Після похорону чоловіка я не плакала. Не тому, що не любила його — ми прожили разом сорок два роки, пройшли крізь усе: і крізь злидні, і через хвороби, і через радощі, яких, якщо чесно, було не так уже й багато. Я не плакала, бо сльози застрягли десь глибоко всередині, наче камінь у горлі. Вони не виходили — ні тоді, біля могили, ні пізніше, коли сусідка принесла кутю й сказала: «Ну що ж, Валентино Петрівно, тримайтеся». Я кивнула, ввічливо всміхнулася й зачинила двері.
Андрійко — мій син — стояв поруч на похороні. Високий, стрункий, у дорогому чорному костюмі, який, певно, коштував більше, ніж моя пенсія за пів року. Він тримав мене під лікоть, як годиться, як учать у гарних родинах. Але його рука була холодною. Не від погоди — за змістом. Наче він тримав не матір, а обов’язок. Тягар.
На поминках він говорив тости. Говорив гарно, голосно, з паузами й жестами. Усі кивали, хвалили: «Який син! Який красень! Який розумник!» Я сиділа в кутку й дивилася на нього. На його обличчя — таке знайоме й таке чуже. Очі — мої. Ніс — батьків. Усмішка — чужа. Усмішка людини, яка давно перестала бути моєю.
На третій день після похорону він зайшов до мене. Я саме варила каву — чоловік завжди любив вранці міцну, з молоком, без цукру. Звичка залишилася. Андрійко сів за кухонний стіл, поклав переді мною ключі від машини й паспорт.
— Мамо, — сказав він, — я все продумав. Тобі краще буде в пансіонаті. У лісі. Тихо, затишно, догляд хороший. Там і повітря чистіше, і люди свої — пенсіонери, як ти. Не треба тобі самій у квартирі сидіти. Ти ж знаєш, як тато хворів… Ти теж можеш…
Він не договорив. Але я зрозуміла. Він сказав: «Ти теж можеш померти». Або, точніше: «Ти маєш померти. Швидше. Щоб не заважала».
Я мовчала. Пила каву. Гарячу. Обпікала губи. Але я пила. Щоб не тремтіти. Щоб не кричати. Щоб не кинути в нього чашкою.
— Квартира… — почав він, — і бізнес… тепер мої. Тато все оформив на мене ще рік тому. Ти ж знаєш, він завжди про мене думав. Щоб я не образився. Щоб не було суперечок.
Я знала. Знала, що чоловік за рік до смерті переоформив усе на сина. Навіть не спитав мене. Я не заперечувала. Думала: «Ну й нехай. Головне — щоб син був поруч. Щоб дбав». Наївна дурепа.
— Ти ж розумієш, — продовжував він, — що тобі одній там не місце. Ти не впораєшся. Ти… втомилася. Ти… стара.
Останнє слово він вимовив м’яко. Майже зі співчуттям. Наче констатував діагноз. Наче я — зламана річ, яку пора викинути.
— Коли? — спитала я.
Він, мабуть, чекав сліз, криків, погроз. А я просто спитала: «Коли?»
— Завтра, — відповів він. — Вранці. Я заїду. Все вже оформлено. Тобі навіть речі збирати не треба — там усе є. Ти тільки найнеобхідніше візьми. І… не хвилюйся. Я буду навідуватися. Звісно.
Він збрехав. Я знала, що не буде. Жодного разу.
Вранці він приїхав на своєму «Мерседесі». Я вийшла з чемоданом. У ньому — фотографія чоловіка, паспорт, трохи грошей, які я потай відкладала роками, і записна книжка з рецептами. Мої найулюбленіші. Ті, що він їв із задоволенням.
Андрійко відкрив багажник, закинув туди мій чемодан, як мішок із картоплею. Потім відчинив мені дверцята. Я сіла на заднє сидіння. Він не сказав навіть «поїхали». Просто завів машину й виїхав із двору.
Ми їхали мовчки. Місто залишилося позаду. Потім — передмістя. Потім — ліс. Дорога ставала вужчою, ґрунтовою, з вибоїнами. Я дивилася у вікно. Дерева. Тиша. Птахи. Краса. І страх.
— Андрію, — сказала я, — а де саме цей пансіонат?
Він не відповів одразу. Потім кинув через плече:
— Скоро побачиш.
Ще за двадцять хвилин він звернув на вузьку лісову дорогу. Машина підскакувала на купинах. Я трималася за ручку дверей. Серце калатало. Не від тряски. Від передчуття.
