли мене, а губи відповіли на поцілунок, я забула про помсту. Про Олега. Про весь світ.
Ранок застав нас у моїй кімнаті. Сонячні промені ковзали по його волоссю, а я лежала поруч і вдивлялася в його спокійне, сонне обличчя. Усередині боролися два почуття: тріумф від того, що план спрацював, і щось нове, незнайоме, лячне своєю щирістю.
— Про що думаєш? — його голос був хриплуватим після сну.
— Про те, що все йде не за планом, — правда вирвалася сама.
— У якому сенсі?
— Я хотіла використати тебе, Сергію. Хотіла помститися Олегу через його найкращого друга. Це було… підло.
Він замовк, а потім притягнув мене до себе.
— Знаєш, я здогадувався. Але знаєш, що ще? Мені байдуже. Бо я кохаю тебе вже багато років. Просто ніколи не наважувався сказати.
У цю мить задзвонив його телефон. На екрані з’явилося ім’я Олега. Сергій глянув на мене, потім на дисплей і рішуче натиснув «відхилити».
— Нам доведеться з ним поговорити, — твердо сказав він. — Я не хочу ховатися. І не хочу, щоб ти почувалася винною.
Я кивнула, відчуваючи, як усередині народжується щось нове — не зловтіха і не жага помсти, а спокійна впевненість у тому, що я нарешті на своєму місці.
Наступний місяць був схожий на американські гірки. Новини про наш роман розлетілися миттєво. Олег лютував, погрожував, намагався налаштувати проти нас спільних друзів. Але вийшло навпаки — люди бачили, як ми з Сергієм щасливі, і яким жалюгідним виглядає він у своїй злості.
Його молода коханка не витримала постійних істерик та підозр і пішла. Тепер він дзвонив щовечора — то мені, то Сергію, то нам обом по черзі. Благав повернутися, погрожував, вибачався. Та вперше в житті його слова більше не мали наді мною жодної влади.
А потім був той вечір у ресторані, де ми випадково зіткнулися з Олегом. Він був сам — зім’ятий, неголений, з почервонілими від безсоння очима. Побачивши нас, він завмер. А я… я відчула лише жалість. Увесь гнів і бажання помсти зникли без сліду.
— Ти це спеціально, так? — його голос тремтів. — Усе це — просто помста?
Я подивилася на Сергія, потім знову на Олега.
— Знаєш, я маю сказати тобі «дякую».
— За що?
— За те, що ти пішов. Саме тоді я почала жити.
Ми вийшли з ресторану, залишивши його стояти посеред зали. Сергій міцно тримав мене за руку, і я знала — це лише початок.
— Ти не уявляєш, як вона змінилася, — голос Олега зривався. — Це вже не та Анна, яку ми знали. Вона… вона перетворила моє життя на пекло!
Марина, його сестра, сиділа навпроти й втомлено дивилася на брата. За пів року вона наслухалася цих скарг досхочу. Обличчя, опухле від недосипу, пом’ята сорочка, тремтячі руки — від колишнього успішного бізнесмена залишилася лише тінь.
— А чого ти очікував? — не витримала вона. — Що вона вічно сидітиме вдома і плакатиме? Олег, ти покинув її заради двадцятирічної дівчини. Принизив, розтоптав п’ятнадцять років шлюбу. Ти справді думав, що вона все життя буде сама?
— Та при чому тут це?! — він так стиснув край столу, що побіліли пальці. — Ти не розумієш… Це ж Сергій! Мій друг! Він був на всіх наших сімейних святах, став хрещеним Петька… А тепер водить її по ресторанах, тримає за руку…
Голос зламався. Марина бачила, як брат стримує сльози — вперше з часу похорону батька. І це лякало її більше, ніж його крики.
— Вони все підлаштували! — закричав він.
— Припини, — Марина скривилася. — Я бачила їх разом. Вони справді щасливі. Це не гра і не помста. Таке не зіграєш.
Тим часом я стояла посеред розгромленої спальні, намагаючись умістити своє життя у два чемодани. Старі фото, листи, дрібнички — половину довелося викинути. Дивно, скільки мотлоху накопичується за роки шлюбу. І як легко з ним попрощатися, коли вирішуєш почати спочатку.
Сергій топтався у дверях, не наважуючись зайти. Його погляд ковзав по кімнаті — по сімейних фотографіях, по книжковій полиці з улюбленими детективами Олега.
— Може, не варто поспішати з переїздом? — невпевнено мовив він. — Квартира ж за судом твоя…
Я підняла очі від валізи. Він нервував — крутив рукав сорочки, уникав погляду.
— Сергію, — я підійшла й узяла його за руку. — Я не зможу тут жити. Тут усе — суцільний альбом зі старими фото. А я хочу нових. Наших.
Він обійняв мене, притиснувся до маківки. Від нього пахло кавою і корицею — тим дивним запахом, який давно став рідним.
— Ти знаєш, Олег зовсім здав, — обережно сказав він. — Кажуть, бізнес продав за безцінь…
Я кивнула.
— Знаю. Марина дзвонила. І дівчина його пішла, щойно гроші закінчилися.
— Він дзвонив учора… П’яний. Казав, що я зрадник.
Я мовчки складала речі.
— А що б ти йому сказав? — гірко всміхнулася я. — «Пробач, друже, я закохався у твою дружину»?
Дзвінок у двері обірвав розмову. Катя влетіла, мов ураган.
— Так, досить копирсатися! Вантажники вже чекають.
Я востаннє озирнулася. П’ятнадцять років життя вмістилися в кілька коробок.
Ми вже спускалися сходами, коли я побачила Олега. Він стояв біля під’їзду — зім’ятий, неголений, у старому піджаку.
— Анно…
— Пробач, нам час.
— Ти його кохаєш?
— Так. І знаєш, що найважливіше? Я нарешті зрозуміла, як це — коли тебе люблять по-справжньому.
Я більше не хотіла робити йому боляче. Усе це залишилося в минулому.
— Будь щасливий, Олеже. Просто живи своїм життям. І дозволь мені жити своїм.
Машина вже сигналили. Сергій відчинив дверцята, і його тепла рука міцно стиснула мою.
— А знаєш, — засміялася Катя, — ти хотіла помститися, а в результаті знайшла своє щастя.
Я дивилася на сонце, що грало на вікнах будинків. Попереду був новий район, нова квартира і нове життя. І людина, з якою хотілося його прожити.
Іноді достатньо просто відпустити минуле. Без гучних слів. Просто почати спочатку.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію. Мені буде дуже приємно.
