У травні він пішов від мене, грюкнувши дверима, до тієї, що «молодша і гарніша». Але це вже деталі.
Чоловік у мене був звичайний. До весілля – уважний, ніжний, з усіма атрибутами романтичних залицянь. Але потім пробна версія закінчилася, а ліцензія виявилася з урізаним функціоналом.
Нічого критичного, звичайно. Але була одна проблема. Він почав рахувати гроші. І робив це дуже цікаво.
Так, його зарплата в середньому була на десять тисяч більша за мою (зростала то в нього, то в мене, але несуттєво). Це означало, що він – «годувальник», а на мені – весь побут. Але витрати він обчислював за особливою формулою. Якщо щось купувалося «для дому» – це означало, що він витратився на мене.
«Для дому» – це була машина, кредит за яку складав 17 000 на місяць. Він возив мене нею в супермаркет раз на тиждень.
«Для дому», тобто «для мене», були ковдри, рушники, каструлі, ремонт у ванній.
«Для мене» були витрати на дитячі речі, іграшки, оплату садочка та лікарів.
«Для мене» була оплата комунальних рахунків. Адже ними займалася я. А якщо гроші витрачала я, то це були «мої» витрати.
Усе це було «для дружини». Тому «на чоловіка», як з’ясувалося, з сімейного бюджету йшли копійки. І в очах чоловіка та його сім’ї я була «діркою в бюджеті». Заробляла менше, а витрачала майже всі гроші, які приносив він. Йому подобалося наприкінці місяця питати, скільки залишилося грошей. А грошей, звісно, не залишалося.
Останній рік шлюбу чоловік особливо любив повторювати: «Треба обмежити тебе у витратах. Забагато хочеш». І він обмежував.
Спочатку ми домовилися відкладати по 10 000 кожен, а решту складати в бюджет. Потім він вирішив, що буде залишати собі ще й різницю в наших зарплатах. Тобто собі залишав 20 000, а мені – 10 000 на особисті потреби.
Потім він щось там перерахував і ще на 10 000 скоротив свій внесок у сімейний бюджет. Ключова фраза була: «У тебе один шампунь 300 грн коштує, а я голову милом мию».
У підсумку останній рік шлюбу на місяць на утримання будинку, продукти, кредит за машину та витрати на дитину мені виділялося 50 000. Двадцять давав він, тридцять – я. Але, звісно, цього не вистачало.
Я перестала відкладати 10 000 на себе і вкладала у сім’ю всю зарплату – 40 000. Відкладала лише рідкі премії та дрібні доплати. І продовжувала слухати, як чоловік мене «утримує». І як він планує ще більше скоротити мої витрати. Бо «не треба бути меркантильною сукою».
Якщо ви запитаєте, чому я не розлучилася раніше? Була дурна. Слухала його. Його матір. Свою матір. Вірила, що він мене утримує, а я просто не вмію розпоряджатися грошима. Ходила в старому одязі, економила кожну копійку. Глотала кеторол і відкладала похід до стоматолога, бо безкоштовна клініка була на ремонті, а грошей на приватного лікаря виділити не могла.
Зате чоловік щомісяця мав 30 000 на свої забаганки. Купував собі новий телефон, брендові кросівки, сабвуфер у машину за шалені гроші.
І ось, розлучилися…
Улетів великий «годувальник» від бідної дружини-замазури. До тієї, що не носить одяг із секонд-хенду, припудрює носик, підкачує сідниці у фітнес-залі, а не витрачає вечори на вигадування сніданку, обіду і вечері в умовах обмеженого бюджету. В’язання дитині шкарпеток, шапки, рукавичок зі старого светра.
Я, звісно, ридала. Як же я тепер, одна, з дитиною на руках, без «годувальника»? Почала економити ще більше. З острахом дивилася в «завтра».
А потім прийшла зарплата. Тобто, як завжди, але цього разу на рахунку ще залишалися гроші. І чимало. А раніше до моменту нарахування зарплати я встигала ще й у кредитку влізти.
А потім прийшов аванс. І грошей стало ще більше.
Я сіла. Витерла сльози і почала рахувати.
Взяла ручку, зошит. Почала записувати у стовпчики: «Дохід» / «Витрати». Так, «вислизнула» з моїх алчних рученят зарплата чоловіка, точніше її жалюгідні 20 000 гривень (собі він залишав тридцятку). А ще пішов щомісячний внесок за кредитне авто – 17 000.
На продукти я стала витрачати не третину, а більш ніж наполовину менше, ніж раніше. Ніхто не ниє, що курка – це не м’ясо. Не вимагає свинини, яловичини. Борщу пожирніше. Ковбаси подорожче. Не кривить обличчя від «Російського» сиру, вимагаючи «нормального, щоб на бутерброд покласти працюючому чоловікові» (так, я купувала йому дорогий, а нам із сином простіший). Не треба купувати пиво. Солодощі не зникають відрами.
І більше ніхто не заявляє: «Нащо твої пироги, я піцу хочу».
Я ВИЛІКУВАЛА ЗУБИ!!! Боже мій! Я ВИЛІКУВАЛА ЗУБИ!!!
Викинула ганчір’я, у якому соромно було забирати сина з садка, і купила недорогий, але новий одяг. Уперше за п’ять років сходила до перукаря.
Іронія долі. Після розлучення вперше від чоловіка почали надходити хоч якісь гроші на утримання дитини. Усе «багатство» – 7 200 гривень іде на садок та спортивну секцію.
Перед Новим роком він перевів мені від щедрості ще 5 000. Написав: «Купи дитині мандарини і нормальний подарунок, не смій на себе витрачати, я тебе знаю».
«На себе». Насмішив. Я, сп’яніла від грошей у гаманці, з моменту розлучення купила синові все, про що він мріяв. Недорогий телескоп. Конструктор. Дитячий розумний годинник.
Із преміальних нарешті зробила йому ремонт у кімнаті. На Новий рік подарувала величезну клітку з двома морськими свинками і всіма аксесуарами.
На початку грудня погодилася на підвищення, про що раніше й думати не могла. Адже це означає більше робочого часу. «Коли ж я вдома все встигатиму?» – питала себе раніше. А тепер встигаю. Не треба ліпити голубці і вареники відрами, готувати борщі та солянки (я що, тебе утримую, щоб магазинні напівфабрикати їсти?).
І найголовніше – ніхто не дорікає. Не називає утриманкою. Не псує нерви (ну, тільки колишня свекруха приходить «з онуком поспілкуватися» і фотографує все: холодильник, речі, ремонт у квартирі).
Лежу зараз на дивані, жую ананас, дивлюся, як син старанно годує своїх морських свинок (приносить мені щось і питає: «Я правильно поклав?», «Я правильно налив?», «Капусти стільки рвати?»), і так мені добре. Без чоловіка і його грошей.
І байдуже, що для поділу квартири (щоб віддати чоловікові половину вартості житла) довелося продати бабусину спадщину – будинок у селі. Свобода і спокій дорожчі.