Він зупинив машину. Вийшов. Відчинив мені дверцята. Я вийшла. Навколо — ні душі. Ні будівель. Ні парканів. Тільки ліс. Густий, темний, безмовний.
— Ось, — сказав він. — Твоє місце.
Я озирнулася. Подивилася на нього. На його обличчя. Воно було спокійним. Навіть задоволеним.
— Що означає — «моє місце»? — спитала я.
— Те й означає, — відповів він. — Ти сама розумієш. Тобі тут буде краще. Тихо. Спокійно. Ніхто не буде тебе турбувати.
Він поставив поруч сумку. Їжі в сумці вистачить на пару днів. Потім… ну, ти ж розумна жінка. Розберешся.
Я застигла. У голові — білий шум. Наче хтось вимкнув звук у світі.
— Ти… ти мене залишаєш? Тут? У лісі?
Він знизав плечима.
— Не залишаю. Просто… відпускаю. Ти ж усе одно скоро підеш. Навіщо тобі квартира? Навіщо тобі місто? Ти мені заважаєш. Чесно. Ти — нагадування. Про те, що я повинен щось відчувати. А я не хочу. У мене своє життя. Свої сім’я. Дружина, діти… вони не хочуть жити з бабусею. Особливо такою… втомленою.
Він сказав це так легко. Наче читав список покупок.
— Андрійчику… — прошепотіла я. — Я твоя мати.
— Була, — виправив він. — Тепер ти — тягар. Пробач. Але так буде краще для всіх.
Він сів у машину. Завів двигун. Я кинулася до дверей. Схопилася за ручку.
— Андрію! Зачекай! Я… я все віддам! Квартиру, гроші, все! Тільки не залишай мене тут!
Він натиснув на газ. Машина рвонула вперед. Я впала. Вдарилася коліном об камінь. Кричала. Повзла за машиною. Але він навіть не озирнувся.
Я сиділа на землі. Тримала коліно. Кров просочувалася крізь панчоху. Біль була. Але не тілесна. Та — всередині. Глибше. Там, де колись билося серце.
Я відкрила сумку. Дістала пляшку води, бутерброди, шоколадку. Андрійко, мабуть, вирішив, що я маю померти не одразу. Щоб совість не мучила. Щоб міг сказати: «Я дав їй шанс».
Я з’їла шоколадку. Випила води. Підвелася. Озирнулася.
Ліс. Навколо — лише ліс. Ні дороги. Ні стежок. Ні людських слідів. Лише звірині тропи. І тиша. Така густа, що у вухах дзвеніло.
Я рушила. Просто рушила. Куди очі дивляться. Може, до дороги. Може, до річки. Може, до смерті. Мені було байдуже.
Через годину я знайшла струмок. Вузький, прозорий. Пила воду долонями. Умилася. Подивилася на своє відображення. Сиве волосся. Зморшки. Очі — порожні. Наче всередині нікого немає.
«Ти стара», — сказав він.
Так. Я стара. Але не мертва.
Ніч я провела під ялиною. Згорнулася клубочком. Накрилася пальтом. Тремтіла. Не від холоду — від злості. Від образи. Від болю.
Я думала про чоловіка. Про те, як він сміявся. Як заварював мені чай із м’ятою, коли я хворіла. Як тримав за руку, коли я боялася. Як казав: «Ти — моя опора». А тепер я — ніхто. Покинута річ. Сміття.
Але я не хотіла помирати. Не тут. Не так.
Вранці я пішла далі. Йшла цілий день. Без мети. Просто йшла. Щоб не сидіти. Щоб не збожеволіти.
На третій день я знайшла дорогу. Не асфальт. Ґрунтовку. Але — дорогу. Люди тут бувають. Я пішла нею.
Через годину — вантажівка. Зупинилася. Водій — чоловік років п’ятдесяти, з добрим обличчям.
— Бабусю, вам куди? — спитав він.
Я не знала, що відповісти. Сказала перше, що спало на думку:
— У місто. До сина.
Він кивнув. Відчинив дверцята.
— Сідайте. Підвезу.
Я сіла. Мовчала всю дорогу. Він теж не питав. Просто увімкнув радіо. Лунала стара пісня. Я заплющила очі. Плакала. Тихо. Сльози, що не виходили три дні, тепер текли рікою.
Він зупинився біля автовокзалу.
— Тримайте, — сказав він, простягаючи мені пляшку води й бутерброд. — І… не хвилюйтеся. Все владнається.
Я кивнула. Подякувала. Зійшла.
У місті я пішла до поліції. Розповіла все. Як є. Без прикрас. Без сліз. Просто факти.
Офіцер вислухав. Записав. Похитав головою.
— Ви розумієте, що без доказів ми нічого не можемо зробити? Він же вас не бив. Не погрожував. Просто… залишив у лісі. А ви вижили. Це добре. Але… це не злочин. За законом.
Я дивилася на нього. На його погони. На його байдужі очі.
— Тобто… він може так учинити ще раз? З кимось іншим? І йому нічого не буде?
— Якщо не буде доказів — так, — сказав він. — Раджу звернутися до юриста. Або… у соцслужби. Може, вам допоможуть із житлом.
Я вийшла. Стояла на вулиці. Дрібний дощ почав накрапати. Люди поспішали у своїх справах. Ніхто не дивився на стареньку із сумкою.
Я пішла до бібліотеки. Там був безкоштовний інтернет. Я шукала. Читала. Училася. Писати листи. У прокуратуру. У комісію з прав людини. У ЗМІ. У блоги. Всюди. Кому тільки можна.
Через тиждень мені зателефонували з місцевої газети. Журналістка. Молода. Очі горять.
— Валентино Петрівно, розкажіть усе. Ми опублікуємо. Люди мають знати.
Я розповіла. Без прикрас. Без сліз. Просто факти.
Стаття вийшла за три дні. Заголовок: «Син покинув матір у лісі: “Твоє місце тут”».
Фото моє — з поминок. Сіра сукня. Порожні очі.
Через годину — сотні коментарів. Тисячі репостів. Люди обурювалися. Плакали. Вимагали покарання.
Через день — дзвінок від Андрія.
— Мамо, — голос тремтів, — що ти наробила?!
— Живу, — відповіла я.
— Ти мене вб’єш! Мене звільнили! Дружина пішла! Діти соромляться у школі ходити! Ти розумієш, що ти накоїла?!
— Розумію, — сказала я. — Ти покинув мене в лісі. Я — розповіла світові. Справедливо.
— Я… я приїду. Заберу тебе. Поверну все. Квартиру. Гроші. Все!
— Пізно, — сказала я. — Я не хочу твоєї квартири. Я хочу, щоб ти зрозумів. Що мати — не сміття. Що старість — не вирок. Що людина — не річ.
Він замовк. Потім — ридання. Справжні. Перші за все життя.
— Пробач… — прошепотів він. — Пробач мене…
— Пробачу, — сказала я. — Коли приїдеш — принеси мені квіти. Не гроші. Не квартиру. Квіти. І скажеш: «Мамо, я люблю тебе». І я повірю. Якщо скажеш щиро.
Він приїхав за тиждень. Привіз тюльпани. Жовті. Мої улюблені. Став навколішки. Плакав. Цілував мої руки.
Я дивилася на нього. На його сльози. На його страх. На його каяття.
— Встань, — сказала я. — Я не Бог. Я — мати. І я… прощаю.
Тепер я живу не в пансіонаті. Не в його квартирі. Я винаймаю маленьку кімнату біля моря. З балконом. З чайками. З сонцем.
Андрій навідує мене щотижня. Привозить їжу. Квіти. Розповідає про дітей. Про роботу. Про життя.
Він змінився. Або прикидається. Мені байдуже. Я бачу його очі. У них — страх. Страх втратити мене знову. Страх залишитися без прощення.
Я не повернулася до нього. Не стала жити під одним дахом. Але я не відкинула його. Бо знаю: у кожній людині є шанс на спокуту. Навіть у сина, який покинув матір у лісі.
Іноді ввечері я виходжу на балкон. Дивлюся на море. Думаю про чоловіка. Про те, як він би пишався мною. Не за те, що я вижила. А за те, що не озлобилася. Не зламалася. Не стала такою, як він хотів — тихою, покірною, забутою.
Я — жива. Я — сильна. Я — мати.
І моє місце — не в лісі. Не в пансіонаті. А там, де я сама вирішу.
Сьогодні — біля моря. Завтра — може, в горах. А може — у новій квартирі. З онуками. Із сином. Із тюльпанами на підвіконні.
Бо я — не річ. Не тягар. Не «стара».
Я — людина. І я маю право на життя. На любов. На повагу.
Навіть якщо мене покинули в лісі.
Навіть якщо сказали: «Твоє місце тут».
Я обрала інше місце.
І це — моє право.
